Малий чемно провів його до сіней, і панна Цап також. Малий подав дядькові Юліусові капелюха, а панна Цап допомогла вдягти плаща.
Бідолашний дядько Юліус справді якийсь сам не свій, тож навіть добре, що він іде до лікаря, подумав Малий і несміливо погладив його по руці. Панна Цап була, мабуть, також неабияк стурбована, бо занепокоєно спитала:
— Як же ви себе почуваєте, пане Янсоне?
— А звідки я знаю, коли я ще не був у лікаря? — глузливо відповів дядько Юліус.
Авжеж, дещо таки лишилося від колишнього дядька Юліуса, подумав Малий, дарма що йому тепер відслонився навстіж казковий світ.
Коли дядько Юліус пішов, Малий і панна Цап вернулися до кухні.
— Тепер я хочу ще випити кави з булочками та хоч трохи посидіти спокійно, — заявила панна Цап.
Проте за хвилю вона закричала не своїм голосом: на тацях не було жодної булочки. Лежала тільки паперова торбинка, а на ній неоковирними кривими літерами було написано:
Поцупив трохи більше булочок мушу прегостити весь казковий світ
Йон Плунт
Прочитавши напис, панна Цап суворо насупила брови.
— Ніхто мене не переконає, що це Йон Блунд украв булочки, якщо він справді є. Надто він шляхетний і чемний, щоб таке встругнути. Я знаю, хто це зробив.
— А хто? — запитав Малий.
— Звісно, той осоружний товстий хлопчисько, Карлсон чи як там він зветься. Дивись, двері на чорний хід відчинені. Він стояв за ними й підслухував, а тоді заліз сюди, як ми були в сінях.
Вона сердито похитала головою.
— Йон Плунт! Гарно, нічого не скажеш. Скидає вину на інших, а сам навіть не вміє написати двох слів без помилок!
Малий не хотів підтримувати розмови про Карлсона і тільки промимрив:
— А все ж я думаю, що це Йон Блунд. Ходімо, Бімбо!
Малий щоранку гуляв з Бімбо в парку, і для Бімбо то була найкраща подія за цілий день. Адже там є стільки собак, з якими можна обнюхатись і поговорити.
Малий тоді звичайно грався з Крістером і Гуніллою, але нині їх не було. "Певне, поїхали в село", — подумав Малий, та, власне, йому байдуже, поки з ним буде Карлсон… і, звісно, Бімбо.
Надбіг якийсь великий пес і захотів позмагатися з Бімбо. Той і собі наструнчився: мовляв, зараз він покаже цьому дурневі, що він про нього думає. Та Малий не дозволив.
— І не пробуй, — сказав він. — Ти надто малий, щоб змагатися з таким великим псом.
Він узяв Бімбо на руки й озирнувся, шукаючи вільної лавки, де можна посидіти, поки Бімбо заспокоїться. Але скрізь було повно людей, що засмагали на теплому сонці, і аж у далекому кутку парку Малий натрапив на вільне місце, де зміг сісти. Хоч і на тій лавці сиділо двоє чоловіків, кожен з пляшкою пива в руці. Двоє, що їх Малий зразу впізнав. Бо то були Філле й Рулле власною особою.
Спершу Малий злякався й хотів утекти. Але водночас щось тягло його до цієї лавки. Йому страх кортіло дізнатися, чи Філле й Рулле й далі чигають на Карлсона. А тут, мабуть, якраз буде така нагода. Та й чого йому, властиво, боятись? Адже Філле й Рулле ніколи його не бачили і не можуть упізнати. Як усе добре складається, краще й не треба! Він може сидіти собі тут скільки завгодно. Саме так роблять у пригодницьких повістях ті, хто хоче щось винюхати: просто тихенько сидять і слухають досхочу.
Отож Малий примостився на лавці й нашорошив вуха, але весь час щось приговорював стиха до Бімбо, абп Філле й Рулле не помітили, що він підслухує.
Спочатку наче не показувало, що Малий страшенно багато дізнається. Філле й Рулле тільки пили пиво й мовчали. Довго мовчали. Аж ось Філле голосно, всмак гикнув, а тоді сказав:
— Так, ми справді можем його спіймати, бо знаємо, де він живе. Я стільки разів бачив, як він туди залітав.
Малому аж дух забило з ляку й розпачу. Тепер Карлсон пропав навіки! Філле й Рулле знайшли його хатку на даху, авжеж, тепер усьому кінець!
Малий кусав себе за пальці, силкуючись не заплакати, і саме як він найдужче силкувався, Рулле сказав:
— Еге ж, і я не раз бачив, як він залітав… До того самого помешкання, куди ми влітку навідувались. Четвертий поверх, на дверях стоїть прізвище "Свантесон".
Малому з подиву аж очі покруглішали: може, йому вчулося? Невже Філле й Рулле справді думають, що Карлсон мешкає у Свантесонів? Ото добре! Це ж бо означає, що Карлсон усе-таки може більш-менш безпечно сховатися вдома, у своїй хатці. Яке щастя, що Філле й Рулле не знайшли її! Та, зрештою, це й не дивина. Ні Філле, ні Рулле, ні будь-хто інший, крім сажотруса, не заглядають на дах.
Та хоч Філле й Рулле і не знали нічого про хатку, Малий однаково потерпав. Бідний буде Карлсон, якщо вони справді почнуть ганятися за ним — він-бо, дурненький, не розуміє, що треба ховатися!
Філле й Рулле знов замовкли. Та ось Рулле сказав так тихо, що Малий насилу вчув:
— Мабуть, цієї ночі.
Аж тепер Філле наче зауважив, що на лавці хтось сидить. Він лупнув очима на Малого і голосно кашлянув.
— Атож, мабуть, цієї ночі треба вийти й назбирати дощових черв'яків, — сказав він.
Та Малого не так легко було обдурити. Він збагнув, що Філле й Рулле хочуть зробити цієї ночі. Наміряються спіймати Карлсона в постелі, коли він спатиме, і гадають, що він спить у Свантесонів.
Треба побалакати про це з Карлсоном, вирішив Малий. І побалакати якомога швидше!
Та Карлсон з'явився аж десь перед другим сніданком. Цього разу він не прилетів, а добре подзвонив у двері. Малий відчинив йому.
— О, чудово, що ти прийшов! — почав Малий.
Та Карлсон не слухав його. Він зразу кинувся в кухню до панни Цап.
— Що ви сьогодні приготували? — запитав він. — Щось жилаве, як завжди, чи таке, що можна їсти нормальними зубами?
Панна Цап стояла біля плити й пекла оладки, щоб пригостити дядька Юліуса чимось м'якшим, ніж курча. Та, почувши Карлсонів голос, стрепенулась і вилила на плиту цілу ложку тіста. Вона люто обернулася до Карлсона й верескнула:
— Ти… ти… сорому не маєш! Покрав булочки і після цього можеш прийти й дивитися на мене?
Карлсон затулив пухкими ручками очі, грайливо позираючи на панну Цап крізь шпарки між пальцями.
— А чого ж, можу, тільки як буду трохи обережний, — сказав він. — Ви не найвродливіші в світі, але, виявляється, до всього можна звикнути. Головне, що ви ласкаві… Дайте мені оладок!
Панна Цап люто витріщилась на нього, потім обернулася до Малого.
— Слухай, хіба твоя мама казала, що ми маємо годувати цього осоружного хлопчиська? Невже він справді має в нас їсти?
Малий, як завжди, почав затинатися.
— Принаймні мама думала… що Карлсон…
— Так чи ні? — перебила його панна Цап. — Казала твоя мама, що Карлсон має в нас їсти?
— Принаймні вона хотіла, щоб він… — знов озвався Малий, та панна Цап рішуче відрубала:
— Відповідай, так чи ні! Невже важко відповісти так чи ні на таке просте питання?
— Кажи "так"! — втрутився Карлсон, тоді обернувся до панни Цап. — Ось я завдам вам просте питання, і ви самі побачите, чи легко на нього відповісти. Слухайте! Ви вже перестали пити вранці коньяк, так чи ні?
Панна Цап засопла, мало не задихнувшись. Вона хотіла щось сказати, проте не змогла.
— Ну, то як? — вів своєї Карлсон. — Ви перестали пити вранці коньяк?
— Авжеж, перестала, — швидко сказав Малий.
Він щиро хотів помогти панні Цап, та вона ще дужче розсердилась.
— Певне, що ні! — люто крикнула вона.
Малий злякався.
— Ні, ні, не перестала, — поправився він.
— Мені прикро таке чути, — сказав Карлсон, — бо пияцтво завдає багато лиха.
У панни Цап забулькало в горлі, і вона опустилася на стілець.
Та нарешті Малий знайшов, що відповісти:
— Вона не перестала, бо ніколи не починала, розумієш? — докірливо сказав він Карлсонові.
— А хіба я казав, що починала? — відповів Карлсон, тоді обернувся до панни Цап: — Тепер ви самі бачите, що не легко відповісти так чи ні… Дайте мені оладок!
Та коли й було щось на світі, чого панна Цап не хотіла робити, то це давати Карлсонові оладок. Люто бурмочучи, вона підбігла до дверей, відчинила їх навстіж і крикнула:
— Геть звідси! Геть!
І Карлсон пішов собі. Пішов гордо й велично.
— Я йду, — сказав він. — Залюбки. Не тільки ви вмієте пекти оладки!
Коли він зник, панна Цап довгу хвилю мовчки сиділа, просто відпочиваючи. Потім занепокоєно позирнула на годинника:
— Чогось довго нема твого дядька Юліуса. А що, як він заблукав? Адже він не знає добре Стокгольма.
Малий також занепокоївся.
— А й справді, що, як він не може втрапити додому?
Тієї миті в передпокої задзвонив телефон.
— Це, мабуть, дядько Юліус хоче сказати нам, що він заблукав, — мовив Малий.
Панна Цап пішла до телефону, а Малий і собі з нею.
Одначе то був не дядько Юліус. Малий зрозумів це, як панна Цап сказала дуже неприязним голосом:
— Ага, це ти, Фрідо? Як ся маєш? Ніс у тебе ще є?
Малий не хотів дослухатися до чужих телефонних розмов, тому пішов до своєї кімнати і сів читати книжку. Але все одно чув бурмотіння з передпокою. І те бурмотіння тривало щонайменше хвилин десять.
Малий зголоднів. Він хотів, щоб панна Цап скінчила бурмотіти і щоб вернувся дядько Юліус, аби можна було сісти до столу. Йому вже кортіло щось попоїсти. І тільки-но панна Цап поклала трубку, Малий вибіг у передпокій сказати їй про це.
— Ну добре, ходімо, — зласкавилась панна Цап і рушила перша до кухні. Але в дверях раптом спинилася. Її огрядна постать заслоняла весь отвір, тож Малий нічого не бачив. Тільки почув її сердитий крик. І як зацікавлено висунув голову з-за сукні, щоб дізнатися, чого вона кричить, то побачив Карлсона.
Той сидів собі коло столу і спокійнісінько їв оладки.
Малий злякався, що панна Цап уб'є Карлсона, бо на таке скидалося. Але вона тільки підбігла до нього й схопила тарілку з оладками.
— Ти… ти… шибенику! — крикнула вона.
Карлсон легенько вдарив її по руці.
— Лишіть мої оладки! — закричав він. — Я чесно купив їх у Ліндбергів за п'ять ере.
Він роззявив рота і запхнув у нього цілу купу оладок.
— Як я вже сказав… не тільки ви вмієте пекти оладки. Треба лиш непомітно пошукати — і десь та знайдеш їх.
Малому аж шкода було панни Цап, так вона розгубилася.
— А де ж… де ж тоді мої оладки? — простогнала вона, озираючись по кухні.
Ось стоїть тарілка з-під оладок, але порожня-порожнісінька. І це знов розлютило панну Цап.
— Клятенний хлопчиську! — крикнула вона. — Ти їх теж поїв!
— Уявіть собі, що ні, — невинно відповів Карлсон.