— Ще й із сильним впливом Нептуна, по-моєму. У якому місяці ви народились?
— У серпні.
— Ну, так ви типовий Лев. Цього року маєте блискучі шанси.
— Задля цього я ладен стати цілим звіринцем, не те що Левом. — Штайнер допив свою горілку. — Передайте Фредові, що я приходив. Штайнер, скажете. Я завтра зайду ще.
— Добре.
Штайнер пішов до свого пансіону. Дорога була далеченька, вулиці безлюдні. Небо сяяло рясними зорями, з-за парканів часом долинав п'янкий аромат бузкового цвіту. "Боже мій! — думав він. — Марія… Не може ж це довіку тривати…"
4
Керн зайшов до аптекарської крамниці поблизу Вацлавської площі: проходячи повз неї, він побачив у вітрині кілька флаконів одеколону з етикеткою батькової фабрики.
— Одеколон "Фарр"! — Керн покрутив у руках флакончик, якого зняв для нього з полиці продавець. — Звідки він у вас?
Продавець знизав плечима.
— Хіба я пам'ятаю? Це німецький. Він у нас уже давно. Ви хочете купити флакон?
— І не один! Шість флаконів.
— Шість?
— Еге ж, на перший раз шість. А далі й ще. Я ним торгую. Звісно, ви повинні щось скинути з ціни.
Продавець зацікавлено глянув на Керна.
— Емігрант?
Керн поставив флакон на прилавок і сказав з досадою:
— Ви знаєте, мене це запитання вже починає дратувати. Особливо в устах цивільних осіб. А надто, коли я маю в кишені дозвіл на проживання. Ви краще скажіть, скільки процентів скинете.
— Десять.
— Ви жартуєте! Що ж я тоді зароблю?
— Двадцять п'ять процентів, згода? — сказав хазяїн, що саме підійшов до них. — А як візьмете десять флаконів, то й усі тридцять. Ми просто раді здихатись цього старого непотребу.
— Непотребу? — Керн ображено глянув на хазяїна. — Це, коли хочете знати, першорядний одеколон!
— Може, й так… Тоді вам, напевне, досить буде двадцять процентів, — байдуже мовив той.
— Тридцять, не менше. До чого тут взагалі якість? Якщо ви скинете мені тридцять процентів, то хіба одеколон уже й не може бути добрий?
Продавець зневажливо скривився.
— Усі одеколони однакові. Добрі тільки ті, які роблено для реклами. Ось у чому весь секрет.
Керн обернувся до нього.
— Ну, цей давно вже не рекламується. Отже, по-вашому, він має бути дуже поганий. А коли так, то ви могли б і тридцять п'ять процентів скинути.
— Тридцять, — повторив хазяїн. — Вряди-годи його все-таки питають.
— Пане Бурек, — сказав продавець, — я гадаю, можна скинути й тридцять п'ять, якщо він візьме зразу дюжину. Питає його завжди один і той самий чоловік, та й він ніколи не купує. Ще й сам хоче, щоб ми в нього рецепт купили.
— Рецепт? Господи, ще цього нам бракувало! — Бурек підняв руку, наче захищаючись.
— Рецепт? — насторожився Керн. — Хто це хоче продати вам рецепт?
Продавець засміявся.
— Та один там стариган. Каже, нібито це його колишньої власної фабрики виріб. Бреше, звичайно. Ці емігранти чого тільки не навигадують.
Кернові на хвилину перейняло дух.
— А ви не знаєте, де той чоловік живе? — спитав він.
Продавець знизав плечима.
— Здається, адреса в нас десь валяється. Він її нам кілька разів давав. А навіщо вам?
— Бо це, мабуть, мій батько.
Обидва, і продавець, і хазяїн, втупили в Керна здивовані очі.
— Та невже? — перепитав продавець.
— Так, це, напевне, він. Я його вже давно шукаю.
— Берто! — гукнув схвильовано хазяїн до жінки, що працювала за конторкою в глибині крамниці. — У нас іще є адреса того добродія, що хотів нам продати рецепт одеколону?
— Ви про пана Штрама питаєте? Чи про того старого бевзя, що вже стежку втоптав до нас? — озвалася жінка.
— Ет, чорт! — хазяїн зніяковіло глянув на Керна. — Вибачте! — і швидко пішов до неї.
— Ото щоб знав, як шури-мури крутити зі своїми службовками, — бридко всміхнувшись, півголосом кинув йому вслід продавець.
За хвилинку засапаний хазяїн повернувся з папірцем.
— Ось адреса. Його звуть Керн. Пан Зигмунд Керн.
— Це мій батько.
— Справді? — Хазяїн простяг записочку Кернові. — Візьміть. Він уже тижнів три, як не приходив. Ви, юначе, вибачайте за ті слова… Самі розумієте…
— Та нічого. Я зразу ж піду туди. По одеколон прийду пізніше.
— Звичайно, звичайно! Це ж не горить.
* * *
Будинок, указаний у записочці, стояв на вулиці Тузаровій, неподалік від Критого ринку. На сходах було темно, вогко, тхнуло цвіллю й кухонними випарами.
Керн повільно піднімався сходами. Його схопило дивне почуття — він трохи боявся побачити батька після такої тривалої розлуки. А також він надто добре знав, що не слід сподіватися на щось хороше.
На третьому поверсі Керн подзвонив. Через хвилину за дверима почулися кроки, й у круглому вічку відсунулась картонка. У Керна вп'ялося чиєсь чорне око.
— Хто там? — непривітно спитав жіночий голос.
— Я хотів би поговорити з однією людиною, що живе тут.
— Ніхто тут не живе.
— Ну як же! Ви ж тут живете! — Керн прочитав табличку на дверях: — Пані Меланія Ековська, чи не так? Але я хотів поговорити не з вами.
— Ну от…
— Я хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.
— Нема тут ніякого чоловіка.
Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже — батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.
— Як же його звуть, того чоловіка? — спитала жінка за дверима.
Керн підняв голову, сповнений нової надії.
— Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.
Око зникло. Забряжчав ланцюжок. "Фортеця, та й годі", — подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?
Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.
— Я хотів поговорити з паном Керном.
— Керном? Не знаю. Тут такого нема.
— З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.
— Та невже?! — жінка недовірливо дивилася на нього. — Це кожен може сказати.
Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.
— Ось, будь ласка, подивіться. Ім'я тут помилково написано інше, але прізвище — самі бачите…
Жінка перечитала весь папірець — це зайняло добру хвилину, — потім повернула Кернові.
— Родич?
— Родич. — Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.
Жінка врешті надумалась.
— Його тут немає, — сказала вона.
— Ну, добре, — мовив Керн. — Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі."Бристоль". У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від'їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.
— Правда?
— Так. Готель "Бристоль", Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.
"Сили небесні! — думав Керн, спускаючись униз. — Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати".
Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.
— Ну як, знайшли батька?
На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.
— Ще ні, — відповів Керн з раптовою стриманістю. — Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.
— Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?
Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.
— Для нас це не дивина, — відказав Керн. — Для нас дивина — це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене грошей немає. Скільки процентів ви скинете?
Поміркувавши трохи, Бурек великодушно заявив:
— Тридцять п'ять. — І додав: — Адже ж таке не щодня трапляється.
— Гаразд.
Керн заплатив. Продавець запакував йому флакони. Тим часом жінка, що звалася Бертою, теж підійшла до прилавка — подивитися на цього юнака, який знайшов свого батька. Від збудження в неї грали під щоками жовна, ніби вона жувала щось невидиме.
— А знаєте, — згадав аптекар, — що я вам ще хотів сказати: одеколон цей дуже хороший. Справді, дуже хороший.
— Дякую! — Керн узяв пакунок. — Тоді я, мабуть, скоро прийду заберу решту.
* * *
Повернувшись до готелю, він у себе в номері розгорнув пакунок і переклав два флакони в портфель, додавши ще півдесятка брусків мила та кілька пляшечок дешевих парфумів. Він хотів зразу ж спробувати що-небудь продати.
Зачиняючи за собою двері кімнати, він побачив, що з сусіднього номера виходить молода дівчина, середня на зріст, у світлій сукні, з кількома книжками під пахвою. Спершу Керн не звернув на неї особливої уваги; він саме прикидав, яку ціну правити за одеколон. Але нараз йому подумалось: адже ж дівчина вийшла з тієї самої кімнати, до якої він забрів уночі. Він прикипів до місця. Йому здалося, що вона може впізнати його.
Але дівчина, не озираючись, спустилася сходами вниз. Керн почекав ще трохи, а тоді подався коридором навздогін за нею. Йому чогось раптом дуже схотілося побачити, яка вона з себе.
Зійшовши вниз, він озирнувся навкруги, але дівчини не побачив. Тоді він вийшов на вулицю. Сонце, пилюка й ніде ні душі, тільки дві собаки-вівчарки гризуться посеред бруку.
Керн повернувся в готель і спитав портьє, котрий водночас був кельнером і двірником:
— Тут зараз виходив хто-небудь?
— Виходив.
— Хто?
— Та ви ж! — Портьє втупив у Керна очі, сподіваючись, що той заллється невтримним реготом у відповідь на його жарт.
Але Керн не засміявся.
— Я питаю про дівчину, — пояснив він. — Молоду даму.
— Дами в нас не живуть, — буркнув портьє, сердитий, що змарновано такий дотеп. — Тільки жінки.
— Так ніхто не виходив?
— Ви що, з поліції, що так допитуєтесь? — уже з одвертою ворожістю огризнувся портьє.
Керн здивовано витріщився на нього, не розуміючи, яка муха вкусила цього чоловіка. "Дотепу" він навіть не помітив. Вийнявши з кишені пачку сигарет, Керн підніс її портьє.
— Дякую, — крижаним тоном відказав той. — Я такої дешевини не курю.
— Воно й видно…
Керн заховав сигарети й ще хвильку постояв, подумав. Дівчина, певно, десь тут, у готелі. Може, в салоні? І він пішов туди.
Салон був довгою вузькою кімнатою. Цементована тераса перед нею вела в обгороджений муром садочок, де росло кілька кущів бузку.
Крізь скляні двері Керн заглянув туди. Дівчина сиділа за одним із столів, спершись на нього ліктями, й читала книжку. Більше там не було нікого. Керн не міг стриматись, він одчинив двері й увійшов до салону.
Почувши, як рипнули двері, дівчина підвела очі. Керн зніяковів.
— Добривечір, — нерішуче сказав він.
Дівчина подивилась на нього, кивнула і знову схилилася над книжкою.
Керн сів у кутку.