Послухайте, як це все трапилося. Як я вже говорив, людей зійшлося хтозна-скільки, і всі вони чогось вимагали. Спочатку я не міг ніяк зрозуміти, чого вони хочуть. Але потім я виразно почув їхні слова і зрозумів усе. Серце моє закалатало. "Геть з Італії! — вигукували вони. — Геть з Італії, чужинці!" — "Чорт забирай, — подумав я, — та це ж мій бойовий переможний клич!" Мені здалося, ніби я опинився серед тих людей і відчув, що от-от не втримаюсь і гукну разом з ними: "Геть, чужинці! Геть, чужинці!" Он як воно було.
— І на цьому все кінчилося?
— Ні, зовсім ні. Найголовніше відбулося потім. На той галас з'явилися карабінери. Я, звичайно, не злякався їх. А люди почали розбігатися хто куди. Тільки один чоловік і не думав тікати. Він вибіг на східці п'єдесталу, видерся на шию мого коня і сів поперед мене. Вмостившись на коні, він почав вигукувати: "Геть, чужинці!" "Оце молодець! — подумав я. — Видно, що переді мною справжній патріот. Його неодмінно нагородять медаллю", — вирішив я.
— Ну, і дали йому медаль? — запитав Півбороди.
— Що?
— Медаль…
— Де там! Цього чоловіка посадили в тюрму. Я перш не вірив своїм бронзовим очам. Його закували в кайдани і кинули в тюрму. Мене охопив страшенний гнів, і я так обурився, що вже й не тямив, що зі мною скоїлося. Я з'їхав з п'єдесталу і галопом помчав вулицею. Вже біля самої тюрми я нарешті отямився.
— І ви бачили вашого товариша?
— Так, бачив. Він виглядав з віконця на третьому поверсі. Те віконечко було таке маленьке, що я побачив тільки ніс та очі друга. Проте я зразу впізнав відважний погляд і голос мого знайомого, коли той озвався до мене… Знаєте, друзі, мені сяйнула одна думка, — раптом сказав Пам'ятник. — А що, коли він і досі там?..
— Але ж минуло вже шість місяців відтоді. Його вже, напевне, давно випустили.
— А все ж давайте заїдемо в тюрму. Вона зовсім близько, якихось пару кроків звідси. Он там, у кінці бульвару, бачите? Ото зрадіє та здивується сердешний чоловік. Я вас довго не затримаю. Потім я повернуся на свій п'єдестал, а ви підете собі далі.
Начальник Голубої Стріли став, певна річ, заперечувати.
— Ми вже й так забарилися, — промовив він, поглядаючи на свій годинник.
Сидячий Пілот, який весь час кружляв без упину на висоті бороди Старого Патріота і не пропустив жодного слова з його розповіді, втрутився в розмову:
— Послухайте, адже тільки завдяки Старому Патріоту нам пощастило відшукати слід, — сказав він. — Давайте й ми його потішимо, власне, йдеться лише про якихось десять хвилин.
— Для вас десять хвилин, може, й дрібниця, — заперечив Начальник Вокзалу, — а для поїзда — це багато. Це майже година… без п'ятдесяти хвилин!
Але Машиніст, не спитавши дозволу Начальника Вокзалу, вже повернув Голубу Стрілу на повній швидкості до тюрми. Незабаром ця споруда ніби виповзла з пітьми — величезна, сіра, з сотнями маленьких чорних дірок замість вікон.
— Щось нікого не видно, — промовив Старий Патріот, уважно обдивившись усі поверхи.
— Ану дозвольте мені заглянути, — шепнув йому на вухо Сидячий Пілот. Не встигли всі оком змигнути, як він літав уже попід дахом і заглядав то в одне, то в друге віконце, не залітаючи, проте, в камери, де було темно, хоч в око стрель.
У камерах було повно в'язнів, але Сидячий Пілот жодного з них не знав, а тому й не міг покликати. На щастя, допоміг Пам'ятників кінь, який дзвінко заіржав.
— Браво! — вигукнув Пам'ятник. — Бачу, ти також згадав нашого друга…
Цього разу в одному заґратованому віконці третього поверху з'явилося худе обличчя з гордими, палючими очима.
— Привіт! — гукнув Пам'ятник, упізнавши в'язня.
— О, здрастуйте! А я вже думав, що ви більше не прийдете до мене! — озвався в'язень. — Я подумав, що це мені ввижається наша перша зустріч.
— Як бачиш, не ввижається! Це справді я, шкода тільки, що бронзовий. Та це нічого. Принаймні це не заважає мені бути справжнім патріотом. А вас ще не звільнили?
— Та де там. Тут у нас, як у книжці про Піноккіо, пам'ятаєте? Злодіїв випускають, а патріотів — ні. Та я не впадаю в розпач. Тільки жаль родини, бо не можу зустрічати новорічну ніч укупі з ними. Мій синок, певно, чекає подарунка від Феї, але що я можу йому послати? Тут же нема іграшок.
— А ми — що, не іграшки? — вигукнув тоді Сидячий Пілот.
В'язень примружив очі і побачив малесенького літачка, який пурхав, наче метелик, перед самісіньким вікном. Літак був такий малесенький та гарненький, а в кабіні сидів такий відважний пілот, що чоловік не міг стримати усмішки. Потім він глянув на землю і побачив там Голубу Стрілу, ковбоїв, які гарцювали на кониках, індіанців та інші іграшки, що з висоти третього поверху здавалися не більшими за мишенят.
— Ех, якби тут був мій синок! — зітхнув в'язень.
— А що б йому тут найкраще сподобалося, як ви гадаєте? — запитав у в'язня Курдуплик, який уже безперечно щось надумав.
"Врешті,— міркував собі Курдуплик, не обов'язково йти всім до Франческо, бо тоді багато дітей зовсім залишаться без подарунків. По-моєму, ліпше було б розподілити іграшки так, щоб удовольнити якнайбільше дітей".
Ідеться про книгу італійського письменника Коллоді "Пригоди Піноккіо". Піноккіо — всім відомий у нас Буратіно.
— Не знаю, — збентежився в'язень. — Коли я ще був дома, мій син дуже хотів паперового змія.
— Тоді йому, напевне, сподобається змій без нитки, — сказав Сидячий Пілот.
— Що це за змій без нитки, не розумію?
— Я хочу сказати, що коли ви дасте мені адресу, я полечу до вашого сина і сяду йому просто на подушку, не гірше, ніж на найкращий аеродром світу.
Цього разу Сидячий Пілот перевершив своєю добротою і запопадливістю навіть Курдуплика.
Несподівано Пам'ятник зареготав з такою силою, що аж луна пішла вулицями.
— Оце так штука! — прогримів Пам'ятник. — Мене підвищили. Мені зробили честь! Досі я був тільки Пам'ятником, а тепер ще став Феєю-чарівницею, що розносить дітям подарунки. Та для вас я залюбки стану навіть Феєю.
— Отже, ви даєте мені адресу? — вигукнув Пілот.
— Я?.. Та звичайно, звичайно! — квапливо відповів в'язень. — Летіть аж до кінця бульвару, потім поверніть праворуч і прямо до самої гірки. Як вилетите на гірку, побачите будиночок з трьома димарями. Найнижчий димар і є наш. А там ви, сподіваюся, вже якось знайдете мою родину.
Сидячий Пілот, щоб пересвідчитися, чи правильно він зрозумів адресу, повторив її ще раз. Потім попрощався з усіма і приготувався відлітати.
Лялька Нера, правду сказати, дуже засмутилася. Дорогою вона весь час позирала на Сидячого Пілота, а він і не помічав цього. Тепер він полетить, і їй більш ніколи не бачити Пілота. Сльози виступили на очах у Ляльки, але вона набралася мужності і голосно крикнула:
— Синьйоре в'язню, а чи нема часом у вас донечки?
— Є, та вона дуже маленька і не розуміє, що таке подарунки.
— Але ж вона виросте! І виросте без подарунків. Гарний батько — зовсім не вболіває за свою доню.
Срібна Пір'їна витяг люльку з рота і вперше за своє життя засміявся.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — реготав він. — Ха-ха-ха!
Це було диво з див. Тому всі обернулися і глянули на вождя індіанців. Він ще ніколи не сміявся. Адже всім відомо, що червоношкірі взагалі не сміються.
— Лялька Нера каже неправду. Вона хоче піти з Сидячим Пілотом.
Почувши це, чорна, як смола, Нера зашарілася від сорому. Вона почервоніла, проте тільки під шкірою, а зверху так і лишилася чорна, мов негритянка.
Сидячий Пілот зареготав, швидко підлетів до Нери і спритно посадив її в кабіну.
— Ось лялька для вашої доні! — крикнув Пілот. — Вона їй сподобається, коли дівчинка підросте.
І полетів собі над широким бульваром.
Так ми розлучилися з цим дуже симпатичним героєм. Розлучимося зараз і з в'язнем, бо підійшов наглядач і заборонив йому розмовляти. Розлучаємося також і з Старим Патріотом на бронзовому коні, який, провівши трохи наших друзів, повернувся на своє місце.
Стільки прощань! Мабуть, нас залишиться зовсім мало, коли прийдемо до порога будинку, де живе Франческо.
І ось ми знову в дорозі. Вже Курдуплик нанюхав слід, і Голуба Стріла рушила. Але хто це там лиховісно сміється в гіллі дерев? Хто висліджує наших друзів?
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Перемога Срібної Пір'їни
— Синьйоро баронесо, це вони!
— Тихіше, Терезо, тихіше, а то ще почують і втечуть.
— Боже мій, цього тільки бракувало, ми й так уже стільки настраждались, поки їх відшукали.
— Замовкни, кажу, а то зменшу платню!
Стара служниця враз як води в рот набрала, бо знала, що коли Фея обіцяє збільшити платню, то цього можна й не чекати, зате коли вже погрожує зменшити її, то цьому можна вірити. З усіх арифметичних дій Фея найбільше любила множення (коли їй платили) і ділення (коли вона виплачувала). Вона стверджувала, що додавання і множення — заняття для багатих, а віднімання і ділення — то справа бідаків. Фея та служниця пронишпорили цілу ніч, як навіжені, ризикуючи поламати свою мітлу. І саме тоді, коли вони майже зовсім вибилися з сил і хотіли вже кинути пошуки, гострі Феїні очі розгледіли Голубу Стрілу крізь хуртовину. Поїзд їхав із погашеними фарами по трамвайній колії, що вела на околицю.
— Он вони! — сказала Фея.
— Це таки й справді вони, синьйоро баронесо, — підтакнула служниця.
— Замовкни, Терезо, а то ще почують і втечуть! — гримнула Фея. — Це вже я й сама бачу, і не треба мені повторювати.
Обидві старенькі перелітали з дерева на дерево, мов ті сороки, ховаючись у гілках.
А наші мандрівники нічого й не підозрювали. Навпаки, настрій у них був піднесений.
— Сліди зовсім свіжі, — сказав Курдуплик. — Ми вже, певно, близько від Франческо.
— А ти певний, що це його сліди?
— Я не міг помилитися. Запах слідів цього, бідного хлопчика я б розпізнав і серед тисячі.
І всі затамували подих, боячись збити Курдуплика зі сліду.
Раптом Срібна Пір'їна вихопив люльку з рота, немов хотів щось сказати. Але він мовчав, хоч усі бачили, як його вуха рухаються, мов у вовка, — то в один, то в інший бік. Усі червоношкірі приклали долоні до вух. Що вони почули? Один ковбой, що добре знав червоношкірих, миттю помчав до Начальника Вокзалу.
— Червоношкірі щось почули! — доповів ковбой.
— Ну й що? На те вони й вуха мають, щоб чути.
— Срібна Пір'їна чимось стурбований. Хоч би не нанюхав якоїсь небезпеки…
— Диви, то й він уже нюхає? Оце так поїзд! Замість того, щоб їхати по рейках, їдемо нюхом! Хай уже Курдуплик нюхає — він робить це кілька годин, а то тепер ще й цей старий дід узявся нюхати… Дайте мені спокій і пам'ятайте: хоч би яка там була причина, я Голубої Стріли ніколи не зупиню! — гнівно відповів Начальник Вокзалу.