Після вечері двері між звичайними вагонами та спальними були зачинені.
– Ви особисто спускалися з потяга у Вінковцях?
– Так, мсьє, я вийшов на платформу, як зазвичай, і стояв при вході. Інші провідники стояли так само.
– А що з передніми дверима – тими, що поблизу вагона-ресторану?
– Вони завжди зачинені зсередини.
– Вони зараз не зачинені.
П'єр Мішель був ошелешений. "Можливо, хтось із пасажирів відчинив їх, щоб поглянути на сніг".
– Можливо, – відповів Пуаро.
Він задумливо постукував пальцями по столу хвилину чи дві, а потім сказав:
– Мсьє не звинувачує мене в цьому?
Пуаро посміхнувся.
– У вас була прекрасна можливість, друже, – відповів він. – А, ще одне! Забув запитати. Ви сказали, що коли стукали в купе містера Ретчетта, пролунав інший дзвінок. Я теж його чув. Хто це кликав вас?
– Це була княгиня Драгомирова. Вона просила покликати її покоївку.
– І ви це зробили?
– Так, мсьє.
Пуаро уважно розглядав план вагону. Потім, піднявши голову, сказав:
– Це все. На даний час.
– Дякую, мсьє.
Провідник встав з-за стільця. Він поглянув на мсьє Бука.
– Не засмучуйтеся, – люб'язно сказав останній. У ваших діях не було жодної необачності.
Задоволений, П'єр Мішель покинув вагон.
2. Свідчення секретаря
Хвилину чи дві Пуаро перебував у роздумах.
– Я думаю, – нарешті сказав він, – було б добре далі поспілкуватися з містером МакКвінном, зважаючи на те, що ми знаємо тепер.
Молодий американець негайно прибув.
– Отже, – розпочав він. – Як рухається справа?
– Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися – особу містера Ретчетта.
Гектор МакКвінн виглядав дуже зацікавленим. "І хто ж це?" – запитав він.
– Ретчетт, як ви й підозрювали – це лише прізвисько. Людина, що його використовувала – Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких – Дейзі Армстронг.
Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. "Клятий мерзотник!" – вигукнув він.
– Ви здогадувалися про це, містере МакКвінн?
– Аж ніяк, – відповів він. – Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!
– Ви так болісно на це реагуєте?
– У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз – вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. – Він спохмурнів. – Ця людина – Ретчетт або Касетті – отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.
– Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?
– Так, зробив. І… – він зупинився, і продовжив винним голосом, – виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.
– Я підозрював би вас більше, містере МакКвінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.
– Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, – насуплено відповів МакКвінн. – І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.
– За шматком листа в його купе.
– Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.
– Це залежить від того, – відповів Пуаро, – як на це поглянути.
Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.
– Моє завдання, – продовжив Пуаро, – дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.
– Зрозуміло. Тоді дозвольте мені "відбілити" моє ім'я.
– Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, – посміхаючись, запитав він, – після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.
– Правильно.
– А зараз, містере МакКвінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.
– Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно, тому я швидко повернувся назад. Я перекинувся декількома слова з молодою леді з Англії, яка розташовується в купе біля мого. Потім я поговорив з англійцем, полковником Арбетнотом – доказом цього є те, що ви особисто нас бачили. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, пішов писати листи, які потрібно було відіслати. Я побажав йому гарної ночі та пішов. Полковник Арбетнот стояв у коридорі. Його купе було підготоване до сну, тому я запропонував піти до мене. Я замовив декілька склянок алкоголю для нас. Ми балакали про політику, індійський уряд та інші проблеми – Сухий закон в США та Велику кризу. Я взагалі-то не сильно полюбляю британців – вони дуже зарозумілі – але не цей.
– Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?
– Дуже пізно. Десь близько другої години.
– Ви помітили, що поїзд зупинився?
– О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.
– Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?
– Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.
– Де ви були, поки він цим займався?
– Я стояв у коридорі та курив.
– А потім?
– Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.
– Ввечері ви покидали потяг?
– Ми з Арбетнотом вирішили вийти у – як це місто називається – Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.
– Через які двері ви покинули поїзд?
– Через ті, що найближчі до мого купе.
– Відразу за вагоном-рестораном?
– Саме так.
– Ви пам'ятаєте, чи були вони зачинені?
МакКвінн дещо задумався.
– Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?
– Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?
– Чесно кажучи, ні. Я цього не пам'ятаю. Я не можу цього згадати. – І згодом він додав: – Це дуже важливо?
– Можливо. А тепер, містере, я припускаю, що коли ви сиділи з полковником Арбетнотом і балакали, двері вашого купе були відчинені, так?
Гектор МакКвінн ствердно кивнув.
– Я хочу, щоб ви мені сказали, хто проходив коридором після того, як потяг покинув Вінковці і до того, як ви пішли спати?
МакКвінн звів брови докупи.
– Думаю, що провідник проходив, з вагону-ресторану. В інший бік йшла жінка.
– Яка жінка?
– Не можу сказати. Я її не помітив. Розумієте, ми з полковником сперечалися. Я лише помітив проблиск багряного шовку, який промайнув крізь двері. Я не дивився туди, тому й не помітив її обличчя. Як вам відомо, після мого купе знаходиться вагон-ресторан, тому жінка, яка йшла, повинна була б повернутися назад.
– Я так розумію, вона йшла в туалет?
– Думаю, що так.
– Ви бачили, як вона поверталася?
– Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.
– Ще одне питання: ви курите трубку?
– Ні, сер, не курю.
– Я думаю, що це все. – сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. – Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?
– Він так. Я зазвичай їжджу першим класом – у купе, що з'єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.
Зрозуміло. Дякую вам, містере МакКвінн.
3. Свідчення камердинера
Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.
– Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?
– Так, сер.
– Ваше ім'я?
– Едвард Генрі Мастерман.
– Ваш вік?
– Тридцять дев'ять років.
– Домашня адреса?
– Клеренвелл, Фрайр стріт, 21.
– Ви чули, що ваш господар був убитий?
– Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.
– Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?
Камердинер дещо замислився.
– Десь близько дев'ятої години, сер. Або дещо пізніше.
– Розкажіть своїми словами, що трапилося?
– Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.
– Якими були ваші обов'язки?
– Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.
– Він вів себе так само, як і завжди?
Камердинер знову трохи замислився.
– Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.
– Як саме схвильований? Через що?
– Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.
– Це було незвично?
– Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.
– Чи приймав ваш господар снодійне?
Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.
– Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.
– Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?
– Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише – "Снодійне приймати перед сном".
– Минулої ночі він його приймав?
– Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.
– Ви особисто бачили, як він його пив?
– Ні, сер.
– Що трапилося потім?
– Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.
– Так часто бувало?
– Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.
– Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?
– Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.
– Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?
– Ні, сер.
– Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?
– Так, – він відповів дуже спокійно.
– Звідки ви знали?
– Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером МакКвінном.
– Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?
Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.
– Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.
– Але він вам не подобався?
– Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.
– Ви коли-небудь там були?
– Ні.
– Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?
– Так, звісно.