Відійшовши кілька кроків, він спинився, подумав... і вернувся... але асигнацій уже не було. Гарно одягнений молодий чоловік, побачивши його, підбіг до візника, поспіхом сів і закричав: "рушай!.." Доглядач за ним не погнався. Він вирішив повернутись додому на свою станцію, але спершу хотів хоч раз ще побачити свою бідну Дуню. З цим наміром, днів через два, він знову прийшов до Мінського; але військовий лакей сказав йому суворо, що пан нікого не приймає, грудьми витиснув його з передпокою і гримнув дверима у нього під носом. Доглядач постояв, постояв — і пішов.
Цього самого дня, увечері, ішов він по Літейній, відправивши молебень в Усіх Скорбящих. Раптом промчала перед ним розкішна дрожка і доглядач пізнав Мінського. Дрожка спинилась перед триповерховим будинком, коло самого під'їзду, і гусар вибіг на ґанок. Щаслива думка промайнула в голові доглядача. Він вернувся і порівнявся з кучером: "Чий, братіку, кінь?—спитав він,— чи не Мінського?"— "Точно так,— відповів кучер,— а що тобі?" — "Та ось що: твій пан наказав мені віднести до його Дуні записочку, а я й забув, де саме його Дуня живе".— "Та ось тут, на другому поверсі. Спізнився ти, брате, з твоєю запискою; тепер вже він сам у неї!" — "Не біда,— сказав доглядач з невимовним биттям серця,— спасибі, що напоумив, а я своє діло зроблю". І з цим словом пішов він по сходах.
Двері були замкнені; він подзвонив, пройшло кілька секунд у тяжкому для нього чеканні. Ключ загримів, йому відчинили. "Тут проживає Авдотья Самсонівна?"— спитав він. "Тут,— відказала молода служниця;— навіщо тобі її треба?" Доглядач, не відповідаючи, увійшов у залу. "Не можна, не можна!— закричала вслід йому служниця,— У Авдотьї Самсонівни гості". Але доглядач, не слухаючи, ішов далі. Дві перші кімнати були темні, в третій світилося. Він підійшов до відчинених дверей і зупинився. В кімнаті, прекрасно прибраній, Мінський сидів у задумі. Дуня, одягнена з усією розкішшю моди, сиділа на ручці його крісла, як вершниця на своєму англійському сідлі. Вона ніжно дивилася на Мінського, намотуючи чорні його кучері на свої виблискуючі пальці. Бідний доглядач! Ніколи дочка його не здавалася йому такою прекрасною; він мимоволі нею замилувався. "Хто там?" — спитала вона, не підводячи голови. Він усе мовчав. Не чуючи відповіді, Дуня підвела голову... і з криком упала на килим. Переляканий Мінський кинувся її піднімати і, раптом побачивши на дверях старого Доглядача, покинув Дуню і підійшов до нього, тремтячи від гніву. "Чого тобі треба? — сказав він йому, зціпивши зуби,— чого ти за мною всюди крадешся, як розбійник? Чи хочеш мене зарізати? Іди геть!"— і дужою рукою схопивши старого за комір, випхнув його на сходи.
Старий прийшов до себе на квартиру. Приятель його радив йому скаржитись; але доглядач подумав, махнув рукою і вирішив одступитися. Через два дні вирушив він з Петербурга назад на свою станцію, і знову взявся за свою службу. "Ось уже третій рік,— закінчив він,— як живу я без Дуні, і як про неї немає ні слуху, ні духу. Чи жива, чи ні, бог її відає. Всяке буває. Не її першу, не її останню зманив проїжджий гульвіса, а там потримав та й кинув. Багато їх у Петербурзі, молоденьких дурок, сьогодні в атласі та в бархаті, а завтра, поглянеш, метуть вулицю разом з голотою кабацькою. Як подумаєш інколи, що й Дуня, може, тут же пропадає, то мимоволі согрішиш, та побажаєш їй могили..."
Таке було оповідання приятеля мого, старого доглядача, оповідання, яке неодноразово переривалося сльозами, що їх мальовничо обтирав він своєю полою, немов вірний Терентійович у прекрасній баладі Дмитрієва. Сльози ці почасти були викликані пуншем, якого він висушив п'ять склянок протягом свого оповідання; та як би там не було, вони дуже зворушили моє серце. Попрощавшись з ним, довго не міг я забути старого доглядача, довго думав я про бідну Дуню...
Недавно ще, проїжджаючи через містечко ***, згадав я про свого приятеля; я довідався, що станцію, над якою він начальствував, уже скасовано. На запитання моє: "Чи живий старий доглядач?" ніхто не міг дати мені задовільної відповіді. Я вирішив відвідати знайому сторону, взяв вільних коней і поїхав у село Н.
Це сталося восени. Сіренькі хмари вкривали небо; холодний вітер дув із скошених ланів, зриваючи червоне й жовте листя з зустрічних дерев. Я приїхав у село, коли заходило сонце, і спинився біля поштового будиночка. В сіни (де колись поцілувала мене бідна Дуня) вийшла товста баба і на мої запитання відповіла, що старий доглядач з рік як помер, що в будинку його оселився пивовар, а що вона жінка пивоварова. Мені стало шкода моєї даремної поїздки і семи карбованців, витрачених марно. "З чого ж він помер?" — спитав я пивоварову жінку.— "Спився, батечку",— відказала вона.— "А де його поховали?" — "За цариною, біля покійної хазяйки його".— "Чи не можна довести мене до його могили?"— "Чому ж не можна? Гей, Ванько! годі тобі з кицькою возитись. Проведи-но пана на кладовище та покажи йому доглядачеву могилу".
При цих словах обірваний хлопчик, рудий і сліпий на одне око, вибіг до мене і зараз же повів мене за царину.
— Знав ти покійника?—спитав я його дорогою.
— Ще б не знати! Він вивчив мене дудочки вирізувати. Бувало (царство йому небесне!) іде з шинку, а ми за ним: "Дідусю, дідусю! горішків!"—а він нас горішками і наділяє. Все бувало з нами возиться.
— А проїжджі згадують його?
— Та нині мало проїжджих; хіба засідатель заїде, та йому не до мертвих. Ось влітку проїжджала пані, так та питалася про старого доглядача і ходила до нього на могилу.
— Яка пані?— спитав я з цікавістю.
— Прегарна пані,— відповів хлопчик;— їхала вона в кареті у шестеро коней, з трьома маленькими паненятами і з мамкою, і з чорною моською; і як їй сказали, що старий доглядач помер, то вона заплакала і сказала дітям: "Сидіть смирно, а я піду на кладовище". А я був визвався довести її. А пані сказала: "Я сама дорогу знаю". І дала мені п'ятака сріблом — така добра пані!..
Ми прийшли на кладовище, голе місце, нічим не обгороджене, усіяне дерев'яними хрестами, не захищеними жодним деревцем. Зроду не бачив я такого сумного кладовища.
— Ось могила старого доглядача, — сказав мені хлопчик, вискочивши на купу піску, в яку вкопаний був чорний хрест з мідним образом.
— І пані приходила сюди?— спитав я.
— Приходила,— відповів Ванька;— я дивився на неї здаля. Вона лягла тут і лежала довго. А тоді пані пішла в село і прикликала попа, дала йому грошей і поїхала, а мені дала п'ятака сріблом — славна пані!
І я дав хлопчикові п'ятачка і не жалкував уже ні того, що приїхав, ні того, що витратив сім карбованців.
ПАННА-СЕЛЯНКА
Хороша, Душенько, у всіх ти убраннях.
Богданович.
В одній з віддалених наших губерній був маєток Івана Петровича Берестова. Замолоду служив він у гвардії, вийшов у відставку на початку 1797 року, поїхав у своє село і з того часу звідти не виїжджав. Він був одружений з бідною дворянкою, що вмерла з пологів, у той час як він був на полюванні. Господарські вправи незабаром утішили його. Він збудував дім за власним планом, завів у себе суконну фабрику, потроїв доходи і став уважати себе за найрозумнішу людину в усій околиці, в чому й не перечили йому сусіди, що приїжджали до нього гостювати зі своїми родинами і собаками. В будні ходив він у плисовій куртці, святами надягав сюртук з сукна домашнього виробу; сам записував витрати і нічого не читав, крім Сенатських Відомостей. Взагалі його любили, хоч і вважали гордим. Не ладив з ним лише Григорій Іванович Муромський, найближчий його сусід. Це був справжній російський пан. Розвіявши в Москві більшу частину маєтку свого, і на ту пору овдовівши, поїхав він у останнє своє село, де й далі продовжував свої витівки, але вже в новому роді. Розвів він англійський сад, на який витрачав майже всю решту доходів. Конюхи його були одягнені як англійські жокеї. У дочки його була мадам англійка. Поля свої обробляв він за англійською методою.
Та на чужий зразок російський хліб не родить,
і незважаючи на значне зменшення витрат, доходи Григорія Івановича не зростали; він і на селі знаходив спосіб залазити в нові борги; разом з тим уважався людиною не дурною, бо перший з поміщиків своєї губернії догадався заставити маєток в Опікунську Раду: захід, який здавався в той час надзвичайно складним і сміливим. З людей, що осуджували його, Берестов висловлювався найсуворіше. Ненависть до нововведень була відмітною рисою його характеру. Він не міг спокійно говорити про англоманію свого сусіда і щохвилини знаходив нагоду його критикувати. Чи показував він гостеві свої володіння, у відповідь на похвали його господарським розпорядкам: "Так!— говорив він з лукавою посмішкою,— у мене не те, що в сусіда Григорія Івановича. Де нам по-англійськи розорятись! Аби ми були хоч по-російськи ситі". Оці і подібні жарти, стараннями сусідів, доводились до відома Григорія Івановича з доповненнями і поясненнями. Англоман зносив критику так само нетерпеливо, як і наші журналісти. Він скаженів і прозвав свого зоїла ведмедем і провінціалом.
Такі були стосунки між цими двома власниками, коли син Берестова приїхав до нього на село. Він був вихований в *** університеті і мав намір вступити на військову службу, але батько на те не згоджувався. До штатської служби юнак почував себе зовсім не здатним. Вони один одному не поступались, і молодий Олексій став жити поки що паном, відпустивши вуса про всякий випадок.
Олексій був, справді, молодий. Далебі, було б жаль, якби його стрункого стану ніколи не стягав військовий мундир, і якби він, замість того, щоб красуватися на коні, провів свою молодість, зігнувшись над канцелярськими паперами. Дивлячись, як він на полюванні скакав завжди перший, не розбираючи дороги, сусіди говорили одностайно, що з нього ніколи не вийде путнього столоначальника. Панночки поглядали на нього, а інші й задивлялись; та Олексій мало ними цікавився, а вони за причину його нечутливості вважали любовний зв'язок. Справді, ходив по руках список з адреси одного з його листів: "Акуліні Петрівні Курочкіній, у Москві, напроти Олексіївського монастиря, в домі мідника Савельєва, а вас уклінна прошу приставити листа цього А. Н.