Моральні листи до Луцілія

Луцій Анней Сенека

Сторінка 89 з 105

У гнівливої людини — й мова гнівлива, у схвильованої — збуджена, у розніженої — м'яка, плинна. Все тут, бачиш, як у тих, хто лиш подекуди або повністю вищипує бороду, хто коротко підстригає або виголює губи, залишаючи неторкнутим весь інший заріст, хто вдягає непристойної барви плащ і прозору тогу, хто не хоче робити нічого такого, чого могли б не спостерегти чиїсь очі, одне слово, хто скеровує чужий погляд на себе, згодний навіть на осуд, аби лиш на нього дивилися. Власне такою є мова Мецената й усіх інших, хто припускається помилок не випадково, а свідомо, бажаючи того. А це народжується з грізної хвороби духу. Як у сп'янінні язик починає заплітатися не раніше, ніж розум, який, піддавшись тягареві, надломлюється, зраджує нас, так і та мова (хіба вона відрізняється чимось од п'яного лепету?) ні для кого не буває обтяжливою, поки не схитнеться дух. Отож лікувати треба дух: від нього ж і думки, й слова; від нього — наш вигляд, вираз обличчя, хода. Коли дух здоровий, повний снаги, то й мова сильна, смілива, мужня; занепадає дух — валиться з ним усе інше.

Поки здоровий владар, поти в злагоді всі однодушній,

Втратять його — прощавай договір...

А наш володар — це дух. Доки він здоровий, доти й все інше виконує свої обов'язки й слухняно кориться. Але варто йому спіткнутися — все починає хитатися. А ще коли він поступиться насолоді, то всі його вміння, всі діяння йдуть нанівець; до чого б не докладав зусиль,— усе, як-то кажуть, валиться з рук.

Раз я вже вдався до такого порівняння, то й далі його триматимусь. Наш дух — то володарем буває, то тираном. Володарем — коли має на меті чесне, коли дбає про здоров'я дорученого йому тіла, не вимагає від нього нічого ганебного, брудного. Коли ж він не володіє собою, коли зробиться захланним, розбещеним, тоді й отримує ненависне, зловісне ім'я — стає тираном. Ось тоді його облягають уперті, непогамовні пристрасті, що спочатку втішають, як то звичайно буває з простолюдом: йому мало насититися згубною щедрістю вельмож — хапає й те, що вже не лізе в горлянку. Але коли хвороба все більше підточує сили, коли втіхи проникнуть до самих кісток, до жил, тоді — задоволений навіть виглядом того, на що вже нездатний через надмірну захланність — відсутність власних насолод замінює спогляданням чужих — постачальник і свідок розпусних забав, зловживання якими позбавило його змоги поринути в них знову. Не так йому приємно бачити себе серед тих розкошів, як гірко відчувати, що не може всіх тих смакот пропустити через горлянку та живіт, що не вдасться натішитися всією юрбою розпусників та розпусниць; жалкує, що чималу частку щастя втрачає через те, що такі вузькі межі його тіла. То хіба божевілля, мій Луцілію, лише в тому, що ніхто з нас не вважає себе смертним, що ніхто не думає про свою слабкість? Ні! Воно ще й ось у чому: ніхто з нас не замислюється, що він, власне, лишень один, так би мовити, в однині! Глянь на наші кухні, де стільки тих кухарів метушиться серед жаровень: хіба можна припустити, що в такому сум'ятті готують обід лишень для одного шлунку? Глянь на наші винниці, на льохи, заставлені амфорами, в яких видержуються врожаї багатьох століть: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку закорковано сік виногрон, вичавлених у стількох краях і за стількох консулів? Глянь, у скількох місцевостях перевертають лемешем землю, скільки тисяч поселян оре й копає: гадаєш, можна припустити, що для одного шлунку засівають і Сіцілію, й Африку? Будемо здорові, будемо помірковані у своїх жаданнях, якщо кожен з нас рахуватиме себе за одну людину, якщо, змірявши своє тіло, побачить, як мало і як ненадовго воно може в собі вмістити! Ніщо так не схилить тебе до поміркованості в усьому, як часті роздуми про короткочасність нашого життя, про його непевність. Хоч би що ти робив, озирайся на смерть.

Бувай здоров!

ЛИСТ СХV

Сенека вітає свого Луцілія!

Не хочу, мій Луцілію, щоб ти надто клопотався добором слів чи їхнім порядком: маю для тебе важливіше заняття. Шукай, про що писати, а не як писати. І то не так писати, як думати, про що пишеш, аби продумане ти міг глибше засвоїти, мовби припечатати. Коли зауважиш, що чиясь мова пильно вигладжена, то знай: у того писаки й душа зайнята дрібницями. Великий муж викладає свої думки і недбаліше, й впевненіше. Про що б він не говорив, те вражає силою переконання, а не старанністю виголошення. Ти знаєш чепуристих молодиків, що плекають бороду й чуприну,— вони мовби тільки-но добуті зі скрині: від них марно чекати чогось мужнього, цілісного. Мова — образ духу: якщо вона гарненько підстрижена, підрум'янена, оздоблена, то це певна ознака того, що й дух — далекий від щирості, що й він не без вад. Вишуканість — прикраса не для мужів.

Коли б то було можливо побачити душу доброчесного мужа,— яким прекрасним, яким бездоганним, яким величним і погідним обличчям заясніла б вона перед нами! Як виблискувала б у ній і справедливість, і хоробрість, і поміркованість, і розважність! Скільки сяйва, крім того, додали б скромність, стриманість, вибачливість, щедрість, товариськість, а ще (хто б у те повірив?) рідкісний дар у людини — людяність! А передбачливість, а розуміння речей, а благородність, найвища з-поміж тих якостей, скільки б то — о добрі боги! — скільки б то й вони ще додали тут своєї краси, своєї величі й поваги! Яке то чудове було б поєднання — милого з достойним! Не було б такої людини, яка б не визнала, що не тільки любові, а й шани гідна та душа. Коли б хтось узрів її обличчя — натхненніше, про-мінніше від тих, які звик бачити поміж людом,— чи не став би наче вкопаний, чи не заціпенів би, мов при зустрічі з божеством? Чи не благав би одним лиш порухом губ, аби йому дозволено було ту з'яву споглядати? А тоді, спонуканий погідністю її погляду, чи не схилив би перед нею чоло, не благав би смиренно, не дивився б довго, спрямувавши зір угору,— бо вона значно вища від усього, що ми звикли бачити серед нас,— до її, хоч і спокійних, але живим огнем сяючих очей? Чи, врешті, не повторив би шанобливо й зворушено слова нашого Вергілія:

Як мені, діво, назвати тебе? Ні лицем ти не схожа

До земнородних, ні слово твоє не звучить, як у смертних...

Хто б не була ти,— щасти тобі, й наші влагіднюй турботи!

Й вона прийде, і полегшить турботи, якщо захочемо її шанувати. А для цього не треба розтинати туші вгодованих биків, не треба завішувати стіни святинь золотом і сріблом, а скарбону набивати грішми — треба плекати праведні, благочесні помисли.

Кожен, повторюю, запалав би до неї любов'ю, якби нам пощастило її побачити. А наразі чимало всього стоїть на заваді: то засліплює нам очі надмірним блиском, то вповиває їх темрявою. І все-таки, коли б ми захотіли звільнити від перешкод зір нашої душі, як очищуємо ліками очі й вигострюємо бачення, то могли б спостерегти доброчесність, навіть коли вона захована в тілі, навіть коли ослонена вбогістю, обложена зневагою чи погордою; ми спостерегли б ту красу, кажу ще раз, навіть якби вона була під якимось брудом. І навпаки, ми помітили б нікчемність і млявість нещасної душі, навіть якби нам заважав потужний блиск променіючого довкіл багатства і різало вічі оманливе сяйво почестей і великої могутності. Ось тоді б ми й зрозуміли, наскільки жалюгідним є те, що подивляємо, наскільки й самі ми подібні до дітваків, для яких будь-яка забавка — це щось найцінніше: якийсь там куплений за шеляга ланцюжок для них буває дорожчий від батьків чи братів. Справді, яка ще різниця між тими дітьми й нами, крім тієї, як зауважує Арістон, що нам відбирають глузд якісь малюнки й статуї і що наша глупота нам коштує набагато дорожче? їх тішать знайдені на узбережжі гладенькі розмаїті камінці, нас — величезні колони різнобарвних відтінків, привезені з єгипетських пісків чи з африканських пустель,— опори, що підтримують крівлю чи то портика, чи гостинного покою, де за обідом може зібратися хоч ціле місто. Ми захоплюємося стінами, що викладені тонкими мармуровими плитами, хоча знаємо, що під тими плитами приховано,— самі ж напускаємо на себе туману. А позолочуючи крівлі, хіба не радіємо обманові? Адже знаємо, що під тією позолотою — нікчемне дерево. Тонкий оздобний пласт окриває не лише стіни й стелю; всі ті, що так гордо ступають перед тобою, хизуються позолоченим щастям. Приглянься — і знатимеш, скільки зла під тоненькою платівкою достойності.

Та сама річ, яка не дає й хвилини дозвілля стільком урядникам, стільком суддям, річ, яка стількох же й робить урядниками й суддями,— гроші — відколи почали бути в шані, відтоді занепала шана до всього, що тієї шани заслуговує: по черзі, то набуваючи щось, то збуваючи, ми не питаємо "що то таке?", а "в якій ціні?" Відповідно до плати ми порядні, відповідно до плати — непорядні. Йдемо за чесністю, поки вбачаємо в ній якийсь зиск, готові одвернутись від неї, якщо злочини пообіцяють нам щось більше. Батьки навчили нас захоплюватися золотом і сріблом; прищеплена ще в дитячому віці жадоба, закоренившись, розрослася разом з нами. Незгідливий щодо всього іншого, народ одностайний в одному: на гроші дивляться, мов на якісь святощі, багато грошей зичать своїм близьким; гроші, наче вони є найціннішим надбанням людини, приносять у дар богам, коли хочуть засвідчити їм свою вдячність. А далі звичаї докотились до того, що вбогість викликає у людей хіба прокльони та погорду: багаті її зневажають, убогі ненавидять.

А тут і поети зі своїми віршами — ще й жару підкидають до наших пристрастей: так уже вихваляють багатства, начебто в них — єдина окраса й оздоба життя. їм здається, що безсмертні боги нічого кращого ані нам дати, ні самі мати не можуть.

Сонця палац осяйний, на колони високі опертий.

Золотом щирим яснів...

Глянь ще й на колісницю Сонця:

Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно .

Врешті, й найкращий з їхнього погляду вік вони називають золотим. Не бракне й серед грецьких трагіків таких, хто на зиск може проміняти невинність, здоров'я, добре ім'я.

Негідник я? То байка — багатій зате...

Питають, що ти маєш, а не "звідки взяв?"...

Яке майно, така й повага в кожного...

Коли ганьба від зиску? Як нема його...

Хвалю життя в багатстві, смерть — у вбогості..

Вмирає добре, хто й від смерті зиск урвав...

Нема для смертних блага понад золото:

З ним не зрівняти ласки материнської

Ані опіки батька — над усім воно.

Якщо й в очах Венери стільки чару є,-

Недаром люди і боги слугують їй .

Коли були виголошені ті останні рядки Евріпідової трагедії, всі присутні в однім пориві схопились на ноги, аби прогнати актора з його віршами, але тут на середину поспішив сам Евріпід і став просити, щоб іще почекали й побачили, який він приготував кінець тому шанувальникові золота.

86 87 88 89 90 91 92

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(