І тут раптом я зрозумів, що стаю на бік мексіканців, разом із ними натягую лук і бажаю поразки тим, хто дав мені життя. Якби я був Дон-Кіхотом з вертепу святого Петра[50], я підняв би меч проти своїх предків у кольчугах та шоломах.
— На те й театр, щоб переносити нас туди, куди ми неспроможні потрапити, — мовив Філомено. — Тільки в театрі ми можемо повернутися в минуле й пожити там.
— Театр також допомагає — про це ще писав один античний філософ, — позбутися неспокою, що ховається на самому дні нашого єства… Побачивши вигадану Америку поганого лібреттиста Джусті, я відчув себе не глядачем, а учасником подій і дуже заздрив Массіміліано Мілеру, на якому було вбрання Монтесуми, моє вбрання. Мені здавалося, що співак грає роль, призначену для мене, яку я через свою обмеженість та боягузтво неспроможний був виконати. І раптом я відчув себе не на своєму місці, далеко від себе самого і всього того, що є справді моїм… Іноді необхідно податися за три моря, щоб збагнути, де твоя батьківщина.
У цю хвилину на вежі Оролоджіо пробив годинник, як він це робив уже багато сторіч.
— Мені остогидло це місто з його каналами та гондолами, — провадив американець, — остогидли всі ці Ансільї, Каміли, Джульєтти, Анджели, Катіпи, Фаустольї, Спіни, Агатіни та інші, чиїх імен я не можу навіть згадати. Годі! Сьогодні ж увечері я повертаюсь додому. Хочу дихати повітрям, яким дихав від дня народження, яке зробило мене тим, ким я є.
— Чернець Антоніо каже, що ми там живемо не в справжньому, а в казковому світі.
— Казками живиться історія, не забувай про це. Усе наше видається тутешнім людям казковим, бо вони втратили відчуття казки. Вони називають казковим усе стародавнє, ірраціональне, усе вчорашнє… — тут американець зробив коротку паузу, — і не розуміють, що казкове лежить у майбутньому. Всяке майбутнє — це казка…
Вони йшли по гамірній Торговій вулиці, на якій було менше народу, ніж звичайно, бо мряка все густішала й уже скрапувала з капелюхів. І тут американець згадав про доручення, яких надавали йому друзі й співтрапезники в Койоакані напередодні його від'їзду. Він, звичайно, не збирався роздобувати зразки мармуру, польський бурштиновий ціпок чи унікальний халдейський манускрипт, не мав також наміру переобтяжувати себе барилами марраскінського вина чи римськими монетами. І дочка інспектора мір та вагівниць обійдеться без інкрустованої перламутром мандоліни, цю пишнотілу жіночку цікавить зовсім інша гра!.. Але ось у цій музичній крамничці він, мабуть, знайде сонати, концерти та ораторії, які просив скромний учитель співу та музики бідолашного Франсіскільйо. Вони з Філомено зайшли в крамничку. Для початку продавець приніс їм кілька сонат Доменіко Скарлатті.
— Веселий хлопець, — сказав Філомено, згадуючи нічний концерт.
— Кажуть, він тепер в Іспанії при дворі, й інфанта Марія Барбара великодушно сплачує всі його картярські борги, які ростимуть, поки існуватиме хоча б один гральний заклад.
— У кожного свої вади. Приміром, оцей ось схибнутий на жінках, — і Філомено показав на концерти Антоніо Вівальді, що називались "Весна", "Літо", "Осінь", "Зима"; над кожним був надрукований у вигляді епіграфа гарний сонет.
— Вівальді завжди житиме навесні, навіть коли його захопить зима, — зауважив американець.
Продавець заходився вихваляти відому ораторію "Мессія"[51].
— Оце утнув! — вигукнув Філомено. — Той саксонець не розкидається на дрібнички.
Він відкрив партитуру.
— Сто чортів! Та це ж партія для сурми. Якраз для мене.
І він захоплено читав та перечитував арію, написану Георгом Фрідріхом на два вірші "Послання до корінфян". Над нотами, які під силу було виконати тільки першокласному музикантові, видніли слова, схожі на спірічуелс американських негрів:
The trumpet shall sound
And the dead shall be raised
Incorruptible, incorruptible,
And we shall be changed,
And we shall be changed!
The trumpet shall sound,
The trumpet shall sound![52]
Коли багаж було спаковано, а ноти складено в гарну шкіряну валізу, прикрашену зображенням ацтекського календаря, американець та Філомено вирушили на вокзал. За кілька хвилин до відходу експреса американець виглянув у вікно свого купе фірми "Wagons-Lits-Cook"[53].
— Шкода, що ти залишаєшся, — сказав він негрові, який стояв на пероні, зіщулившись від холоду.
— Я залишаюсь тут тільки на один день. Сьогодні ввечері мені випадає щаслива нагода.
— Авжеж, авжеж… Коли ж повернешся на батьківщину?
— Не знаю. Спочатку поїду в Париж.
— Що тебе туди вабить? Жінки? Ейфелева вежа?
— Та ні. Жінки є всюди. Та й Ейфелева вежа не таке диво, хіба що для писак.
— Що ж тоді?
— У Парижі мене зватимуть "Monsieur Philomène"[54], і моє ім'я писатиметься через "ph", з гарненькою позначкою над літерою "è". А в Гавані я буду просто "чорнопикий Філомено".
— Це коли-небудь зміниться.
— Хіба що буде революція.
— У революції я не вірю.
— Бо у вас забагато грошей і срібла там, у Койоакані. А люди з грішми революцій не полюбляють… Не те, що такі, як я. Нас багато, й одного дня ми станемо "масами"…
Знову — вкотре уже за стільки сторіч? — пробив годинник на вежі Оролоджіо.
— Мабуть, я чую його востаннє, — сказав американець. — Тут я багато чого навчився.
— Подорожуючи, пізнаєш багато.
— Василь Каппадокійський, святий і великий богослов, твердив в одному зі своїх трактатів, що Мойсей багато чого навчився, живучи в Єгипті, і ніби Даниїл так добре вмів розгадувати сни — тепер це якраз у моді! — через те, що був учнем халдейських магів.
— Кожному своє, — сказав Філомено. — Мене найдужче цікавить моя сурма.
— Ти залишаєшся з гарним другом: сурма — інструмент рішучий і гідний пошани, хоча й вередливий.
— Саме тому він так часто звучить в дні винесення вироків, коли надходить час звести рахунки з усякими сучими синами, — сказав негр.
— Мабуть, вони не переведуться й до кінця світу, — мовив американець.
— От дивина, — зауважив негр. — Я тільки й чую, як говорять про кінець світу. Чому б не говорити краще про початок?
— Це буде день воскресіння, — сказав американець.
— У мене немає часу так довго чекати, — відповів негр.
Велика стрілка стрибнула, і годинник показав восьму годину вечора. Поїзд майже непомітно рушив назустріч ночі.
— Прощай!
— Надовго?
— До завтра?
— А може, до вчора… — відповів негр, але слово "вчора" заглушив протяжний свист локомотива…
Філомено повернувся до світла і несподівано помітив, що місто страшенно постаріло. Зморшки лягли на фасади будинків, стіни забруднилися й покололися, все вкрилося мохом, який з'явився ще до появи людини і почав псувати речі, тільки-но їх було створено. Дзвіниці, грецькі коні, сірійські пілястри, мозаїка, церковні бані та геральдичні емблеми — усе, що так вихвалялося в проспектах з метою залучити туристів з travellers checks[55], втратило принаду святих місць, на які цікаво дивитися лише тоді, коли долаєш у подорожі до них безліч небезпек і труднощів. Здавалося, рівень води піднявся. Моторні човни сновигали по невеликих, але досить злих і настирливих хвилях, що билися об старі палі та підпірки, які все ще тримали на собі будинки, більш-менш пристойні завдяки сучасним перебудовам. Здавалося, Венеція з кожною годиною глибше й глибше занурюється у свої каламутні води. Велика скорбота насувалася тієї ночі на хворе, приречене місто.
Але Філомено не сумував. Він ніколи не сумував. Сьогодні ввечері, через півгодини, почнеться концерт, якого він так довго чекав, концерт людини, що змусила сурму забриніти з не меншою силою, ніж гриміла сурма пророків Захарії та Ісайї. Таке почуєш хіба в найурочистішому концерті небесного хору. І, оскільки йому треба було ще багато зробити, щоб музика заговорила ритмами, він легкою ходою рушив до концертного залу, де афіші повідомляли, що через кілька хвилин задзвенить незрівнянний інструмент Луї Армстронга. І здавалося Філомено, що в цьому місті, збудованому на палях, живим, діяльним, спрямованим у майбутнє лишається для нього тільки ритм, первісні й водночас складні ритми, що існують тільки на цьому світі, адже люди довели — правда, зовсім недавно, — що музика є тільки на землі, а все інше — одноманітний контрапункт обертальної геометрії. Коли земляни дістались до Місяця, який вони обожнювали ще з часів Стародавнього Єгипту, Шумеру та Вавілонії, вони з сумом переконались, що на ньому немає нічого, крім купи непотрібного зоряного каміння, укритого пилом інших світів, які рухаються по своїх далеких орбітах, уже вирахуваних та обчислених, серед яких Земля всього лише одна з багатьох планет, нічим не гірша і не краща за інші, але вона, хоч би що там казали, поки що єдина заселена планета сонячної системи, і Людина, хоч би якою зіпсованою та жалюгідною вона була, єдина мисляча істота у всесвіті (ніхто ще не довів протилежного), і найперше її завдання — займатися своїми повсякденними справами.
Людина шукала розв'язання своїх проблем у заклинаннях Огуна та Елегуа[56], у Ковчезі Завіту чи Вигнанні Гендлярів з храму, живлячись чистими, некорисливими ідеями або споживаючи речі широкого вжитку, вірила в Слово, поклонялася Духові — усе це її справа. Для Філомено поки що найголовніше в житті становила музика, звичайна, земна, а не небесна музика. Біля входу до театру він показав свій ticket[57], і його провела до місця білетерка з величезними сідницями, і от посеред аплодисментів та вітальних вигуків з'явився чудовий Луї. Він підняв сурму й почав грати так, як тільки він умів це робити, мелодію "Go down, Moses"[58], потім перейшов до "Jonah and the Whale"[59]. Звуки сурми линули до стелі театру, де ніби застигли раптом у своєму польоті рожеві ангели, що належали, мабуть, світлому пензлю Тьєполо[60].
І знову зазвучали біблійні ритми "Ezekiel and the Wheel"[61], а потім "Hallelujah, Hallelujah"[62], і Філомено згадав про Георга Фрідріха і про ту ніч, — тепер він спочиває під барочним пам'ятником роботи Рубільяка у мармуровому пантеоні Вестмінстерського абатства поряд із Перселлом[63], що теж дуже добре знався на містичних та веселих мелодіях для сурми.