Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц, не стане знову розводити теревені про дівчину. Я пішов.
У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні. воно заливало й усе подвір'я. Кестер був сам.
— Що тут сталося, Отто? — запитав я. — Ти, може, продав кадилака?
Кестер засміявся.
— Ні, це Готфрід влаштував невеличку ілюмінацію. Світилися обидві фари кадилака. Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на квітнучу сливку. Вона біліла в світлі, як крейда, видовище було чудове. У темряві обабіч дерева, здавалося, шуміло море.
— Яка розкіш! — сказав я. — А де ж він?
— Пішов купити щось попоїсти.
— Блискуча ідея! Щось мене трохи похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів. Кестер кивнув.
— Їсти завжди треба. Основний закон усіх старих вояк. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло — записав "Карла" на перегони.
— Як? — вирвалося в мене. — На шосте? Він кивнув.
— Бий його сила божа, Отто, адже там беруть участь класні машини! Він знову кивнув.
— Я пустив його по класу споргивних машин такого типу, як у Браумюллера. Я засукав рукава.
— Тоді берімось до діла, Отто. Промиємо як слід маслом нашого улюбленця!
— Стоп! —гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. — Спершу треба заправитись!
Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, вуджену ковбасу, шпроти. До цього було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися за "Карла". Години зо дві вовтузилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. По цьому ми з Ленцом повечеряли вдруге. Готфрід засвітив тепер ще й форда. Випадково одна з його фар уціліла під час аварії. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, дивлячися скоса в небо.
Ленц, задоволений, обернувся.
— Так, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо "свято квітучого дерева"!
Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.
— А ти? — запитав Готфрід.
— Я не питиму нічого.
— Як це так? Чого?
— Бо не маю більш охоти до цієї проклятої пиятики. Ленц уважно подивився на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:
— Наша дитина з'їхала з глузду.
— Облиш його, якщо не хоче. Ленц налив собі повну чарку.
— Хлопець уже з деякого часу трохи божевільний.
— Це ще не найгірше, — промовив я. Місяць, великий і червоний, викотився з-за фабричної покрівлі. Якийсь час ми сиділи мовчки.
— Скажи-но мені, Готфріде, — почав я, — ти фахівець у справах кохання, правда ж?
— Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, — відповів скромно Ленц.
— Добре. Я б хотів знати, чи при цьому завжди поводяться по-дурному?
— Як це так, по-дурному?
— Та от так, ніби напідпитку. Базікають, плетуть дурниці, брешуть...
Ленц зареготався.
— Дитинко моя! Все кохання-це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, стала кращою, ніж буде потім. Було б жахливо, коли б кохання та мало діло з правдою. Хвалити бога, проклятущі моралісти не все це змогли підкорити собі. Я підвівся.
— Так ти гадаєш, що без деякої омани цього взагалі не буває?
— Не буває, дитинко.
— Але ж через це можна здорово в дурні пошитися... Ленц осміхнувся.
— Запам'ятай, хлопче: ніколи в світі не пошиєшся в дурні перед жінкою, якщо робиш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш —ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь діловим, не будь розсудливим!
Я пожвавішав.
— А ти як думаєш, Отто? Кестер сміявся.
— Мабуть, і справді так...
Він встав і відкрив капот мотора на "Карлі". Я приніс свою пляшку з ромом і поставив її на стіл. Отто завів машину. Мотор заторохтів глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і вдивлявся в ніч. Я підсів до нього.
— Доводилось тобі коли-небудь напитись, коли був разом з жінкою?
— Частенько, — відповів він не ворухнувшись.
— Ну й як?
Він глянув на мене скоса.
— Ти хочеш сказати: а що робити, як чогось накоїв? Ніколи не перепрошуйся, дитинко! Нічого не говори. Посилай квіти. Без записки. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.
Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що відбивалося знадвору. Мотор все ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько здригалася земля.
— А я, власне кажучи, випив би чогось, — сказав я, відкриваючи пляшку.
Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:
— Тепер місяць уже добре світить, Готфріде, отож чарку й так можна знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на форді. Це дрантя своєю навскісною фарою нагадує мені війну. Коли такі штуки бува вночі намацували літака — не до жартів було. Ленц кивнув.
— А мені це нагадує... ну, та однаково... — Він встав і вимкнув фари.
Місяць піднявся над фабричною покрівлею. Він дедалі яснішав і висів тепер, як жовтий лампіон на сучках сливи. Гілки стиха погойдувалися на слабкому вітрі.
— Дивна річ, — сказав трохи згодом Ленц, — чого це ставлять пам'ятники різним людям, а чому не місяцеві або ось такому квітучому дереву...
Незабаром я попрямував додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику — грамофон Ерни Беніг, секретарки. Тихенько співав чийсь ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки і банджо. І знову той самий голос, ніжний, але настирливий, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розпізнати слова. Спів, тихий жіночий спів, звучав якось зворушливо саме тут, в темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і чемоданами подружжя Гассе. Видно було чучело голови дикого кабана над дверима кухні, чутно, як служниця брязкотить посудом.
"Як тільки могла я жити без тебе..." співав голос ось тут, за кілька кроків за дверима.
Я знизав плечима і пішов до себе в кімнату. Було чутно, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав Гассе і ввійшов до кімнати.
— Не заважаю? — спитав він стомленим голосом.
— Аж ніяк, — відповів я. — Може, чогось вип'єте?
— Краще вже ні. Ось трохи посиджу... Він потупив очі в підлогу.
— Вам добре, — сказав він раптом, — ви собі сам один...
— Дурниці, — заперечив я. — Завше отак сидіти на самоті, це теж пса варте... можете мені повірити...
Він якось осів у кріслі, очі його здавалися скляними в напівтемряві кімнати, сповненої відблиском вуличних ліхтарів. Плечі вузенькі, похилі...
— Життя я уявляв собі зовсім інакше, — сказав він трохи згодом.
— Як і всі ми... — підтримав я.
За півгодини він знову пішов до себе, щоб дійти якось згоди з дружиною. Я дав йому кілька газет і недопиту пляшку лікеру "Кюрасо", що ще відколи стояла в мене на шафі; неприємне, солодке питво, але йому згодиться, адже він на цьому не розумівся. Він вийшов тихенько, майже беззвучно, наче тінь у сутінках, що вже згасали. Я причинив за ним двері. З коридора наче майнула шовкова хустка-долинула музика: скрипки, приглушені банджо... "Як тільки могла я жити без тебе..."
Я сів до вікна. Блакитне сяйво місяця заливало цвинтар. Барвисті вогні світлової реклами шугали на верхів'ях дерев, надмогильні плити маячили в темряві. Сумирні, і нічого моторошного не було в них. Повз них ширяли автомашини, лунали сирени; сяйво фар ковзало по їхніх посічених непогодою написах.
Я сидів досить довго і думав про різні речі. Думав і про те, як ми повернулися з війни, молоді, позбавлені віри в будь-що, як шахтарі з заваленої шахти. Ми хотіли рушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й інертності наших душ — адже все це завинило в тому, що ми пережили; ми були тверді, мали довіру лише до товариша, що йшов поруч, тільки до конкретних речей, що ніколи не підведуть, — до неба, тютюну, дерева, хліба й землі... Але що з цього вийшло? Все завалилося, перевернулось, забулося. А хто не зміг забути, тому лишилися хіба тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Час великих мрій, мрій людських і чоловічих, минув. Заповзятливі тріумфували. Корупція. Злидні.
"Вам добре, ви сам один", каже Гассе. Ну, що ж — справді, хто був сам один, того не було кому покинути. Але часом увечері штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію ридання, затягувало у вир шалених поривань, нестерпних бажань, туги й надії-вирватися геть із цього безглуздого запаморочення, геть із безглуздої нудоти цієї одвічної шарманки, геть-будь-куди, аби геть! Ах, ця жалюгідна снага — хоч трохи тепла: дві руки і прихильне обличчя — чому ж ні? Або й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж бо буває щось інше, крім самотності?
Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий грунт під ногами.
Але наступного ранку я зірвався раненько і ще перед тим, як іти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря. Пішов з ним до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх надіслати. Трохи було мені дивно, коли я не поспішаючи написав на картці адресу: Патріції Гольман.
V
Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до фінінспекції. Хотів добитися зниження податків. Ми з Ленцом лишилися в майстерні удвох.
— Ну, Готфріде, — сказав я, — давай-но візьмемося за товстого кадилака.
Напередодні з'явилося наше оголошення. А значить, уже сьогодні могли прийти покупці, якщо взагалі це когось могло зацікавити. Отож треба було мати машину напоготові.
Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від нього машина заблищала, як сонце, і наче подорожчала на цілу сотню марок. Потім залили в мотор найгустіше масло, яке тільки буває. Поршні були вже не першокласні і трохи стукотіли. Але густе масло вирівнювало хід, і машина працювала дуже спокійно. Передачу і дифер ми теж намастили густим жиром, щоб усунути будь-які шуми.
Тоді виїхали з двору. Поблизу був відтинок дуже поганої дороги. Ми поїхали по ній з швидкістю в п'ятдесят кілометрів. Кузов стукотів. Ми зменшили тиснення в балонах на чверть атмосфери і спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе пішло як по маслу.
Ми вернулися до майстерні, помастили капот мотора, щоб не пищало, втиснули туди ще гумову прокладку, залили до радіатора гарячої води, щоб мотор одразу ж заводився, а знизу обдали машину ще раз гасом з розпилювача, щоб вона й там блищала. Тоді Готфрід Ленц звів руки до неба й сказав:
— Тепер гряди до нас, благословенний покупцю! Гряди, люб'язний посідаче пузатого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!
Проте наречена не поспішала.