Тому що, як повідомляють наші спецкори з різних квартир, багато хто з юних мешканців валяється вдень на ліжкові просто в черевиках і штанях; виделку тримає в руці так, ніби хоче проштрикнути тарілку наскрізь; а з дівчатками поводиться так, що д'Артаньян усіх їх по черзі викликав би на дуель!..
Одне слово, ми підтримуємо цінну ініціативу Калерії Гаврилівни. І ще хочемо повідомити, що, згідно з неперевіреними даними, Калерія Гаврилівна, здається, згодна звільнити дровітню і віддати її нашому "Бойовому будинковому піонерському штабу". Про це повідомив в останню мить той же таки спеціальний кореспондент з дев'ятої квартири.
І, нарешті, найголовніше. Ми просимо, щоб товариші пенсіонери допомогли нам відповідати на запитання радіослухачів. Ми хочемо щонеділі проводити передачі: "Запитуй що завгодно — все одно відповімо!". Ми вже одержали дев'яносто вісім перших запитань. З них сімдесят три від Жорика Калугіна з першої квартири. Жорик цікавиться усім на світі: і ракетами, і макетами, і лічильними машинами, і Марсом, і атомною енергією… Але ми не змогли поки що докладно відповісти на всі ці запитання. А от деякі товариші пенсіонери можуть: адже серед них — аж два доктори і три кандидати наук! Це все ми прочитали у будинковій книзі. І ми просимо товаришів кандидатів і докторів допомогти нам. Бо без їхньої допомоги нам доведеться перейменувати свою передачу і назвати її так: "Запитуй що завгодно — все одно не відповімо!"
Оце і все, про що ми хотіли побесідувати. А зараз слухайте концерт! Ми починаємо з старовинних вальсів, які так люблять усі пенсіонери…
ХТО ЦЕЙ КОРЕСПОНДЕНТ?!
— Хто він? Хто цей кореспондент? — лютувала на кухні "мадам Жері-внучка". — Я знайду його! Я його викрию!..
Льоня зачинився у кімнаті. Але й туди долинали крики й погрози Калерії Гаврилівни.
— Це ж неподобство! Я зовсім не збираюся лізти на горище і бесідувати звідти про хороші манери! Французька мова!.. Нехай вони спершу рідною мовою навчаться розмовляти! А дровітня? Та ніколи в житті! Ніколи в житті я не викину свої дрова, які зберігалися стільки років і які мені дорогі! Ні за що в світі!..
— Ти розумієш, — скаржилася вона по телефону своїй приятельці. — Це ж справжнє знущання! Глузування! Вони говорили про мене у передачі для пенсіонерів. Що, цікаво, вони хотіли цим сказати? Що мені вже п'ятдесят п'ять років? Чи що я наближаюся до пенсійного віку? Що спільного у мене з пенсіонерами, що?! Я, бачте, погодилася звільнити дровітню! Згідно якихось там неперевірених даних! Нехай вони перевірять ці дані! Ну, звичайно… Правда твоя, просто з принципу! Ніколи не звільню, ніколи…
Одержавши підтримку своєї приятельки, Калерія Гаврилівна знову загаласувала наодинці на кухні. Крик її увірвала поява шофера Васі Кругляшкіна.
Шофер Вася увійшов до кухні у своєму робочому комбінезоні, з засуканими рукавами, з милом і рушником у руках.
— Саме так: їх треба навчити хороших манер! — зло відкарбувала "мадам Жері-внучка". — І я піду до будинкоуправління! Нехай вони примусять замовкнути всіх цих кореспондентів з горища! Кожного дня концерти для пенсіонерів! Просто вирішили заморити старих людей: спати неможливо, відпочити неможливо! І ці обурливі повідомлення!
— Які повідомлення? — здивовано, не розуміюче закліпав очима Вася. — Вас же на весь будинок прославили! Такі хороші справи ви придумали — ну, просто не чекав!
— Ви ще багато чого від мене не чекаєте! — рішуче вигукнула Калерія Гаврилівна. — До будинкоуправління! Я у них вимагатиму! Вони зобов'язані охороняти своїх мешканців од свавілля!..
З цими словами Калерія Гаврилівна вибігла на площадку парадних сходів.
Вася Кругляшкін підійшов до Льониних дверей:
— Виходь, Леоніде! Не бійся!
Льоня обережно виглянув у коридор.
— Це ти ловко придумав! — похвалив його Вася. — Почав, значить, її перевиховувати? — Вася зітхнув: — Тільки що з цього вийде? Бачив, як спалахнула?
— Не бачив, але чув. Крізь двері.
… Сусідка з десятої квартири виймала газети з поштової скриньки.
Побачивши Калерію Гаврилівну, вона сплеснула руками:
— Я така рада! Така рада! У моєї Віри з французької мови лише трійки. Хотіла репетитора запросити. А тепер ви допоможете їй, люба Калеріє Гаврилівно! Просто по радіо. Це так чудово! І безплатно! Ви багатьом допоможете…
— Так, я їм усім допоможу! — похапцем промовила "Жері-внучка" й помчала вниз.
Але на другому поверсі її перехопило подружжя пенсіонерів. Вони завжди ходили разом і навіть говорити умудрялися якось разом, в один голос.
— Чудо-во! Просто чудо-во! — дуетом заспівало старе подружжя, — Спасибі за всіх наших онуків і онучок! Спасибі!..
— Будь ласка! На здоров'я… — трохи розгубившись і вже без недавньої люті промовила Калерія Гаврилівна. І побігла далі.
На першому поверсі її зустріла прибиральниця, з відром і ганчіркою у руках. Від цієї суворої жінки всі мешканці будинку вже багато років чули лише одне: "Ноги треба витирати! Вдома, либонь, витираєте!.."
Але зараз вона виявилася дуже багатослівного:
— От навчіть, навчіть їх хороших манер, Калеріє Гаврилівно! Тоді, либонь, ноги в парадному витиратимуть. І на стінах не писатимуть свої імена… Й інші всякі речі! Навчіть їх, навчіть!
— Я їх навчу! І провчу! — на ходу мовила Калерія Гаврилівна, вибігаючи на вулицю.
Будинкоуправління було у дворі, в напівпідвалі.
Вибігши на подвір'я, Калерія Гаврилівна зупинилася. Дорогу їй перепинив цілий гурт пенсіонерів, які щойно, сидячи на лавці під дерев'яним стовпом, слухали радіопередачу. Всі почали вітати Калерію Гаврилівну й навіть потискати їй руки:
— Чудово, чудово придумали! Дуже благородно! Дуже! Вирішили, значить, подарувати свої знання підростаючому поколінню? От якби всі мешканці так вчинили! Це для усіх нас — взірець! І дровітню, значить, вирішили звільнити? Правильно! Відкрили простір дитячій ініціативі й самодіяльності!
— Так-так… Вирішила подарувати… І відкрити простір… — пробелькотіла Калерія Гаврилівна, розгублено відповідаючи на вітання і потиски рук.
— Ну, не будемо, не будемо вас затримувати… Прийміть іще раз!..
Бігом спустившись у напівпідвал, Калерія Гаврилівна рішуче відчинила двері будинкоуправління і просто з порога вигукнула:
— Чули? Я повертаюся на виховну роботу!
— Чули! Авжеж, чули! — відповів кербуд, спершись на стос довідок і паспортів. — Цей "сьомий поверх" усіх нас того… До діла залучив! Хочу навіть сьогодні сам особисто по їхньому радіо виступити і подяку оголосити: усі стіни у під'їзді, уявіть собі, до ладу привели! Нічого не скажеш: молодці! А щодо дровітні — ви правильно вирішили, товаришко Клепальська!
— Так, вирішила! Якщо дітям треба — будь ласка! Мені не шкода!
ЛЬОНЬЧИНА ПРЕМІЯ
Тітка Поллі, як відомо, примусила Тома Сойєра фарбувати паркан якраз у день суботнього відпочинку. І саме в той далекий день Том "відкрив великий закон", який звучить так: "… для того, щоб хлопчику або дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне — щоб цього було нелегко домогтися". Льонька не дуже твердо пам'ятав закони фізики, які він вивчав у школі, але закон Тома Сойєра знав напам'ять.
Вийшло так, що майстерня "Що зламалось — усе відремонтуємо!" призначила перший пробний ремонт парадного у першому під'їзді саме на неділю, тобто, як і тітка Поллі, на день відпочинку. А ще напередодні Льонька довідався, що у неділю тільки на одному-єдиному дев'ятигодинному сеансі йде новий дитячий фільм, про який дівчатка у дворі казала: "Незрівнянний!.."
Ще напередодні Льонька купив квиток. Він вирішив, що коли почати роботу о восьмій ранку, то до дев'ятої цілком можливо звільнитися.
Майстерня "Що зламалось — усе відремонтуємо!" старанно підготувалася до того, щоб знищити у всіх парадних будинку написані на стінах "імена та інші всілякі непристойності", як висловився двірник дядько Семен. Цілих десять днів майбутні маляри навчалися у справжнісінького маляра, який жив у квартирі номер шістдесят один. У будконторі, що була недалеко від будинку, з труднощами випросили на якийсь час щітки й драбини. Дістали вапно й фарби… Отже, все було готове!
Вирішили почати з першого під'їзду, з того самого, в якому жив Льонька. На пропозицію Тихої Тані кожен повинен був працювати на своєму поверсі, щоб перш за все знищити свої власні витівки. Найдужче Тані хотілося, щоб Льонька повозився з стіною свого поверху, бо саме на цій стіні років зо три тому він намалював потвору з кісками і підписав: "Танька — дурепа!"
Рівно о восьмій ранку Льонька встановив драбину, підтягнув відро з вапном та щіткою і взявся до діла. Він пригадав усі поради, які давав справжній маляр з шістдесят першої квартири. Але Тиха Таня і тут проявила вредність характеру: вона ніяк не хотіла зникати зі стіни. Льонька наклав на неї вже кілька шарів вапна, а кіски і витріщені очі, трохи зблідлі, таки дивилися й дивилися на нього.
Льонька тричі виймав з кишені куртки вузький синій квиточок, з любов'ю розглядав його — і тричі переконувався, що початок сеансу саме о дев'ятій годині ранку, а не о десятій і навіть не о дев'ятій тридцять, як хотілося б йому. Часу до дев'ятої залишалося дедалі менше й менше. Що тут робити?
Ось тоді Льонька і згадав знаменитий закон Тома Сойєра. Взагалі він часто звертався за порадами до знаменитого шибеника, вигадника й фантазера. І зараз теж вирішив скористатися його прикладом. Льонька згадав, як Том Сойєр примусив-таки своїх приятелів фарбувати паркан, удавши, що йому самому ця справа дуже до душі і що права на таку почесну працю нелегко домогтися.
Льонька згадав, що бідолаха Том тягнув до паркану відро з вапном сонячного весняного ранку, коли так хороше гуляти, бігати, стрибати — одне слово — робити все, що завгодно, та тільки не фарбувати паркан. І цього ранку також сяяло весняне сонце, і Льоньці теж хотілося займатися усім, чим завгодно, аби лишень не білити стіну біля своєї квартири. Та понад усе йому, звісно ж, хотілося піти до кіно. Вузький синій квиточок, здавалося, пропалив кишеню куртки і добрався до самого Льониного серця. Нарешті з двох квартир на поверсі один за одним з'явилися хлопці, які не були ще в БОБУПІШі, не працювали у новій майстерні — і тому могли спокійнісінько бігти на вулицю.
Але вони не бігли. Кожен зупинявся біля Льоньки, здивовано розглядав драбину, щітку й навіть мало не стромляв ніс у відро з вапном.