Хоч я так і не можу збагнути, навіщо це все йому потрібно. Чудна людина. Калібан. Весь розум у нього не в голові, а в руках. Ось, подивіться.
Гордон зосередив усю увагу на Сміті: він стежив за його довгими руками, що, нагадуючи крани, плавно піднімали каністри у броньовик. Обличчя Сміта спітніло від напруження. Ось його вмілі руки — на цей раз порожні — попливли, немов обіймаючи повітря, вниз — за новою каністрою.
— Сміт — просто закоханий в машини, а я—його хазяїн. Тому будьте милосерді до нього у ваших рапортах. Ну, от і все—він уже скінчив. До побачення, генерале! До побачення!
Вони більше не затримувалися. Гордон віддав наказ вирушати, і вони негайно вирушили. Генерал стежив очима за броньовиком, який мчав вздовж нафтопроводу, і думав, що горбатий корпус машини, оповитий густою червоною курявою, якось дивно нагадує верблюда.
— Він божевільний, цей Гордон. Накладе він головою! — роздратовано промовив Мартін до Уілліса. І, трохи опанувавши себе, додав уже не так різко:—Одержимий! Справжній одержимий! — Уілліс шанобливо промовчав.
— Такі, як він, вмирають не своєю смертю. Проте, коли його не зупинити...—генерал замовк, вамислившись над тим, що може трапитися в цьому випадку. — Боюсь, що завдасть він нам багато мороки.
— Ви так гадаєте, сер? — байдуже спитав Уілліс.
— Боюся, що так, — відповів генерал і додав задумливо: — Тепер він поїхав на побачення з Талібом. А це такий тип, що за грошову винагороду залюбки вб'є Гордона. Воістину незрозуміло, як це Гордон ще досі не загинув — адже в пустині навколо нього стільки зрадників!
— Та з ним же оті охоронці, — відказав Уілліс похмуро.
— Охоронці! Вбивці вони, а не охоронці! Адже їм нічого не варто порішити свого хазяїна! — Небезпека, що нависла над Гордоном, здавалося, непокоїла Мартіна більше, ніж загроза, що її являв собою сам Гордон. Генерал покрутив головою, намагаючись позбутися подібних думок і роздратовано кинув: "А, бог з ним! Ходімо пити кофе!" і попрямував до будинку.
Уілліс пішов слідом за генералом, але інші залишились, стежачи за броньовиком. І коли той зник з очей, раптом відчули всю свою самотність, бо Гордон з його задираками на якусь мить вдихнув справжнє життя в їхнє животіння — вдихнув, щоб одразу відібрати його й увезти з собою під вигуки кочовиків і ревіння мотора.
РОЗДІЛ V
Таліб, верховний шейх джаммарців, ладен був з нагоди приїзду Гордона зарізати половину свого жалюгідного стада — принаймні, так він казав, — і Гордону довелося кричати: "Не треба! В ім'я аллаха, не треба!"—що, зрештою, шейх і сподівався почути від нього.
Головне полягало тут, звичайно, у жесті; проте цей пустий, фальшивий жест, та й усе пишномовне бахвальство Таліба, були більше до душі Гордону, ніж дріб'язковість в поводженні вождів інших прикордонних племен.
Дріб'язковість суперечила самій вдачі Таліба — надто любив він у людях безшабашне, буйне молодецтво. Молодецтво годувало шейха, бо джаммарці були останнім з розбійницьких кочових племен, що живилося ворожнечею та війнами з іншими племенами. Колись Таліб відбирав у сусідів худобу, зброю, скакунів і кухонне начиння. Іноді відбирав і жінок.
А тепер сусіди зубожіли, і разом з ними зубожів і Таліб. Нужда пригнітила і озлобила його, штовхнула на шлях віроломства і, нарешті, підлот: він занепав так низько, що почав прислуговувати Бахразу і англійській нафтовій компанії — за золото, що ті йому сплачували. Таліб розправлявся з неблагонадійними вождями прикордонних племен. Так шейх Джаммару став продажним найманцем, небезпечним для всіх жителів пустині — всіх, крім Гаміда, до якого в серці Таліба ще збереглися рештки чи то любові, чи то остраху.
Однак, незважаючи на віроломство старого воїна, Гордон відчував прихильність до нього за те, що джаммарець так вперто не хотів розлучатися з гордим привіллям кочового життя.
До того ж, Таліб і не думав приховувати своє віроломство — Гордон помітив затаєний виклик в оч;куваль-ному погляді старого похмурого шейха, який сидів у обдертому наметі, оточений своїми прибічниками. Таліб добре пам'ятав, з чим приходив до нього англієць в останній раз, кілька років тому.
Це було ще під час війни. Коли Англія опинилася в особливо скрутному становищі на фронті, Рашід Алі підняв заколот в Іраку проти Бахразу і англійців, і Гордон негайно примчав до Таліба, щоб хабаром удержати його від участі в заколоті. Таліб, не церемонячись, прийняв хабар, тільки промовив: "Ви не думайте, англійців я люблю!"
Таліб любив англійців, коли вони платили йому гроші за те, щоб він не повставав проти Бахразу. Однак він знав, що день Повстання неминуче настане! І ось цей день настав, і Гордон знову був тут, але тепер уже з наміром залучити Таліба до того самого Повстання, від якого колись відраджував. Шейха забавляла ця іронія долі, і після убогого бенкету з старої баранини, рису і кількох фініків, украдених в навколишніх прирічкових селищах, він знову, як вимагав того звичай, привітав Гордона, ще раз обійнявши цього голубоокого араба.
— Хай аллах благословить Гаміда, який прислав тебе сюди! — додав він при цьому. — І сподіваюся, що він прислав тебе до нас не з проповідями.
— А ти, либонь, не злюбив проповідей? — спитав Гордон. — Чи тобі не до вподоби тільки проповідь Повстання?
— Ахххі — зітхнув Таліб і почав з обуренням скаржитися на свою бідність, на люту зиму, на нестачу кормів для жалюгідних отар. Потім став лаяти своїх злиденних одноплемінників, які тепер увесь час вимагали від нього покласти край блуканням від пасовища до пасовища, осісти де-небудь і зайнятися обробкою землі. Вони хотіли оселитися тут, на півночі — сіяти зерно, збирати врожай, і ніколи більше не вирушати у кочівлю
— Вони думають, що зроблять з мене мужицького правителя! Землекопа! — кричав він. — Це з мене, Та-ліба! З старого воїна, вкритого шрамами від ворожих ша-бель і куль! О, аллах!
І шейх почав оплакувати занепад своїх сусідів-кам-рів. Колись наскоки на це плем'я давали непогану здобич, але останнім часом камри так зубожіли, що змушені були копати канави на кордоні, і лише з цього жили. Таліб схопився на ноги і заходив уперед і назад по намету, стискуючи долонями голову, закочуючи очі.
Дехто з його старих прибічників побожно замурмотів:
— Аллах прокляв нас!
— Так моліть у нього порятунку! — заревів Таліб. — Тільки зараз же! Негайно!
Гордон розумів гіркоту і озлоблення Таліба. Табір джаммарців являв собою жалюгідне видовище, і було цілком очевидно, що в наступному році вони вже не наважаться залишити цю місцевість, незалежно від того, на що поверне Повстання. Джаммарці були обірвані, голодні, роз'єднані. їхні жінки скидалися на циганок, діти були рахітичними, здичавілими. Та й сам Таліб, з його голосінням та слізливою, безсилою злобою, на очах у Гордона втрачав свою схожість з середньовічним Гоецом Залізна-рука 6 і перетворювався на нещасного, нікчемного жебрака, який ганить і свій власний народ, і сусідів-камрів, і англійців, і Гордона — усе на світі, крім аллаха.
Ні, це був не той Таліб.
— Я той же Таліб, що й був! — вигукнув старий, немов перехопивши думку Гордона. — Той же Таліб-войов-ник! Кочовики — ось хто змінився! Де родини моїх воїнів? Де? Вони жебрують у пустині або гнуть спини на будівництві шляхів! Де мої незліченні отари, де стада моїх верблюдів? З'їдені — геть чисто! У мене тепер залишилося двадцять верблюдів! Двадцять!
І в безсилій люті шейх знову почав оплакувати свої
втрати, проклинати бідність. Не тямлячи себе, він раптом підскочив до входу в намет і, потрясаючи кулаками у бік табору, закричав:
— Землекопи!
Гордону набридло слухати. Він не раз спостерігав подібні сцени в пустині, і те, що він зараз побачив, уже не могло зворушити його. А втім, йому було прикро, що прийшла черга і Таліба, бо принаймні серед джаммарців, незважаючи на близькість до них бахразької гнилизни, Гордон сподівався ще знайти непорушену гідність і чисте благородство. Але все це пішло прахом. Таліб жалібно репетував, і Гордон не міг більше зносити цього.
— Значить, ти вмієш тільки скиглити, Таліб? — промовив він.
— Скиглити? Зажди, хай прийде день, і ти побачиш, як старий Таліб стинає голови і сіє смерть.
— Цей день прийшов, — відказав Гордон. — Повстанця докотилося до твоєї землі. Тепер треба не голосити, а ^ діяти...
— Діяти?—озвався шейх. — Як? Де? З двадцятьма )верблюдами, із сотнею воїнів, із сорока гвинтівками? А де той ворог? Де бахразці, на яких ти мене нацьковуєш? Вони гасають по небу у літаках! Накажеш ганятися за ними? > Та й що нам дасть ця війна, крім загибелі ще кількох воїнів та двох-трьох солдатських ганчірок у здобич?
— Так ти воюєш тільки заради здобичі?—спитав Гордон. — 3 ким же я розмовляю, з Талібом-розбійником чи з Талібом-воїном, ворогом усього бахразького? Здобич! Розбій! Тьху!
— А для чого живе араб, якщо не для розбою? У наскоках араб здобуває собі на прожиток і нищить своїх ворогів.
— Бахраз і є твоїм ворогом...
— Нащо мені здався той Бахраз? — викрикнув старий шейх.— Що принесе джаммарцям бійка з Бахразом?
— Волю...
— Немає нам задля чого бути вільними, — із злістю закричав Таліб. — Араби вимирають. Аллах карає нас голодом, забирає до себе....
— Ти втратив глузд, — різко промовив Гордон. — Гамід уже недалеко. Незабаром він вступить у Джаммар-ську пустиню.
— Я знаю, де зараз Гамід. Він тільки те й робить, що
4— Я. Олдрідж
49
присилає до мене проповідників. Усе проповіді і проповіді, а грошей анітрошечки! Тепер він тебе прислав. Що йому зараз потрібно від мене?
Гордон знав, що розпочав переговори невдало, проте розпочинати щось вдало з Талібом було неможливо,, і тому зараз не варто було вдаватися до хитрощів або дипломатичних прийомів. Краще ображати Таліба, ніж благати його. І тому, вимагаючи, щоб шейх підтримав їх у нападі на бахразький аеродром, Гордон нагадав старому про його продажність і ганебні послуги Бахразу в минулому і натякнув, що зараз у джаммарця є нагода помститися за своє безчестя.
— Заплати мені, — перебив англійця Таліб,—і я візьму аеродром сам, своїми силами — і без Гаміда. Тільки спершу заплати.
— Ти думаєш, моя душа зроблена з грошей, як у тебе? — здіймаючи руки, запитав Гордон. — Чим я тобі заплачу? Звідки мені взяти гроші?
— Дай мені дві тисячі бахразьких фунтів, дві тисячі золотом, і я сам захоплю аеродром.