Калле стрепенувся. Ейнар Ліндеберґ? Та це ж дядькове Ейнарове прізвище! Завше приємно прислужитися людям, і Калле вже хотів розтулити рота й сказати, що Ейнар Ліндеберг оселився в пекаря [63] Лісандера, але в останню мить похопився й тільки промимрив:
— Ох-гм-м!
"Ти замалим не склеїв дурня, любий мій Кал-ле, — вилаяв хлопець сам себе. — Краще подивитись, що далі буде".
— Ні, з таким прізвищем у нас ніхто не зупинявся, — впевнено відповів швейцар.
— Ні? І ви, мабуть, не знаєте, чи якийсь Бране або Ліндеберг останнім часом заїздив до вашого міста. Може, він оселився не в готелі, а десь-інде?
Швейцар знову похитав головою.
— Ну, гаразд. А у вас можна дістати подвійний номер?
— Прошу дуже! Номер тридцять четвертий якраз вам підійде, — люб'язно запропонував швейцар. — За десять хвилин буде готовий. А надовго ви приїхали?
— Буде видно. Десь на два-три дні.
Швейцар дістав книгу подорожніх, щоб чоловіки записали свої прізвища. А Калле купив тим часом вечірню газету. Він був якось дивно схвильований.
— Щось тут є, напевне щось є!— прошепотів він сам до себе.
Де б це він пішов звідси, не довідавшись, хто ті панове, що питали про дядька Ейнара! Швейцар, мабуть, трохи здивується, якщо він, Калле Блюмквіст, сяде у вестибюлі читати газету, але іншої ради немає. Калле вмостився на шкіряному фотелі, наче який комерсант, палко сподіваючись, що швейцар не вижене його. На щастя, той почав розмовляти по телефону й навіть не дивився на Калле.
Калле проткнув пальцем у газеті дві дірки, водночас міркуючи, як він пояснить мамі, де вони взялися. [64]
Тоді заходився думати, хто можуть бути ті панове. Часом не детективи? Вони часто приїжджають по двоє, принаймні в кіно. А що, як підійти до одного й сказати: "Добрий вечір, колего!"
"То було б безглуздя, щоб не сказати ідіотизм!— сам собі відповів Калле. — Ніколи не треба випереджати події".
О, як часом людині може пощастити! Обидва подорожні посідали у фотелі навпроти Калле. Він може сидіти собі й роздивлятися їх крізь газету скільки влізе.
"Насамперед прикмети, азбука детектива!-сказав собі знаменитий детектив. — Спершу одного... Тьху! Та за таку пику треба карати!"
Відразнішого обличчя Калле зроду не бачив. Він подумав, що товариство аматорів краси, напевно, заплатило б чималі гроші, аби тільки цей тип якнайшвидше поїхав собі геть. Важко навіть сказати, що робило його обличчя таким неприємним: чи низький лоб, чи надто близько посаджені очі, чи скособочений ніс, чи рот, що через дивну криву посмішку робився ще бридкіший.
"Коли це не злодій, тоді я архангел Гавриїл власною особою!"— подумав Калле.
У другому ніщо не впало в око, хіба тільки майже хвороблива блідість. На зріст він був невисокий, русявий, з ясними блакитними очима, що неспокійно бігали.
Калле так пильно дивився на них, що здавалося, очі його ось-ось вискочать крізь дірки в газеті. Вуха він теж нашорошив. Подорожні жваво розмовляли, та, на жаль, Калле чув тільки окремі слова. Аж ось Блідий сказав досить голосно:
— Чого нам мізкувати! Він має бути в цьому місті. Я сам бачив листа до Лоли. На поштовому штемпелі чітко стояло: Лільчепінґ!
Лист до Лоли? Лола! Це ж, певне, Лола Гельберг!
"А все ж я дещо петраю", — вдоволено відзначив Калле. Він же сам носив укидати листа до Лоли Гельберґ, хоч хто б там була та шановна панна. І вона записана до його нотатника.
Калле намагався ще щось учути з розмови подорожніх, але дарма. Невдовзі по тому підійшов швейцар і заявив, що номер готовий. Відразний і Блідий підвелися й пішли. Калле й собі хотів іти. Тоді помітив, що швейцарова конторка порожня і у вестибюлі, крім нього, нікого немає. Не довго думаючи, він розгорнув книгу подорожніх і заглянув у неї. Відразний записувався перший, Калле добре помітив. "Туре Крук, Стокгольм". Напевне він. А як звати Блідого? "Івар Редіґ, Стокгольм".
Калле витяг нотатника, записав туди прізвища, докладно перерахував прикмети своїх нових знайомих. Знайшов також дядькову Ейнарову сторінку й дописав: "Очевидно, часом називає себе Бране". Потім засунув під пахву газету і, весело насвистуючи вальс, вийшов із готелю.
Лишилося ще тільки одне. Машина! Це, мабуть, їхня, не так часто прибувають сюди машини зі Стокгольма. А якби вони приїхали семигодинним потягом, то вже давно встигли б узяти номер у готелі. Калле записав номер машини та інші прикмети. Тоді оглянув шини. Вони були стерті, крім задньої правої, що виявилася цілком новою. Калле накреслив її візерунок.
— Азбука детектива, — сказав він і сховав записника до кишені.
8
Як і домовились, війна Троянд почалася другого дня. В скриньці на листи Сікстен знайшов аркушик паперу із жахливими образами. Внизу стояло: "Правдивість цього засвідчує Андерс Бенгтсон, ватажок Білих Троянд, що ти йому не гідний навіть розв'язати шнурків на черевиках".
Люто скрегочучи зубами, Сікстен помчав шукати Бенку і Йонте.
Білі Троянди, готові до бою, залягли в пекаревому садку, чекаючи нападу ворогів. Калле видряпався на клен, звідти видно було цілу вулицю аж до поштаревого будинку. Він був розвідником Білих Троянд, водночас не забуваючи своєї справи.
— Власне, мені сьогодні воювати ніколи, — сказав був він Андерсові. — Я зайнятий.
— От тобі й маєш!— мовив Андерс. — Якась кримінальна справа, еге ж? Може, кривий Фредрік знову зазіхає на церковну карнавку?
— Що з тобою говорити!-зітхнув Калле.
Він знав, що його однаково ніхто не зрозуміє, і слухняно, як йому велено, поліз на клен. Безоглядна покора ватажкові була одна із заповідей Білих Троянд.
Як розвідник, Калле все ж таки мав ту перевагу, що міг стежити й за дядьком Ейнаром. Тим часом дядько Ейнар сидів на веранді й допомагав тітці Мії перебирати ягоди, тобто перебрав десь із десяток, запалив цигарку і вмостився на поруччі, вимахуючи ногами. Потім подражнив Єву-Лотту, що пробігла повз нього до штабу Білих Троянд на горище в пекарні. Взагалі, видко, нудився.
— І не набридає тобі отак байдикувати?— почув Калле тітчин Міїн голос. — Піди прогуляйся до міста [67] або поїдь велосипедом купатися, чи що. До речі, вечорами в готелі бувають танці, чому б тобі не піти?
— Дякую за турботу, люба Міє, — відповів дядько Ейнар, — але мені так гарно тут у садку, що не хочеться нічого робити. Тут я справді зможу відпочити й заспокоїти собі нерви. Мені так гарно й легко на серці, відколи я приїхав сюди!
"Аякже, гарно й легко!— подумав Калле. — Десь так гарно, як гадюці в комашнищі. Чи, бува, не через те, що йому гарно й легко на серці, він не спить ночами й тримає під подушкою револьвера?"
— А скільки я вже, власне, тут живу?— поцікавився дядько Ейнар. — Дні так спливають, що не встигаєш їх рахувати.
— В суботу буде два тижні, — відповіла тітка Мія.
— Оттакої! Не більше? А мені здавалося, що я вже тут цілий місяць. Так, треба вже помаленьку збиратися в дорогу.
"Тільки не тепер, тільки не тепер!— благав тихенько на дереві Калле. — Спершу мені треба з'ясувати, чого ти принишк тут, як заєць у кущах".
Калле так захопився розмовою на веранді, що геть забув про свої обов'язки розвідника Білих Троянд. До тями його вернув шепіт унизу на вулиці. Там стояли Сікстен, Бенка і Йонте й намагалися зазирнути через огорожу. Калле на дереві вони не бачили.
— Євина-Лоттина мама і якийсь тип сидять на веранді, — доповів Сікстен. — Отже, не можна зайти просто у хвіртку. Ми підемо на кладку і зненацька захопимо їх від річки. Вони, напевне, сидять у своєму штабі на горищі.
Червоні Троянди зникли. Калле швиденько зліз із дерева й гайнув до пекарні, де Андерс і Єва-Лотта [68] задля розваги спускалися мотузкою, що залишилася ще від циркової вистави.
— Червоні Троянди йдуть!— вигукнув Калле. — Зараз будуть переходити річку.
Річка, що текла попід пекарів садок, була кілька метрів завширшки. Єва-Лотта перекинула через неї дошку, що, в разі потреби, могла правити й за "звідний міст". То була не вельми надійна кладка, та як нею перебігати швиденько і впевнено, то рідко коли траплялось впасти у воду. А навіть якщо впадеш, то тільки й лиха, що замочиш штани, бо річка була неглибока.
Білі Троянди поспішилися послужливо спустити "звідний міст" і поховались у кущах на березі. їм не довелося довго чекати. Вони захоплено побачили, як на другому боці вигулькнули Червоні Троянди, обережно визираючи своїх підступних ворогів.
— Ага, міст спущений!— вигукнув Сікстен. — Гайда! Перемога наша!
Він кинувся на дошку, а Бенка відразу за ним. Цього тільки Андерсові було й треба.
Він блискавкою метнувся вперед і, як Сікстен уже мав ступити на берег, штовхнув дошку. Цього було досить.
— Таке саме сталося з Фараоном, що захотів перейти Червоне море!— потішила Єва-Лотта Сіксте-на, що борсався у воді.
Поки Сікстен і Бенка, голосно присягаючись, що помстяться, вилазили на берег, Білі Троянди щодуху помчали до пекарні. Вони використали дорогі секунди, щоб забарикадуватися на горищі: заперли як слід двері на сходи, витягли мотузку, а тоді поставали коло отвору, чекаючи на ворога. Бойовий клич звістував, що ворог надходить.
— Тобі ще довго сохнути?— співчутливо спитав Калле, загледівши Сікстена. [69]
— Десь стільки, як тобі, щоб молоко на губах висохло!— відповів Сікстен.
— Ви самі вилізете чи вас викурити звідти? — спитав Йонте.
— О, залазьте сюди й візьміть нас!-мовила Єва-Лотта. — Нічого, як ми наллємо вам за комір трохи розтопленої смоли.
За останні роки між Червоними та Білими Трояндами не раз вибухала війна. Проте це зовсім не означає, що між її учасниками панувала ворожнеча. Навпаки, всі вони були добрі приятелі, а війни для них були тільки веселою розвагою. Вони не мали якихось визначених правил ведення війни. Єдина їхня мета була — якнайбільше дошкулити супротивникові, а до цього всі засоби надавалися. Не можна було, звісно, втягати у війну батьків та інших чужих осіб. Облягати супротивників штаб, шпигувати й заскакувати їх зненацька, брати заручників, обмінюватися жахливими погрозами й писати образливі листи, викрадати у супротивника "таємні папери" і самим виготовляти купи таких паперів, аби вороги мали що красти, переносити нишком важливі документи через лінію фронту — в цьому й полягала вся їхня війна.
Поки що Білі Троянди відчували свою перевагу.
— Відступіться трохи, — ввічливо мовив Андерс, — бо я наміряюся плюнути!
Невдоволено бурмочучи, Червоні Троянди відступили за ріг, надаремне пробуючи відчинити двері на сходи.
Але успіх запаморочив голову ватажкові Білих Троянд.
— Перекажіть Червоним Трояндам, що я відлучився на п'ять хвилин у своїй потребі, — сказав він і спустився мотузкою вниз.
Андерс думав, що добіжить до хатки з вирізаним на дверях серцем, поки вороги помітять, що він покинув [70] горище.