Всі запаси вийшли, хто ж міг передбачити, що доведеться так довго блукати серед цієї пустки.
— А поглянь лиш, — заговорила Хитруся, моргнувши до них, — поглянь, Віолінко, який гарний день устає. Пташки вже полощуть горлечка блакиттю, а краплинки роси сяють на павутинні, мов твої діамантові пряжечки…
— Ти мені зуби не замовляй! Дайте чогось попоїсти!
Тоді півень легенько відсторонив їх обох, приклав до дзьоба сурму й заграв.
Сонце, калач медовий,
у небі сяє,
проміння — мов ясні бджоли,
мов флейта грає,
Пахнуть духмяні трави,
над дзеркалом вод — метелик:
блакитний, такий легкавий,
неначе іскра весела.
Лагідний віє легіт
в зеленім домі затишнім,
у леготу пальці теплі,
такі легкі та музичні.
Хмарка срібляста у небі плине,
у синій сині…
Мені б на білій отій перині
поплавать нині!
І серце радіє, ширшає в грудях,
щасливим дзвіночком дзвонить.
Ось-ось, здається, пурхати буду
й сюрчать, мов коник…
То була чудова пісня, ще ніколи в житті він так не грав. Заслухавшись, дерева мовчали, а потім почали їй вторувати, спочатку найближчі, тоді ті, що стояли далі, аж поки заспівав увесь ліс. — неначе свій власний, знаний віддавна, але тільки тепер вилитий у звуках прекрасний гімн.
Та королівна пискляво верещала:
— Їсти хочу!
Підбіг до неї Мишібрат і, ставши на коліно, вигукнув:
— Не гнівайся, красуне, ми ж не навмисно моримо тебе голодом… Самі теж не їли, бо нічого. Хіба в циган тобі було б краще?
— В цей час циган уже годував бліх, то й мені дав би снідати.
— Дивись, який букет я тобі приніс, — простяг Мишібрат пучок синіх дзвіночків, котрий досі тримав за спиною.
Віолінка схопила квіти, знехотя понюхала, а потім почала рвати їх, жмакати в кулачках.
— Навіщо мені цей бур'ян, його ж не з'їси…
Аж тут з одної квітки вилетіла розлючена бджола і вжалила королівну просто в ніс.
Віолінка пронизливо скрикнула. Півень і Хитруся кинулись до неї. Махаючи лапками, відігнали бджолу, яка кружляла над ними і дзижчала:
— Що з-з за нез-з-зносна коверз-з-за!
Ніс тим часом страшенно розпух. З очей потекли рясні сльози. Півень порадив королівні прикласти до носа сурму, бо холодний метал гамує біль. Кіт перекидався через голову, намагаючись її розвеселити. Нарешті Віолінка заспокоїлася, встала й зневажливо відштовхнула їх.
— Ви мені набридли! Тільки й умієте все робити мені на злість, дурні звірі!
І далі пішла лісом сама.
Засмучені звірята брели далеко позаду.
— Забирайтесь! Я не хочу вас бачити! — гукнула вона, обернувшись, і зі злості затупотіла ногами.
Несподівано ліс розступився.
Перед ними височів пагорб, який півколом оперізувала дорога, схожа на білий струмок. На самому вершечку, серед густих соняхів, стояла корчма "Під оселедчиком". Дим рівнісінько здіймався до неба. Хтось у білому кухарському ковпаці вийшов на поріг і блискав тацею, висипаючи крихти горобцям. Потім, прикривши очі долонею, довго дивився в бік кордону.
— Звідки я знаю ці місця? — наморщив брови півень. — Ага, —стукнув себе пальцем по лобі, — та це ж корчма пана Сніданнячка, а он він і сам махає нам рукою!
Королівна вже збігала зі схилу.
— Сніданнячко! — гукала, плещучи в долоні. — Сніданнячко, подавай сніданнячко!
За нею поспішали вірні друзі.
Чорна купіль
Саме розвиднялося, коли кінь заплутався в мотузці. Вона потягла за ногу Мозоля, той крикнув:
— Попались!
Цигани вискочили з фургона.
Нікогісінько. Тільки кінь борсався, намагаючись виплутатися. З ножем у руках циган оббіг галявину.
Втікачів і слід загув.
— Уночі сурму вкрали, — потрясав кінцем мотузки Мозоль. —Видерли її з наших рук… — Він схопив коня за гриву. — Ти з ними змовився! —заревів, заміряючись кулаком.
— Та я їх і на очі не бачив, — застогнав сухоребрий коник, і він казав правду, бо на очах у нього були більма. — Щоб я задер копита, коли брешу! присягався, б'ючи себе в груди.
— Тату, тату! —запищав синок. — Хтось камінь з казана скинув.
Циган зірвав покришку. В казані, по самі ніздрі у воді, дрімала стара ропуха.
Всі троє скам'яніли з подиву.
— Здається, тату, ти передав того зілля, від якого темніє лице.
— І того, що старить. І того, що вроду забирає, — засміялася Дримба. — Ось що зосталося від нашої красунечки, — вона полоскотала ропусі здуте воло. — Подумайте тільки, і ця потвора сміла видавати себе за королівну!..
— Не меліть дурниць, тут щось не так. Лупоне, збігай по Чорну Книгу Магів!
Мозоль зняв з піддашшя пучок сухого зілля: чебрику, курячої сліпоти, живокосту та відомої всім конюшини, розтер у долонях на порох і сипнув у воду. Потім узяв циганську біблію й почав читати закляття:
Маладіви, лакадіви,
дідько лисий, дідько сивий,
нікобара,
чортів пара,
чорний закон,
дід Каракон.
Карат! Марат! Шостий ріг,
рахатлукум — Габакік!
Покришка тричі підскочила, вихопилась фіалкова пара.
— Помолоділа, помолоділа! — радісно тупотів Лупон.
— Дримбо, зніми покришку!
Темна рідина вкрилася зверху іржавими плямами. Казан був порожній.
— Ге! — здивувався циган. — А що ж то за чари?
— Щось сталося! Щось сталося! — з тріумфом пищав непутящий циганів син, стрибаючи на одній нозі.
— Ану цить, виродку! — гримнув на нього батько.
Він нахилив казан і став потроху зливати воду, цідячи її крізь розчепірені пальці. На самому споді, в гущі, жваво хлюпався пуголовок.
— Тату, то була справдешня жаба! — крикнула Дримба.
— Запрягай коні! Ну, мерзотники! Поцупили її в нас! Ще гвардійців спровадять на мою голову!
Він підганяв дітей кулаком.
Вхопив за вухо Лупона, підняв і з розмаху шпурнув у халабуду.
— А хай вам стонадцять фур-р-ргонів бар-р-рбар-р-рису! — вилаявся люто, і це "р-р-р" рокотало йому в горлянці, немов далекий грім грозового вечора.
За хвилю вони вже виїжджали, ламаючи молоді берізки. Коні вимчали фургон на дорогу.
Блохи заходилися гавкотом, чуючи свіжий слід. Під виляски бича, у хмарах куряви неслась за втікачами погоня.
Плоди розшуків
А наші друзі лаштувалися снідати. Капрал Пипоть пов'язався серветкою. Хитруся лапкою пригладила настовбурчені кудлики Віолінки.
Мишібрат остеріг:
— Обережно, гаряче!
В кухлях парувало молоко.
— Я не буду пити, — буркнула королівна, дриґаючи ніжками на високому стільці.
— Таке чудове молочко, —облизався Мишібрат.
— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — Віолінка скочила зі стільця. — Пане Сніданнячко, — покликала вона, — я хочу шоколаду з пінкою!
— Тобі не смакує те, що я подав? — здивувався корчмар.
Не смійте мені тикати! — Вона знов злізла на стілець і, гордо випроставшись, запитала:— А чи ви взагалі знаєте, хто я така?
— Ну, маленька дівчинка, і до того ж…
— Я королівна Віолінка!
— Так, це правда, — потвердили мандрівники. Ми самі визволили її в лісі біля річки Кошмарки.
Тоді Сніданнячко, змахнувши серветкою по підлозі, став на коліно й шанобливо поцілував їй кінчики пальців, які вона ласкаво йому подала. А підвівшись, вигукнув:
— Я звелю принести все, чого забажаєте. Наказуйте, вельможні пані й панове!
І почався бенкет.
— Хто ж за все це платитиме? — непокоївся півень.
— Чого ти турбуєшся, скнаро? — штурхнула його Віолінка. — Перший гонець з двору мого батька, коли сюди завітає, кине йому капшук із золотом.
— Ну, якщо так, то давайте споживати божі дари…
Та й почали вминати різні страви в такому порядку, як загадувала їх подавати капризна королівна.
Шоколад з пінкою, крихкі тістечка із золотистим аґрусовим желе, сосиски у срібній посудині з запітнілою від запашної пари дзеркальною покришкою, вареники з черешнями із збитою сметаною, смаженого коропа, над яким мурчав від насолоди Мишібрат, обережно виймаючи кісточки, нарешті, газовану воду з сиропом, що колола в ніс, ніби шпилечками, а насамкінець — добірні груші. Четвертинки їх просто танули в роті, розтікаючись патьоками солодкого соку.
Всі слуги обступили їх півколом, з подивом і захватом розглядаючи врятовану королівну та її супутників.
Коли це за вікнами щось заторохтіло, перед ґанком загриміли копита. Двері з грюком розчахнулись. Якийсь лицар, жбурнувши капелюха з пером на оленячі роги, що висіли над коминком, гукнув:
— Гей, корчмарю, налий-но чогось! Та швидше!
Витер піт з чола і, сопучи, припав до величезного кухля. Одна зі служниць підбігла до хазяїна й щось йому тихо шепнула. Мишібрат, наставивши вуха, розчув тільки: "З Блаблації" і "королівна"…
Пан Сніданнячко вже плив до лицаря, потираючи пухкі ручки.
— Шановний пане, — почав він, — тобі вже більш не доведеться гасати шляхами, шукаючи королівну, — гонець здивовано звів брови, — бо нам випала честь саме зараз приймати її в себе. — І не встиг лицар витерти вуса, як корчмар підбіг і послужливо простяг йому довгий списочок, — Ось дозволю собі подати вам рахуночок за її сніданнячко. Шановний пан, мабуть, заплатить за королівну та її супутників. Звісно, це дрібниця, мені не горить, я тільки так, для порядку…
— Що? Що? Що? — похлинувся гонець.
— Слухай! — крикнула Віолінка. — Заплати цьому захланному кухарчуку і дай по червінцю отим славним звірятам, —зневажливо кивнула на трьох друзів.
Лицар широко роззявив рота, потім у нього затрясся живіт, тоді заклекотіло в горлі, кутики вуст піднялися догори, і він, нарешті, голосно розреготався.
— Це опудало — Віолінка? — відлунювався під брусованою стелею його глузливий сміх. — Ця мацапура, ця, ця… Ха-ха-ха! — бухав басовитий регіт, неначе хтось котив барило.
Капрал обурився.
— То що, виходить, ми брехуни?
І вже простяг крило по карафку, щоб торохнути придворного по довбешці.
— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.
— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!
— Мовчи, ти, дурний підніжку! — тупнула ногою королівна.
Лицар, все ще сміючись, обернувся, зняв зі стіни засиджене мухами дзеркало і, галантно ставши на коліно, підсунув його під ніс Віолінці.
— Ой! —скрикнула вона, затуляючи обличчя руками.
Темне личко, розпухлий, мов банька, веснянкуватий ніс, подерта сукенчина і руді настовбурчені, як стріха, кудлики, — невже то вона, прекрасна королівна? Це неправда, це страшний сон! Віолінка відняла долоні від очей, проте видіння не зникало, і вона вже впізнала своє личко, але яке ж воно споганіле, бридке, ще й перекривлене від гніву.
— Підле люстро! — скрикнула Віолінка.