І мовчав теж як риба. Мій вигляд не сподобався Сашкові.
— Гляди, не знепритомній! Зблід, як Веник. Не хочеш допомагати — то так і скажи. Без тебе обійдуся.
Тут нарешті у мене прорізався голос. Правда, чийсь чужий — слабенький, невпевнений, — але все-таки прорізався:
— Та ти що, Сашко! Я з задоволенням… Тільки ж у мене немає… цього… як його… педагогічного досвіду…
— І не треба. Ти просто будеш мені диктанти диктувати і перевіряти помилки. Зрозуміло?
— Зрозуміло…
Я перевірятиму помилки! І чому я чесно, як ось Сашко зараз, не розповів про свою нещасну двійку? Точніше, нещасна була не двійка, а я сам. Навіщо я, мов дурень, стинав плечима? Ці думки вже не вперше приходили мені в голову. Але каятися було пізно. І треба було не виказати свого хвилювання.
— І це вся таємниця? — з удаваним спокоєм запитав я.
— Уся.
— А я думав!..
— Мало що ти думав.
Так, я справді думав мало, інакше не потрапив би у таке дурне становище.
— І ти через таку дурницю не пішов у туристичний похід? І наш корабель до міста прив'язав? — дивувався я.
— Це не дурниця. Я повинен здати екзамен, — дуже рішуче мовив Сашко. — Зрозуміло? Лусну, а здам! Восени батько з матір'ю з геологічної розвідки приїдуть — я їм обіцяв.
— А-а! Вони, значить, восени приїдуть? А у тебе, значить, переекзаменовка?
Від розгубленості я, здається, говорив не зовсім до ладу.
— І ще я Ніні Петрівні обіцяв. Учительці нашій. Вона не хотіла в село їхати через мене. А я умовив: сам, сказав, підготуюся. Зрозуміло?
— Не зовсім. Вона тобі двійку вліпила, все літо тобі зіпсувала, а ти про неї турбуєшся?
— Сам я все зіпсував!.. Одне слово, згоден допомогти чи ні?
Я дивився на Сашка з таким здивуванням, начебто він з іншої планети впав. Захищає вчительку, яка йому двійку поставила! І від походу відмовився. Дивний він хлопець! Так мені здавалося тоді.
Не дочекавшись відповіді, Сашко твердими, злими кроками попрямував до дверей. Що я мав робити? Не думаючи про те, як все повернеться далі, я наздогнав Сашка:
— Я допоможу тобі! Звісно, допоможу! Це ж дуже легко… І просто. Будемо працювати від самого ранку до вечора. Хочеш?
— Не хочу, а доведеться, — відповів Сашко.
Я СТАЮ ВЧИТЕЛЕМ
Увесь наступний день я від ранку до вечора оволодівав своєю новою професією — готувався викладати. І тільки тоді я зрозумів, як це важко — бути вчителем. Хоча справжнім вчителям усе-таки значно легше, ніж мені було: адже вони добре знають те, чому навчають інших. Я ж збирався навчати Сашка граматиці, а сам розбирався у ній не краще, ніж наш Паразит у правилах вуличного руху.
Тепер мені вже не треба було скидати підручники і зошити під стіл. Я міг вчитися цілком відкрито: адже я старався не для себе, а для іншого, тобто робив благородну справу.
Дідусь, виявляється, знав про Сашкову переекзаменовку.
— Молодець! — похвалив він мене. — Бачиш, як це приємно — добре вчитися: завжди можеш допомогти товаришеві.
"Спершу наполяжу на правила, — вирішив я. — Все-таки визубрити й переказати правила не дуже вже й важко. Почну з ненаголошених голосних, щоб і самому теж користь була…"
До полудня всі правила правопису ненаголошених голосних були вивчені назубок. А от як бути з диктантами? Диктувати я, звичайно, зможу: слава богу, читати ще не розучився. Але як же я перевірятиму те, що написано Сашком, якщо сам нічого не знаю? Може, кожне речення звіряти з книжкою? Ні, незручно. Сашко одразу здогадається, який я грамотій. Що ж робити?
Зрештою я придумав: визубрю напам'ять будь-який уривочок з Гоголя. Зовсім напам'ять! Запам'ятаю, як пишеться кожне слово і де який знак стоїть.
Я відшукав. своє улюблене місце з "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" і заходився зубрити, починаючи із знаменитих слів Івана Никифоровича: "Поцілуйтеся зі своєю свинею, а коли не хочете, так з чортом!"
— О! Вас лишень зачепи! — зубрив я далі. — Побачите: нашпигують вам на тому світі язика гарячими голками за такі богопротивні слова. Після розмови з вами треба і лице і руки вмити і самому окуритися.
— Дозвольте, Іване Івановичу: рушниця річ благородна, найцікавіша забавка, до того ж і прикраса в кімнаті приємна…
— Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так зі своєю рушницею, як дурень з писаною торбою, — сказав Іван Іванович досадливо, бо таки починав уже сердитися.
— А ви, Іване Івановичу, справжній гусак… — і так далі.
Завжди я просто до сліз реготав, читаючи все це. А зараз я радів лише з того, що в уривкові було багато ненаголошених голосних. "Здорово писав Гоголь! — думав я. — Скільки ненаголошених наставив! Просто в кожному реченні. Ох і прітиме завтра Сашко!"
Я ще повторив уривок разів зо три уголос, потім разів зо три переписав його, потім почав декламувати. Одне слово, до вечора мені здавалося, що Гоголь писав зовсім не так уже й весело і що нічого нуднішого від повісті про Івана Івановича й Івана Никифоровича на світі не існує.
Лежачи в постелі, я ще раз повторив уривок про себе. А потім пригадав всілякі мудрі вирази, які часто вживали наші вчителі. Такі ось, наприклад: "Учися мислити самостійно!", "Якщо хочеш щось сказати — піднеси руку", "Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш", "Не дивися в стелю, там нічого не написано!" і таке інше, і таке інше. А вночі мені приснилося, що нестриманий на язик Іван Никифорович обізвав Івана Івановича "ненаголошеною голосною" і що саме з цього почалася знаменита сварка.
Вранці, тільки-но замовкла дідусева палиця, почався перший урок. Сашко увійшов до кімнати, тримаючи в руках товстий зошит у червоній клейончатій обкладинці. "Невже весь списати збирається?" — з жахом подумав я. В очах у Сашка було щось нове, незнайоме досі мені: шанобливе й трохи сором'язливе. І це у нього! У капітана Сашка!.. Ще б пак, адже я тепер був для нього не просто Шурко, а вчитель. Як пишуть у газетах — "наставник і старший друг".
Усі ці думки настроїли мене на суворий лад.
— Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш, — сказав я.
Сашко покірно усівся за стіл, розгорнув зошита і дивився на мене, чекаючи нових розпоряджень.
— Почнемо з ненаголошених голосних, — проказав я і закрокував по кімнаті, подумки уявляючи собі, що крокую між рядами парт. — Голосні вимовляються чітко і ясно лише тоді, коли вони стоять під наголосом, — пояснював я. — В ненаголошеному стані вони звучать ослаблено, невиразно. Щоб правильно написати ненаголошену голосну в корені, потрібно змінити слово чи підібрати друге слово того ж кореня так, щоб ця голосна опинилася під наголосом…
— Ось, наприклад: вода — води, важкий — важко, посивіти — сивенький… — глузливо продовжив мої пояснення Сашко. — Так, еге ж? Просто за підручником шпариш.
Ні, він не дуже-то ніяковів переді мною! В першу мить я, увійшовши в роль учителя, мало не сказав: "Хочеш щось запитати — піднеси руку!" Але вчасно стримався: мабуть, Сашко підніс би руку й ляснув мене по потилиці, щоб одразу збити з мене всю педагогічну пиху.
— Значить, треба слово змінити? — знову глузливо запитав Сашко. — Ось зміни, будь ласка, слово "інженер". Ну? Зміни.
Я почав гарячково метикувати, але слово "інженер" ніяк не змінювалося.
— Це виняток, — сказав я. — Треба просто запам'ятати це слово — та й годі.
— Тоді зміни слово "директор", щоб ненаголошена стала наголошеною.
Я знову і так і сяк покрутив подумки слово, запропоноване Сашком. Нічого не виходило.
— Це теж виняток, — пояснив я. — І не перебивай, будь ласка!
— А ти не забивай мені голову всілякими правилами! Я їх без тебе знаю, а пишу все одно з помилками. Адже на кожне правило дві тисячі винятків. Давай краще диктанти писати.
Що я мав робити?
— Гаразд, візьмемо перший-ліпший уривок з Гоголя, — погодився я і розкрив "першу-ліпшу" сторінку, закладену промокашкою — вже не чистою, а з пунктирними слідами букв і розпливчастими обрисами ляпок.
Я почав виразно диктувати:
"— Поцілуйтеся із своєю свинею…"
— Сам ти поцілуйся зі своєю свинею, якщо так диктувати збираєшся! — розізлився раптом Сашко.
— Так з учителями не розмовляють! — у свою чергу обурився я.
— А чого ж ти кожну ненаголошену, як наголошену вимовляєш? Просто натискуєш на неї з усіх сил. Сам казав, що ненаголошені звучать ослаблено, невиразно… Мені твої підказки не потрібні!
Я й справді промовляв кожне слово мало не по складах і дуже ясно вимовляв ненаголошені голосні.
Адже мені завжди хотілося, щоб саме так диктували вчителі.
— Ти по-людськи диктуй, — вже зовсім осмілів Сашко. Здавалося, він ось-ось скаже: "А то як дам!"
Тоді я почав диктувати дуже швидко. Сашкова ручка знову зупинилася.
— Не корч з себе дурника, — попередив він. — Хочеш, щоб я взагалі жодної букви не розібрав? Чи то як? Ти самі тільки ненаголошені від мене ховай. Зрозуміло?
Так, справжнім учителям і не снилися, мабуть, такі учні!
Я диктував, майже не заглядаючи до книжки: весь уривок був визубрений напам'ять. Сашко здивувався:
— Ти всього Гоголя, чи що, напам'ять знаєш?
— Ну, не всього, звісно, — скромно відповів я. — Але чимало з його творів…
Сам того не помічаючи, я почав висловлюватися якось по-дорослому: адже я все-таки був педагог!
— Шпар далі! — розпорядився Сашко. Та ось я дійшов до кінця і сказав:
— Досить! Давай перевіримо! — А сам подумав: "Зараз почне сперечатися. Скаже: диктуй далі. А я далі не вивчив".
Але Сашко покірно простягнув мені зошита. Перевіряв я дуже повільно, про себе повторюючи текст і по буквах пригадуючи, як написане кожне слово в книжці. Перевіривши слово, я машинально підкреслював його, як це робила телеграфістка, коли підраховувала вартість телеграми.
Помітивши, що я весь час підкреслюю, Сашко захвилювався:
— Невже стільки помилок?
— Та ні… Я просто так, для себе.
Насправді помилок було всього п'ять. Я позаздрив Сашкові: адже вчора, вперше переписуючи цей уривок напам'ять, я зробив значно більше помилок.
"Сашко пише вдвічі краще від мене, — і все-таки у нього двійка, — подумав я. — Отже, якщо я буду робити помилок удвічі менше, ніж зараз, я все одно не здам переекзаменовку…" Від цих думок обличчя у мене стало таке сумне, що Сашко навіть насторожився:
— Дуже погано, га?
— Та ні, цілком пристойно, — відповів я і, взявши ручку, вивів під Сашковим диктантом чітку, з гострими кутами четвірку, схожу на недописану букву "Н".
— Надто вже ти добренький, — посміхнувся Сашко.