Там і там можна було постерігти кружіння блідих спіралей, — то були вихори снігового пороху, що його вітер здіймав з землі й розвіював. Низка хвилюватих горбів зникали в туманній імлі й зливалися на обрії. Широкі тьмяні долини зникали під білуватою млою. Глибоке мовчання. Земля розстилалася, як безмежність, і мовчала, як могила.
Дитина повернулася до моря.
Море, як і земля, теж було біле; земля — від снігу, море — від піни. Нічого не могло бути сумнішого за те світло, що його створювала ця подвійна білість. Іноді нічне освітлення дає різко визначені ефекти: море ніби вилито з криці, а кручі — з чорного дерева. З тієї височини, де стояла дитина, Портлендську бухту, тьмяну в своєму півколі горбів, видно було, як на географічній мапі; було щось мрійне в цьому нічному пейзажі: бліде коло серед зростаючої темряви, — іноді місяць дає таку картину. Від одного рогу до другого, на всьому березі, не видно було ні однієї світлої крапки, що відзначала б запалене огнище, освітлене вікно, оселю. Ніякого світла ні на небі, ні на землі: ні одного вогника внизу, ні однієї зірки вгорі. Широкі простори хвиль у затоці тут і там враз підіймалися. Вітер коливав і хвилював широку водяну поверхню. Урку, що втікала, ще видно було в затоці.
Це був чорний трикутник, що плив на цьому синюватому полі.
В далечіні неясно клекотали водяні простори в зловісній світотіні безмежности.
"Матутіна" неслася швидко. Щохвилини вона зменшувалася.. Немає нічого швидшого за те, як зникає корабель у морській далечіні.
Ще момент, і на урці засвітили ліхтаря на носі. Напевне, темрява навкруги починала тривожити, і стерничий почував потребу освітлити хвилі. Ця блискуча крапка, це миготіння, що його видно було здалека, надавало сумовитости її високій, довгій темній силюєті. Здавалося, що посеред моря стоячки посувається саван, під яким хтось бродить із зіркою в руках.
В повітрі почувалося наближення грози. Дитина не усвідомлювала цього, а моряк затремтів би. Це була хвилина сумного передчуття, коли здається, що стихії оживають, і ви зараз будете присутні при таємничому перетворенні вітру в гураган. Море стає океаном, стихійні сили виявляють волю, і те, що, вважали за неживе, має душу. Це зараз буде. І це викликає жах. Душа людини лякається стати навіч з душею природи.
Хаос збирався почати свій вхід. Вітер, розбиваючи туман і нагромаджуючи хмари, розташовує декорацію цієї страшної драми хвиль і зими, що зветься хуртовиною.
Симптомом була поява суден, що поверталися назад. Трохи згодом рейд уже не був пустелею. Кожну хвилину з-за рогів прибували барки, що стурбовано квапились до бухти. Ті обгинали Портленд-Біль, а ті Сент-Альбанс-Хед. З найбільшого віддалення приходили парусні судна. Всі вони шукали пристановища. На півдні темрява згущалася, хмари, чорні, як ніч, посувалися з моря. Тяжкість навислої бурі важким гнітом давила на хвилі. Це не був момент для від'їзду. А проте урка вийшла в одкрите море.
Вона прямувала на південь. Тепер вона вже вийшла з затоки й була в откритому морі. Враз рвачко подув північний вітер. "Матутіна", яку ще можна було розпізнати досить ясно, розпустила вітрила, нібито вирішивши скористатися з гурагану. То був noroit, — так колись називали північно-західній вітер, потайний і сердитий. Noroit одразу накинувся на урку з дикою лютістю. Він ударив урку збоку; вона нахилилася, але не зменшила ходи й продовжувала свій курс в одкрите море. Це відзначало, що тут скорше утікали, ніж подорожували; менше боялися моря, ніж землі, й більш турбувалися втекти від переслідування людей, як од вітру.
Урка, поступово зменшуючись, нарешті стала зникати на обрії; маленька зірка, що вона несла її з собою, зблідла; урка, щодалі зливаючися з ніччю, зникла.
На цей раз назавжди.
Принаймні, дитина, здавалося, зрозуміла це. Вона перестала дивитися на море. Її очі перенеслися на рівнини, степи, горби, на простори, де, може, пощастить їй зустрінути щось живе. Вона пішла в це невідоме.
IV
ПИТАННЯ
Що ж це була за банда, що, утікаючи, покинула дитину?
Чи не були ці утікачі компрачикоси?
Вище ми докладно позначили ті засоби, що їх подав Вільгельм III і ухвалив парламент, проти тих злочинців, чоловіків і жінок, що їх називали компрачикосами, компрапеквеньосами й чейласами.
Бувають законодавства, що розсіюють. Цей статут, що вдарив на компрачикосів, викликав загальне утікання не лише компрачикосів, а і взагалі всяких бродяг. Він призвів до того, що почали ховатися и виїздити. Більшість компрачикосів повернулися до Еспанії. Між ними, як ми вже говорили, було багато басків.
Цей закон, що охороняв дітей, спочатку мав досить чудні наслідки: несподіване збільшення кинених дітей.
Цей карний статут безпосередньо дав масу знайд, цебто загублених дітей. Це дуже легко зрозуміти. Усяка банда мандрівників, що мала при собі дитину, через це саме ставала підозрілою; навіть один факт наивности дитини виказував її. — Це, мабуть, компрачикоси, — така була перша думка шерифа, судді, констебля. Звідціля арешти й допити. Люди просто нещасні, що примушені були блукати и старцювати, боялися, щоб їх не визнали за компрачикосів, хоч вони й не були ними; але баззахистні люди не вважають себе ґарантованими від можливих помилок юстиції. До того ж мандрівні родини звичайно залякані. Щодо компрачикосів, то їх обвинувачували в тім, що вони експлуатують чужих дітей. Та гніт злиднів і убогости дає такі наслідки, що іноді тяжко буває матері й батькові довести, що їхня дитина справді є їхня. Звідкіля у вас оця дитина? Як довести, що її бог дав? Дитина сама по собі ставала небезпекою. Старалися позбутися її. Утікати самим було значно легше. Батько й мати покладали загубити дитину то в лісі, то на березі, то в колодязі.
Знаходили дітей, утоплених у цистернах.
Додамо, що компрачикосів, за прикладом Англії, почали переслідувати по всій Европі. Імпульс до переслідування їх був даний. Головне — почати. З того часу поліцаї всіх країн почали змагатися в тім, щоб ловити їх, і еспанськии альґвазіль пильнував їх не менш від англійського констебля. Не далі, як двадцять три роки тому, можна було читати на камені у воріт Отеро надпис, що його тяжко перекласти, — закони не додержуються вимог увічливости в виборі слів, — проте в ньому відзначено великою карною різницею відтінок між тими, що купують дітей, і тими, що крадуть їх. От цей надпис, що його зроблено трохи дикою кастільською мовою: Aquí quedan las orejas de los compachicos, y las bolsas de los robaninos, mientras que se van ellos at trabajo de mar[13]. З цього видно, що конфісковані уші та інш. не визволяли від каторги. Звідціля "рятуйся хто може" між бродягами. Вони тікали з переляку, вони приїздили на нові місця, тремтячи від страху. По всьому узбережжю Европи пильно стежили за прибувавшими утікачами. Для банди їхати з дитиною було неможливо, бо висісти з дитиною було небезпечно.
Краще було загубити дитину.
Хто ж були ті люди, що, як ми бачили, в півтіні Портленд ської пустелі покинули дитину?
По всіх ознаках це були компрачикоси.
V
ДЕРЕВО ЛЮДСЬКОГО ВИНАХОДУ
Було близько сьомої години вечора. Вітер тепер став затихати — ознака, що швидко він зміцниться з новою силою. Дитина була на крайній площадці південного виступу Портленда.
Портленд — півострів. Та дитина не знала, що таке півострів, не знала навіть, що це за слово Портленд. Вона знала тільки одно, що можна йти до того часу, поки не впадеш. Уявлення є провідник, — вона не мала ніякого уявлення. Вони привели її сюди й покинули тут. Вони й тут — в цих двох загадкових словах була вся її доля: вони були всі люди, тут — весь світ. У неї на землі абсолютно не було іншої підпори, крім невеличкого клаптика землі, на якому вона стояла, — землі, твердої й холодної для її босих ніг. У цьому великому тьмяному світі, відкритому з усіх боків, цр ждало цю дитину? Ніщо.
Вона йшла до цього "Ніщо".
Безмежна відлюдність була навкруги неї.
Вона пересікла по діяґоналі першу площадку, потім другу, потім третю. На краю кожної площадки дитина знаходила злам; спускатись іноді буває круто, але завсігди швидко. Високі голі рівнини Портлендського виступу були подібні до величезних плиг, що їх напів підкладено одну під одну; південна сторона нібито входить під попередню, а сторона північна підіймається над дальшою. Це утворювало прискалки, по яких дитина спускалася зовсім вільно. Від часу до часу вона затримувала свою ходу й, здавалося, радилася сама з собою. Ніч ставала дуже темною, кругоглядїї звужувався, вона могла бачити лише за декільки кроків.
Враз вона спинилася, з хвилинку прислухалася, ледве помітно з задоволенням кивнула головою, швидко повернулася ñ попростувала до невеличкої високости, що її неясно помітила праворуч, в частині площини, найближчої до скелі. На цій височині видно було якусь силюєту, що в тумані здавалася деревом. Дитина почула з цього боку шум, що не був ні завиванням вітру, ні шумом моря. Це не був і крик якої тварини. Вона подумала, що там хтось є.
Декілька кроків, і вона була у підніжжя горки.
І справді, там хтось був.
Те, що було невиразним на верхів'ї горба, тепер було ясно видно. Це було щось подібне до великої руки, що стирчала прямо із землі. На верхньому кінці цієї руки горизонтально простягався ніби вказний палець, що його внизу підтримував великий палець. Ця рука, цей великий і цей вказний палець вимальовували на небі простокутника. В тім місці, де з'єднувалася ця подібність великого і вказного пальця, була шворка, на якій висіло не знати що — чорне й безформене. Ця шворка колихалася од вітру й звучала, як ланцюг.
Це й було те брязкання, що його почула дитина.
Шворка, коли до неї придивитися близько, була тим, про що можна було догадатися з звуку, цебто ланцюгом. Це був морський ланцюг з неглухими ланками.
За тим таємничим законом змішування, уявленого з реальним,, що домінує в цілій природі, місце, година, туман, трагічне море,' безладна й мрійна далечінь обрію, — все це зливалося з цією силюєтою і надавало їй величезного розміру.
Маса, що висіла на ланцюзі, скидалася на футляр. Бона була сповита, як дитина, й довга, як чоловік. Вгорі в неї було щось кругле, коло чого обмотано було кінець ланцюгу.