Батарейний командир сьогодні подав йому руку й розпитував про Петербург і про дорогу.
— Ну, панове, хто горілку п'є, будь ласка! Прапорщики не п'ють,— додав він, усміхаючись до Володі.
Взагалі батарейний командир здавався сьогодні зовсім не таким суворим, як учора; навпаки, у нього був вигляд доброго, гостинного господаря й старшого товариша. Але незважаючи на те, всі офіцери, від старого капітана до суперечника Дяденка, самим тим, як вони розмовляли, шанобливо дивлячись у вічі
командирові, і як несміливо підходили один по одному пити горілку, виявляли до нього велику пошану.
Обід складався з великої миски капусняку, в якому плавали жирні шматки яловичини та багато перцю і лаврового листу, з польських зраз із гірчицею та колдунів 1 з не зовсім свіжим маслом. Серветок не було, ложки були жерстяні й дерев'яні, склянок було дві, і на столі стояв тільки графин води, з відбитою шийкою; але обід був не нудний: розмова не стихала. Спочатку мова йшла про Інкерманський бій, в якому брала участь батарея, і з якого кожен
О
1 Колдуни — вареники з м'ясом.
розповідав свої враження та міркування про причини невдачі й замовкав, коли починав говорити сам батарейний командир; потім розмова, природно, перейшла на недостатність калібру легких гармат, на нові полегшені гармати, причому Володя встиг виявити свої знання з артилерії. Але на сучасному жахливому стані Севастополя розмова не зупинялася, начебто кожен занадто багато думав про цю річ, щоб ще говорити про неї. Так само про службові обов'язки, які повинен був виконувати Володя, на його подив і жаль, зовсім не було мови, начебто він приїхав у Севастополь тільки для того, щоб розповідати про полегшені гармати та обідати в батарейного командира. Під час обіду недалеко від дому, в якому вони сиділи, впала бомба. Підлога й стіни задвигтіли, як від землетрусу, і вікна затягло пороховим димом.
— Ви цього, я думаю, в Петербурзі не бачили; а тут часто бувають такі сюрпризи,— сказав батарейний командир.— Подивіться, Вланг, де це лопнула.
Вланг подивився й доповів, що на майдані, і про бомбу більше мови не було.
Перед самим кінцем обіду дідок, батарейний писар, увійшов у кімнату з трьома запечатаними конвертами й подав їх батарейному командирові. "Ось цей вельми потрібний, тільки що козак привіз від начальника артилерії". Всі офіцери мимоволі й з нетерплячим чеканням дивилися на досвідчені в цій справі пальці батарейного командира, що ламали печать конверта і витягали звідти вельми потрібний папір. "Що це могло бути?" — ставив собі запитання кожен. Могло бути зовсім вирушення на відпочинок із Севастополя, могло бути призначення всієї батареї на бастіони.
— Знову! — сказав батарейний командир, сердито жбурнувши на стіл папір.
— Про що, Аполлоне Сергійовичу? — спптав старший офіцер.
— Вимагають офіцера з обслугою на якусь там мортирну батарею. У мене й так тільки четверо офіцерів і обслуги повної в стрій не виходить,— бурчав батарейний командир,— а тут вимагають іще.— Але треба комусь іти, панове,— сказав він, помовчавши трохи,— наказано о сьомій годині бути на Рогатці...1 Послати фельдфебеля! Кому ж іти, панове, вирішуйте,— повторив він.
— Та ось вони ще ніде не були,— мовив Черно-вицький, показуючи на Володю.
Батарейний командир нічого не відповів.
— Так, я хотів би,— сказав Володя, почуваючи, як холодний піт виступив у нього на спині й шиї.
— Ні, навіщо! — перебив капітан.— Звичайно, ніхто не відмовиться, але й напрошуватися не слід; а коли Аполлон Сергійович передає це нам, то кинути жеребок, як і того разу робили.
Усі погодились. Краут нарізав папірців, поскручував їх і насипав у кашкет. Капітан жартував і навіть зважився при цій нагоді попросити вина в полковника, для хоробрості, як він сказав. Дяденко сидів похмурий. Володя всміхався чомусь, Черновицький запевняв, що неминуче йому випаде, Краут був зовсім спокійний.
Володі першому дали вибирати. Він узяв один білетик, що був довший, але одразу ж йому спало на думку перемінити,— взяв другий, трохи менший і товщий, і, розгорнувши, прочитав на ньому: "Іти".
— Мені,— сказав він, зітхнувши.
1 Рогатка — захищений простір між Корніловським і другим бастіоном.
— Ну, і з богом. Ось ви й обстріляєтесь зразу,— мовив батарейний командир, з доброю усмішкою дивлячись на збентежене обличчя прапорщика.— Тільки швидше збирайтесь. А щоб вам веселіше було, Вланг піде з вами за гарматного фейєрверкера.
21
Вланг був надзвичайно вдоволений із свого призначення, жваво побіг збиратися і, одягнений, прийшов допомагати Володі та все умовляв його взяти з собою й ліжко, і шубу, і старі "Отечественные записки", і кавник спиртовий, і інші непотрібні речі. Капітан порадив Володі прочитати спочатку в "Посібнику" 1 про стрільбу з мортир і виписати зразу ж звідти таблицю кутів підвищення. Володя тієї ж миті взявся до діла, і, на подив і радість свою, помітив, що хоч почуття страху небезпеки і, ще більше за те, що він буде боягузом, непокоїло його ще трохи, але зовсім не в тій мірі, в якій це було напередодні. Почасти причиною тому був вплив дня й діяльності, почасти й головне те, що страх, як і кожне сильне почуття, не може в одній мірі тривати довго. Одне слово, він уже встиг перебоятися. Годині о сьомій, тільки що сонце починало ховатися за Миколаївською казармою, фельдфебель увійшов до нього й сповістив, що люди готові і чекають.
— Я Вланзі список віддав. Ви у нього, будь ласка, спитайте, ваше благородіє! — сказав він.
❖
1 "Руководство для артиллерийских офицеров", видапо Безаком.
Чоловік з двадцять артилерійських солдатів у тесаках без приладдя стояли за рогом будинку. Володя разом з юнкером підійшов до них. "Чи сказати їм маленьку промову, чи просто сказати: "Здорові були, хлопці!", чи нічого не сказати? — подумав він.— Та й чому ж не сказати: "Здорові були, хлопці!" — це слід навіть". І він сміливо крикнув своїм звучніш голоском: "Здорові були, хлопці!" Солдати весело озвалися: молодий, свіжий голосок приємно прозвучав у вухах у кожного. Володя бадьоро йшов попереду солдатів, і хоч серце в нього калатало так, наче він пробіг щодуху кілька верст, хода була легка й обличчя веселе. Підходячи вже до самого Малахо-вого кургану, виходячи на гору, він помітив, що Вланг, який ні на крок не відставав від нього і дома здавався таким хоробрим, безперестанку одступався й нахиляв голову, ніби всі бомби і ядра, що вже дуже часто свистіли тут, летіли прямо на нього. Дехто з солдатиків робив те саме, і взагалі на більшій частині їхніх облич виявлявся якщо не острах, то неспокій. Це остаточно заспокоїло і підбадьорило Володю.
"Так ось я й на Малаховому кургані, який я уявляв зовсім даремно таким страшним! І я можу йти, не кланяючись ядрам, і боюсь навіть значно менше, ніж інші! То я не боягуз?" — подумав він з насолодою й навіть з деяким захватом самовдоволення.
Та це почуття безстрашності й самовдоволення незабаром захиталося від видовища, на яке він натрапив смерком на Корніловській батареї, шукаючи начальника бастіону. Четверо матросів, біля бруствера, за руки й за ноги тримали закривавлений труп якоїсь людини без чобіт і шинелі і розгойдували його, щоб перекинути через бруствер. (На другий день бомбардування не встигали прибирати тіл на бастіонах і викидали їх у рів, щоб вони не заважали на батареях). Володя на хвилину остовпів, побачивши, як труп ударився об верх бруствера й потім поволі скотився звідти в канаву; але, на його щастя, тут-таки начальник бастіону зустрівся йому, дав накази й провідника на батарею та в бліндаж, призначений
для обслуги. Не буду розказувати, скільки ще страхіть, небезпек і розчарувань зазнав наш герой того вечора; як замість такої стрільби, яку він бачив на Волковому поліза всіх умов точності й порядку, що їх він сподівався знайти тут, він побачив дві мортири без прицілів, з яких одна була зім'ята ядром у жерлі, а друга стояла на трісках розбитої платформи; як він не міг до ранку добитися робітників, щоб полагодити платформу; як ні один заряд не був тієї ваги, яку зазначено було в "Посібнику"; як поранило двох солдатів його команди, і як двадцять разів він був на волосинку від смерті. На щастя, для допо-
о
'Волкове поле — стрільбище в Петербурзі.
моги йому призначено було величезного на зріст комендора, моряка, котрий ще від початку облоги був при мортирах і переконав його в можливості ще палити з них; він з ліхтарем водив його вночі по всьому бастіону, зовсім як по своєму городу, і обіцяв на завтра все влаштувати. Бліндаж, до якого привів його провідник, була викопана в кам'яному грунті, на два кубічні сажні, довгаста яма, накрита аршинними дубовими колодами. В ній він і розташувався з усіма своїми солдатами. Вланг, перший, як тільки побачив з аршин низенькі двері бліндажа, прояедгом, поперед усіх, убіг у них і, мало не розбившись об кам'яну підлогу, зашився в куток, звідки вже й не виходив більше. А Володя, коли всі солдати розмістилися попід стінами на підлозі і декотрі закурили люлечки, поставив своє ліжко в кутку, засвітив свічку і, закуривши цигарку, ліг на ліжко. Над бліндажем чути було безперестанні постріли, але не дуже гучно, крім однієї гармати, яка стояла поруч і стрясала бліндаж так сильно, що зі стелі земля сипалась. У самому бліндажі було тихо: тільки солдати, іще не звикши до нового офіцера, зрідка перемовлялися, просячи один одного посунутись чи вогню — люлечку закурити; пацюк шкрябав десь між камінням, або Вланг, який не прийшов іще до пам'яті й дико дивився навкруги, зітхав раптом голосним зітханням. Володя на своєму ліжку в набитому людьми куточку, освітленому однією свічкою, проймався тим почуттям затишку, яке було в нього, коли дитиною, граючись у схованки, бувало, він залазив у шафу чи під материну спідницю і, не переводячи духу, слухав, боявся темряви і разом тішився чимось. Йому було й моторошно трошки і весело.
22
Хвилин через десять солдатики посміливішали трохи й розговорилися. Ближче до світла й офіцерського ліжка розмістилися люди значніші — два фейєрверкери: один — сивий, старий, з усіма медалями й хрестами, крім георгіївського; другий — молодий, з кантоністів ', який курив кручені цигарки. Барабанщик, як і завжди, взяв на себе обов'язок прислужувати офіцерові.