Ти мала б сама говорити, а так твій старий учитель мусить промовляти громовим голосом!
МАЛЯР перебиває картину на його голові.
МАЛЯР: Ось тобі! Ти, бачу, хочеш відібрати в мене замовлення!
УЧИТЕЛЬ: Я протестую! Перед лицем світової громадськості. Жахливі речі готуються в Ґюллені!
Ґюлленці кидаються на нього, але тієї миті з правого боку входить у старому, зношеному вбранні ІЛЛЬ.
ІЛЛЬ: Що тут діється в моїй крамниці?
Ґюлленці покидають УЧИТЕЛЯ і перелякано витріщують очі на
ІЛЛЯ. Мертва тиша.
ІЛЛЬ: Що ви робите на діжці, пане вчителю?
Той радісно, полегшено усміхається до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Кажу правду, Іллю. Оповідаю панам з газети правду. Наче архангел провішую гучним голосом. (Заточується). Бож я — гуманіст, приятель стародавніх греків, поклонник Платона.
ІЛЛЬ: Мовчіть.
УЧИТЕЛЬ: Та?
ІЛЛЬ: Злізьте. УЧИТЕЛЬ: Але людство... ІЛЛЬ: Сядьте.
Тиша.
УЧИТЕЛЬ (протверезілий): Хай людство сяде. Прошу — коли навіть ви зраджуєте правду.
Він злізає з діжки й сідає з картиною на шиї.
ІЛЛЬ: Пробачте, людина перепилася.
РЕПОРТЕР II: Пан Ілль?
ІЛЛЬ: Чого ви хочете від мене?
РЕПОРТЕР І: Ми щасливі, що все таки побачили вас. Нам треба кілька знімків. Можна?
Озирається довкола.
РЕПОРТЕР І: Харчі, домашнє начиння, залізний товар — це вже маю. Відфотографуємо, як ви продаєте сокиру. ІЛЛЬ (нерішуче): Сокиру?
РЕПОРТЕР І: Різникові. Тільки природне справляє враження. Подайте сюди ту смертоносну річ. Ваш клієнт бере сокиру, зважує її в руці, робить задумливу міну, а ви перехиляєтесь через прилавок і переконуєте його. Прошу.
Розставляє їх. РЕПОРТЕР І: Природніше, панове, вільніше.
РЕПОРТЕРИ фотографують.
РЕПОРТЕР І: Гарно, дуже гарно.
РЕПОРТЕР II: Прошу, обійміть дружину за рамена. Син ліворуч, донька праворуч. А тепер, прошу, променійте, радісно променійте, променійте, вдоволено, щиро, втішено променійте.
РЕПОРТЕР І: Ви чудово променієте!
Ліворуч, через сцену в глибину пробігає кілька ФОТОГРАФІВ. Один гукає до крамниці:
ФОТОГРАФ: Цаханасян знайшла собі нового! Вони саме гуляють у Конрадсвайлерському лісі!
РЕПОРТЕР ІІ: Нового!
РЕПОРТЕР І: Буде обкладинка для "Лайфа".
Обидва РЕПОРТЕРИ вибігають з крамниці. Мовчання. ПЕРШИЙ усе ще тримає сокиру в руці.
ПЕРШИЙ (полегшено): Пощастило.
МАЛЯР: Даруй, бельфере. Якщо ми хочемо владнати
цю справу по-доброму, то преса не повинна ні про
що довідатись. Розчовпав?
Він виходить. ДРУГИЙ іде за ним, але на хвилинку зупиняється
перед ІЛЛЕМ.
ДРУГИЙ: Мудро зробив, дуже мудро, не треба плескати дурниць. Хоч такому негідникові як ти, ніхто й не повірив би ні на крихту.
Виходить.
ПЕРШИЙ: Тепер ми ще й попадемо до ілюстрованого
журналу, Іллю. ІЛЛЬ: Власне! ПЕРШИЙ: Прославимось. ІЛЛЬ: До певної міри. ПЕРШИЙ: Одну "Партагас". ІЛЛЬ: Прошу. ПЕРШИЙ: Запишіть. ІЛЛЬ: Звичайно.
ПЕРШИЙ: Хоч, щиро казати, тільки падлюка може повестися, як ви повелись з Кларочкою.
Хоче йти.
ІЛЛЬ: Залишіть сокиру, пане Гофбауере.
Перший вагається, та врешті віддає сокиру. Тиша в крамниці. УЧИТЕЛЬ і далі сидить на діжці.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок
штайнгеґеру, дві чи три. ІЛЛЬ: Нічого.
Родина виходить праворуч.
УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину). Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, зв'яжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.
ІЛЛЬ: Я вже не борюся.
УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду з'їхали.
ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.
УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші
душі?
ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.
УЧИТЕЛЬ: Винен?
ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного гендляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.
Він бере роздерту картину й оглядає її. ІЛЛЬ: Мій портрет.
УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком. ІЛЛЬ: Кюн другого намалює:
ІЛЛЬ кладе картину на приволок. УЧИТЕЛЬ насилу встає,
заточується.
УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.
Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.
Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.
УЧИТЕЛЬ: Вас уб'ють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність — безсила. А тому, що я знаю це, я став п'яницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера. ІЛЛЬ ставить йому пляшку, УЧИТЕЛЬ вагається, але потім
рішуче бере її.
УЧИТЕЛЬ: Запишіть на борг.
Поволі виходить.
Знову з'являється родина. ІЛЛЬ, наче у сні, озирається по
крамниці.
ІЛЛЬ: Усе нове. Все таке модерне. Чисто, привабливо. Я завжди мріяв про таку крамницю.
Він бере в доньки з рук тенісну ракетку.
ІЛЛЬ: Ти граєш теніс? ДОНЬКА: Взяла кілька лекцій.
ІЛЛЬ: Рано вранці, правда? Замість іти на біржу праці? ДОНЬКА: Усі мої товаришки грають у теніс.
Мовчання.
ІЛЛЬ: Карле, я бачив з вікна, як ти їхав автом. СИН: То тільки опель "Олімпія". Не вельми дорогий. ІЛЛЬ: Коли ти вчишся їздити?
Мовчання.
ІЛЛЬ: Замість шукати праці на станції, на пекучому сонці?
СИН: Часом, так.
СИН, засоромлений, виносить праворуч діжку, на якій сидів
п'яний.
ІЛЛЬ: Я шукав свого святкового вбрання й припадково
трапив на хутро. ПАНІ ІЛЛЬ: Я його тільки взяла оглянути.
Мовчання.
ПАНІ ІЛЛЬ: Усі купують наборг, Фреді. Тільки ти впадаєш в істерику. Твій страх просто смішний. Кожний розуміє, що справа залагодиться мирно і жоден волосок не впаде тобі з голови. Кларочка не піде на крайності, я її знаю, в неї надто добре серце.
ДОНЬКА: Напевне, тату.
СИН: Самі зрозумієте.
Мовчання.
ІЛЛЬ (поволі): Сьогодні субота. Я хотів би раз проїхатися
твоїм авто, Карле, однісенький раз. Н а ш и м авто. СИН (непевно): Хотів би? ІЛЛЬ: Уберіться по-святковому. Поїдемо всі. ПАНІ ІЛЛЬ (непевно): І я також? Наче не годиться.
ІЛЛЬ: Чому не годиться? Вдягай своє хутро. Якраз нагода обновити його. А я, тим часом, порахую касу.
ЖІНКА і ДОНЬКА виходять праворуч, СИН ліворуч. ІЛЛЬ сідає до каси. Зліва надходить БУРГОМІСТР з рушницею.
БУРГОМІСТР: Добрий вечір, Іллю. Рахуйте собі далі.
Я тільки на хвилину. ІЛЛЬ: Що ж, прошу.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я приніс зброю. ІЛЛЬ: Спасибі.
БУРГОМІСТР: Вона заряджена. ІЛЛЬ: Мені її не потрібно.
БУРГОМІСТР ставить рушницю коло прилавка. БУРГОМІСТР: Сьогодні ввечері міські збори. В "Золотому
Апостолі". В театральній залі. ІЛЛЬ: Я прийду.
БУРГОМІСТР: Всі прийдуть. Будемо обговорювати вашу
справу. Ми опинились в крайньому становищі. ІЛЛЬ: Мені теж так здається. БУРГОМІСТР: Пропозиція буде відхилена. ІЛЛЬ: Можливо.
БУРГОМІСТР: Але, звичайно, можна й помилитися. ІЛЛЬ: Певне.
Мовчання.
БУРГОМІСТР (обережно): Чи в такому випадку ви прийняли б вирок, Іллю? Буде присутня преса. ІЛЛЬ: Преса?
БУРГОМІСТР: А також радіо, телевізія, кінохроніка. Незграбна ситуація не тільки для вас, але й для нас, повірте мені. Як родинне містечко дами, а також через її вінчання в соборі, ми стали такі відомі, що готується репортаж про наші давні демократичні установи.
ІЛЛЬ рахує касу. ІЛЛЬ: Ви прилюдно оголосите пропозицію тієї дами?
БУРГОМІСТР: Не просто... Тільки втаємничені зрозуміють, про що йдеться. ІЛЛЬ: Що йдеться про моє життя.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Я натякну пресі, що... можливо... пані Цаханасян захоче зробити пожертву, і то через вас, Іллю, через друга своєї молодості. Що ви були її другом, тепер усім відомо. Цим ви формально будете виправдані, хоч би що сталося.
ІЛЛЬ: Мило з вашого боку.
БУРГОМІСТР: Щиро сказати, я роблю це не задля вас, а
задля вашої незвичайно порядної родини. ІЛЛЬ: Розумію.
БУРГОМІСТР: Ми провадимо чесну гру, ви самі це мусите визнати. Досі ви мовчали. Гаразд. Але чи будете й далі мовчати? Якщо ви хочете говорити, тоді нам доведеться зробити все без міських зборів.
ІЛЛЬ: Розумію.
БУРГОМІСТР: Отже?
ІЛЛЬ: Я радий почути відверту погрозу.
БУРГОМІСТР: Я вам не погрожую, Іллю. Це ви нам погрожуєте. Якщо ви будете говорити, то ми змушені діяти. Заздалегідь.
ІЛЛЬ: Я мовчатиму.
БУРГОМІСТР: Незалежно від того, що ухвалять збори? ІЛЛЬ: Я прийму ухвалу. БУРГОМІСТР: Чудово.
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Те, що ви скоряєтесь громадському судові, тішить мене, Іллю. У вашому серці ще жевріє якесь почуття честі. Але хіба не краще було б, якби нам зовсім не доводилось скликати міських зборів?
ІЛЛЬ: Що ви маєте на думці?
БУРГОМІСТР: Ви перед цим сказали, що вам не потрібна зброя. Може вона вам тепер усе ж таки потрібна?
Мовчання.
БУРГОМІСТР: Ми могли б тоді сказати дамі, що засудили вас, і отримали б і так гроші. Я не одну ніч провів без сну, поки наважився зробити вам таку пропозицію, повірте мені. Властиво це ваш обов'язок — відібрати собі життя, як людина з гонором узяти на себе консеквенції. Не думаєте? Вже хоч би з почуття солідарності, з любові до родинного міста. Ви бачите нашу гірку біду, злидні, голодних дітей.
ІЛЛЬ: Вам тепер ведеться зовсім не зле.
БУРГОМІСТР: Іллю!
ІЛЛЬ: Бургомістре! Я пройшов крізь пекло. Я бачив, як ви робите борги, відчував як із кожною ознакою добробуту до мене все ближче підкрадається смерть. Якби ви були не накинули мені того страху, того жорстокого жаху, все було б інакше, в нас могла б вийти не така розмова, я прийняв би зброю. З любові до вас. Та тепер я замкнувся, переміг свій ляк. Сам. Було важко, але все вже позаду. Вороття нема. Тепер ви мусите бути моїми суддями. Я скоряюсь вашій ухвалі, хоч би яка вона була. Для мене вона буде справедливістю; а чим буде для вас — не знаю. Дай Боже, щоб ви встояли перед вашим вироком. Ви можете мене вбити, я не нарікаю, не протестую, не боронюсь, але вашого вчинку не можу у вас відібрати.
БУРГОМІСТР забирає рушницю.
БУРГОМІСТР: Шкода.