Але, тим не менш, низка досліджених пам'яток свідчить, що розвиток у цьому великому регіоні нагадував процеси в районі Натуфії. Це простежується в збільшенні різноманітності тварин, що були об'єктами полювання, у збиранні та зберіганні диких зернових, і в зростанні розмірів і тривалості поселень. Однак на тлі цієї схожості між регіонами простежується розвиток місцевих відмінностей, оскільки кожна громада вчилася використовувати ресурси екологічної зони, де вона мешкала. Одна з помітних специфічних рис була виявлена в селі Заві Чемі Шанідар на північному сході Іраку. Тут велику увагу приділяли диким вівцям. Великий відсоток кісток молодняка, знайдених у смітниках, може свідчити про такий спосіб використання цих тварин, що їх можна вважати формально одомашненими.
Різноманітні суспільні та економічні зміни, що прискорилися під час похолодання пізнього дріасу, наблизили громади на горбистих схилах Родючого Півмісяця до виникнення землеробства. З початком поліпшення клімату впродовж трьох тисячоліть після 9600 р. до н.е., практика сільського господарства затвердилась і стала широко розповсюдженою.
Початок сільського господарства
Очевидне зростання кількості населення, яке почалось у період епіпалеоліту, протягом всього докерамічного неоліту набуло характер дедалі більш важливого процесу. Це помітно як у чисельності новоутворених поселень, так і в їхньому розмірі, притому деякі з них перевищують попередні селища в 10 разів. Здається, що з усуненням обмежень холодного періоду, природне бажання розмножуватись, якому тепер ніщо не заважало, захопило людство й піднесло суспільний розвиток до нового рівня складності. Життєві стратегії мали пристосовуватися до потреб швидко зростаючих громад.
Дбайливе вирощування відібраних рослин розпочалося ще за часів пізнього епіпалеоліту. Тепер, коли увага людей зосередилася на рослинах, які природно ростуть в зоні горбистих схилів – однозерній пшениці, ячмені, житі та бобових, зокрема, нуту – більш інтенсивне їхнє вирощування призвело до одомашнення, адже все частіше здійснювався відбір найкращих генетичних варіацій. Вважається можливим, що генетичні зміни, що призвели до одомашнення видів, відбувалися відразу й в одному місці. Схоже, що ячмінь був виведений у південному Леванті, тоді як однозерна пшениця, ймовірно, уперше була окультурена в південно-східній Анатолії. Щойно з'являлися нові сорти, посівний матеріал широко розповсюджувався через суспільні мережі.
2.4 Сільське господарство виникло на території Родючого Півмісяця та прилеглих горбистих схилах, де паслися дикі вівці, кози та рогата худоба, а також росли дика пшениця (полба й однозерна) та ячмінь. Одомашнення та окультурення окремих видів відбувалося в конкретних місцях, але незабаром поширювалося на весь регіон. Попит на рідкісні природні матеріали, як-то обсидіан, заохочувало контакти та обмін.
Зростаюче значення вирощування морфологічно диких рослин у ранній докерамічний період добре демонструють послідовні культурні нашарування у поселенні Джерф-ель-Ахмар у долині Євфрату на півночі Сирії, що охоплюють період 9500–8000 рр. до н.е. Основними дикорослими злаками, що тут збирали, були ячмінь і жито з невеликою кількістю однозерної пшениці. У пізніших шарах частка зернових та бобових збільшилася за рахунок інших рослин, а також зріс відсоток однозерної пшениці. Обробка зерна вимагала використання ручних жорен, яких знайдено близько 400. Зважаючи на місця і концентрацію знахідок жорен на території селища, напевно, деякі приміщення в будинках були відведені для обробки зерна, а одна громадська будівля, схоже, була призначена для його зберігання. Про чималі обсяги зберігання свідчать численні сліди діяльності гризунів. У сукупності дані, отримані в Джерф-ель-Ахмарі, вказують не тільки на те, що збір диких зернових і бобових був критичним елементом стратегії існування, але й на постійне підвищення його ролі протягом тих п'яти століть, поки тут жили люди.
Найпоширенішими свійськими тваринами на території Родючого Півмісяця були вівці, кози, велика рогата худоба та свині. За наявними даними, перші одомашнені вівці з'явилися в південно-східній Анатолії та північній Сирії, тоді як кози, швидше за все, були одомашнені в західному Ірані. Перша одомашнена велика рогата худоба була, ймовірно, анатолійською, тоді як одомашнені свині вперше з'явилися в Лівані або на півдні Сирії. Щойно здійснювалося повне одомашнення якогось виду, тварини швидко поширювалися через складні мережі суспільного обміну так само, як і насіння культивованих рослин. Тож станом на приблизно 7000 р. до н.е. більшість громад навколо Родючого Півмісяця мали однаковий набір культурних рослин і свійських тварин.
Сплеск населення, характерний для часів докерамічного неоліту, призвів до створення кількох надзвичайно великих поселень, де мешкали кількатисячні громади, як-от Єрихон у долині Йордану та Чатал-Гьоюк на рівнині Конья в центральній Анатолії. Єрихон займав площу приблизно 2,5 га. Без сумніву, такі селища із їхньою спланованою забудовою і досконалою архітектурою передбачали зростаючий ступінь суспільної складності. У деяких із поселень, зокрема, на південному сході Туреччини, були побудовані вишукані громадські споруди, які значно відрізнялися від навколишніх приватних будинків. Найбільш вражаючими із відомих на сьогодні є розкопки археологічного комплексу у Гебеклі-Тепе, де було виявлено низку підземних будівель, переважно круглих у плані. У їхні стіни були вмуровані моноліти, прикрашені витонченою різьбою, а всередині стояли також різьблені моноліти 5 м заввишки із поперечними балками в горішній частині. Ці дивовижні споруди, які мали увібрати в себе величезну надлишкову енергію суспільства, свідчать про існування розвинутої системи примусової праці. У деяких місцях, як-от Чатал-Гьоюк, громадські споруди були прикрашені детальними зображеннями людей і тварин та геометричними орнаментами, тоді як у поселенні Айн-Газаль, поблизу Аммана в Йорданії, деякі з нежитлових будівель містили алебастрові статуї людей у половину зросту. Сукупно ці видатні прояви людської творчості відображають велич і відносну економічну стабільність громад докерамічного неоліту; вони також є символом швидко зростаючої складності цих громад, і потребу залучати їхніх мешканців до громадського життя для підвищення згуртованості суспільства.
2.5 Родючий Півмісяць став свідком розвитку осілих громад, які мали спільні культурні риси на великих територіях – спочатку халафської, а пізніше убейдської, культур. Саме за часів убейдської культури громади переселилися зі своєї первісної екологічної ніші на алювіальні землі долини Тигру та Євфрату. Саме тут виникли перші міста.
Різні соціальні та економічні процеси, про які було сказано вище, відбувалися впродовж усього періоду докерамічного неоліту, але темпи змін повсякчас прискорювалися і досягли свого піку під час його пізньої фази (приблизно 8800–6900 рр. до н. е.). Здавалося, наче зміни, щойно розпочавшися, отримували власний внутрішній імпульс. Наприкінці цього періоду можна побачити виразні ознаки кризи. В Айн-Газалі потреба забезпечувати необхідним велике населення, що мешкало на площі приблизно 10-14 га, почала створювати екологічні проблеми. Вирубка дерев на паливо й для будівництва, інтенсивне випасання кіз та безперервна оранка призвели до такої ерозії і деградації ґрунту, що земля більше не могла прогодувати таку кількість населення. Здається, що в цьому місці деякі групи відійшли у степ і на напівзасушливі землі ближче до краю пустелі, щоб там зайнятися напівкочовим скотарством, тоді як значно менша частина населення, що залишилася, переселилася до верхів'я найближчого струмка. Що до інших поселень, то люди пішли з Єрихону, а за кілька століть, приблизно до 6200 р. до н.е., поступово зникло населення Чатал-Гьоюку.
2.6 Тривають розкопки археологічного комплексу докерамічного неоліту А в Гебеклі-Тепе на південному сході Туреччини, що датується кінцем 10-го тисячоліття до н.е. Пам'ятка відома своєю витонченою архітектурою та різьбленням по каменю, що є ознакою не лише розвинутого ритуального життя, але також суспільства, що виробляє вдосталь надлишкового продовольства для підтримки невиробничих видів діяльності.
2.7 Одна з двох центральних колон у споруді D у Гебеклі-Тепе із зображенням одягненої антропоморфної фігури.
Наприкінці докерамічного неоліту або незабаром після нього на всій території регіону можна побачити безлад у забудові поселень. Найімовірнішою причиною є те, що надмірна експлуатація землі, рослинних і тваринних ресурсів для забезпечення зростаючого населення продовольством настільки погіршила довкілля, що спричинила кризу в багатьох місцях. Унаслідок цього люди були змушені розселятися набагато меншими групами та переходити на нові стратегії відтворювального господарства. Початок періоду більш посушливого клімату, мабуть, тільки погіршив цю ситуацію.
Переселення і нова стабільність, 6900–5400 рр. до н.е.
Крах систем, на які спиралися великі розвинені поселення пізнього докерамічного неоліту, був драматичним і широкомасштабним. Згодом виникли менші поселення, які іноді займали нові екологічні ніші, такі, як долина Амук на захід від Алеппо, або напівзасушливі землі, яких раніше уникали. Такі переміщення вимагали відповідних змін в стратегіях господарювання. На північній і східній дугах Родючого Півмісяця, де люди залишили горбисті схили та міжгірські долини й перейшли на нижчі пагорби та східний край алювіальної рівнини Месопотамії, процес переселення був навіть більш очевидним.
Не пізніше 6000 р. до н.е. нові громади вже добре влаштувалися в цій зоні сухого землеробства, а деякі рушили за її межі в райони з невеликою кількістю опадів по краях річкових рівнин. Тут за допомогою системи зрошувальних каналів вода з великих річок Месопотамії могла використовуватися для підвищення родючості багатих алювіальних ґрунтів.