Слідом ішов камбоджієць на ім'я Свай, якого призначив представник, аби той наглядав за погоничами і караваном. Клод саме крутив головою на всі боки (хворобливий страх потрапити в павутиння примушував його пильно роздивлятися навкруги), коли раптом здригнувся від чийогось дотику. То Перкен торкнувся рукою і показав цигаркою на темну масу, що губилася серед дерев і з якої подекуди стирчав очерет. Проте Клод нічого не міг розгледіти між стовбурами. Він підійшов до решток брунатного поплямованого мохом муру. На ньому виблискувало декілька маленьких краплин води, які не встигли випаруватись… "Смуга укріплень, — подумав він. — Рів був наповнений водою".
Стежка губилася під ногами. З іншого боку завалу, який вони обійшли довкола, густий, високий, мов огорожа, очерет, закривав джунглі.
Бой гукнув погоничам, аби вони прихопили свої мачете і прийшли сюди. Під зеленими шатами глухо звучав його голос. Зведені, наче судомою, руки Клода пригадали розкопки, коли молоток шукав у ґрунті невідомий предмет. Тіла погоничів поволі, майже ліниво нагинались, потім знову різко випростовувались; над їхніми головами голубуватими блискавками спалахувала криця, в якій відбивалася блакить невидимого неба; при кожному змахові мачете Клодові здавалося, ніби лікар, невміло шукаючи голкою вену, терзає його плоть. З прорубаної просіки здіймався догори дух мочарів, який забивав навіть запах джунглів. Перкен ішов слідом за погоничами. Під його шкіряними черевиками сухо хруснула висохла очеретина, і дві жаби, не поспішаючи, відповзли вбік.
Над деревами тяжко злітали великі птахи. Нарешті погоничі добралися до муру. Щоб зорієнтуватися, треба було знайти вхід. Не змігши пройти ліворуч, вони змушені були рушити вздовж муру у правий бік. Низ муру закривав очерет і колючий чагарник. Підтягнувшись, Клод виліз на нього.
— Ви можете рухатись вперед? — запитав Перкен.
Вкритий липучим мохом мур, мов шлях, проліг крізь зарості. Якби Клод упав, то це було б дуже небезпечно, бо в джунглях поряд із комахами панує ще й інша зараза, гангрена. Тому він ліг і поповз. У лице вдарив гнилий запах моху, вкритого прілим липкуватим із прожилками листям, комахи, присутність яких виказував рух волокнинок, були зовсім близько. На третьому метрі Клод відчув лоскіт.
Він завмер і рукою почухав шию. Лоскіт перейшов на руку, і він тут же смикнув її назад. Дві великі, мов оси, чорні мурахи, наставивши свої антени, пробували пролізти між пальцями. Клод щосили трусонув рукою — вони попадали. Він зірвався на ноги й оглянув одяг — комах не було. В кінці муру, до якого було зо сто метрів, яснів отвір. Певно, то був вхід, по обидва боки якого бовваніли скульптури. Земля була всіяна камінням. Над отвором нависла гілка, а по ній, наче по мосту, рухалися мурахи. Клод хотів відхилити її, хоча ще і не діставав. "Я повинен за будь-яку ціну дійти до кінця, — міркував він. — Якщо там руді комахи, то справи кепські, якщо ж я повернуся, то справи будуть ще гірші…" "Ну що там?!" — гукнув Перкен. Клод промовчав і ступив крок уперед, ледве зберігаючи рівновагу. Йому так хотілося торкнутися муру, ніби то була жива плоть. Клод знову ліг, і раптом зрозумів, як треба рухатись: не на руках і колінах, а на долонях і пальцях ніг (вмить пригадав собі вигнуту спину котів), що він і зробив. Тепер однією рукою він міг зігнати мураху з другої ноги й литки були захищені шкірою, — таким чином дотик тіла до моху був зведений до мінімуму. "Все гаразд!" — гукнув Клод. Власний голос, надірваний і тремтливий, здивував його — він усе ще боявся мурахів. Клод поволі просувався вперед, дратуючись незграбністю свого тіла та нервовими рухами, від яких, замість того, щоб рухатися швидше, поперек заносило то в лівий, то в правий бік. Він знову завмер і, мов вартовий собака лапу, підняв догори руку — у піднятій руці лежали манюсінькі склеєні яйця якогось птаха. Клод бачив тільки світлу пляму, а нерви за кожним разом натягувались, як струни, при вигляді розчавленої комахи. Він підвівся, сплюнув, якусь мить роздивлявся комашину масу, каміння на землі, де могло закінчитися його життя, і з відчаєм звіра, що втікає, знову впав на мур і далі просувався вперед; до його липких рук чіплялося зогниле листя, але страх був сильніший од відрази, тому він нічого не бачив, крім цього входу. Нарешті виглянуло небо. Спантеличений Клод зупинився — стрибнути він не зможе.
Зрештою йому вдалося знайти виступ і по ньому зійти на землю.
Плити, порослі низькою травою, вели до єдиної вежі. Він уже бачив плани подібних храмів. Нарешті він по-людськи стояв на ногах. Затуливши голову зігнутою рукою і ризикуючи перетяти собі горло очеретяною ліаною, кинувся вперед.
Марна справа шукати скульптур — храм був недобудований.
II
І знову перед очима — стіна джунглів. І надія. Скільки вже разів їм траплялися нічого не варті руїни. На Королівській дорозі, мертвій і водночас живій, наче русло ріки, вони нічого, що вказувало б на людське перебування, крім кісток, не бачили. В останньому селі заготовлювані деревини розповіли про велику споруду Тамеан, розташовану на гірському хребті, між камбоджійською прикордонною зоною і не дослідженими досі районами Таїланду, де живуть меойці. "Тамтешні барельєфи займають добру сотню метрів…" — казали вони.
А чи не чекають там на них жахливі танталові муки? "Зі стіни храму Анкорват неможливо вийняти бодай один камінь, — казав Перкен. — Можеш мені повірити". По тілу та по обличчю Клода стікав неприємний липкий піт.
"Нехай тут раз на рік проходить невеличкий караван з візків, навантажених дрібним скарбом, який тубільці обмінюють на лаковані палички і дикий кардамон. Все одно — позбутися життя легше всього, — міркував Клод. — Гадаю, розбійники не наважаться напасти на озброєних європейців, — все ще не давала спокою тривога. — Але ці розбійники можуть знати, де є храми… Я, мабуть, дуже втомився…" — Він, нарешті, збагнув, що вже кілька хвилин його очі слідкують за деревами на горбі, над якими здіймався дим, хоча людей останнім часом вони не зустрічали.
Погоничі також помітили дим. Втягнувши голови в плечі, вони дивилися на нього так, ніби чекали якоїсь біди. Хоча вітру й не було, до них донісся запах паленого м'яса. Тварини зупинились.
— Дикі кочові племена… — промовив Перкен. — Якщо вони палять мертвих, то вони десь там… — Він витяг пістолет. — А якщо вони йдуть по сліду…
Перкен уже зайшов у гущавину, Клод ішов слідом. Боячись п'явок, які чіплялися до одягу, і тому тримаючи руку перед собою (друга міцно стискала пістолет), вони мовчки просувалися вперед. Крізь раптово поріділу гущавину Клод помітив удалині галявину — стіна джунглів навпроти, мов гладінь води, виблискувала під сонцем. Над низенькими пальмами клубочився догори густий дим. "Головне — не з'являтись на очі", — прошепотів Перкен. До них долинали глухі вигуки. Клод знову відчув запах паленого м'яса. Наскільки міг, він відсунув гілки — над чагарником, який заважає добре бачити, виднілися обличчя з товстими губами та сліпучо спалахували вістря списів. У повітрі чувся монотонний протяжний спів. Посеред галявини стояла сплетена присадкувата башта, з якої бухав білий густий дим. На самій верхівці лежали обкладені гілками чотири буйволячих голови, які настовбурчились догори своїми величезними рогами. Зовсім голий жовтошкірий воїн стояв, спершись на ратище блискучого списа, і розглядав вогнище. Усім своїм єством Клод прикипів до цього видовища і відчув панічний страх, подібний до того, як у дитинстві боявся змій і раків.
Перкен повернув назад, і Клод миттю підвівся, приготувався стріляти. Вони віддалялися від галявини — тріск палаючих гілок та протяжний спів ставали все тихішими…
Нарешті показався караван.
— Поїхали! — сердито кинув Перкен.
Візки відразу рушили — їхнє рипіння знову примусило напружитись нерви Клода. Той дим вони завважували ще декілька разів. Щойно погоничі помічали його, як одразу зіщулювались від панічного страху і підганяли тварин ступати швидше. Зрідка з протилежного боку крутояру виднілися жовтогарячі скелі, за якими під темно-синім небом здіймалася непрохідна стіна джунглів. Як тільки джунглі на мить розступалися, всі з острахом обводили поглядом верхівки дерев, боячись знову побачити дим. Проте ніщо не порушувало спокою зелених шат, над якими, мов над димарем узимку, тремтіло гаряче марево.
День — ніч, ніч — день. Нарешті останнє село, де шаленіла малярія, розтануло вдалині. Гори все ближче й ближче підступали. Низькі гілки глухо ляскали по дахах візків, але навіть це уривчасте шмагання губилося у спекотливім повітрі. Вони дихали тим ядушливим повітрям лише задля останніх слів провідника: "Там повинні бути фігури".
Повинні бути…
Клода не переставали мучити сумніви, але водночас у його душі жевріла надія, яка ґрунтувалася на залізній логіці; сумніви ж були настільки глибокими, що стали невід'ємною частиною його фізичного єства — так ніби очі та нерви протестували проти його віри, проти обіцянки, яку безперестанку давав цей шлях-привид.
Нарешті перед ними виріс мур.
Очі Клода настільки звикли до джунглів, що вже навіть розрізняли на камінні стоног. Він побачив, що цей провідник, спритніший за інших, відразу привів їх до поріділої зарості, де мусив бути колишній вхід. Як і навколо інших храмів, тут також височіла стіна очерету. Перкен, який уже розбирався в рослинності біля споруд, наказав іти туди, де очерет був не такий густий. Там були плити, які вели, мабуть, до храму. Погоничі взялися за роботу. Зрубаний очерет із шурхотом м'яко стелився то в лівий, то в правий бік — лише осердя зігнутих стебел ясніло в напівтемряві білими плямами. "Якщо цей храм не має скульптур, — міркував Клод, — то що нам робити? Жоден провідник не запровадить Перкена до храму Тамеан, боя і мене… Відколи ми побачили дикунів, у них на думці одне: втекти. І як ми втрьох піднесемо блоки з барельєфа, що важать по дві тонни?.. Чи ті ж статуї? Все це таке ж дурне, як і небилиці, котрі розповідають шукачі скарбів…"
Клод перевів погляд з мачете на землю — стебла очерету вже побуріли. "А може, й собі взяти мачете і сікти що є сили?! Та маханина крицею над очеретом нічого не варта!.." Його роздуми перебив легенький дотик провідника.