Ну! Піди з ним, у нього теж ніжне серце. Що тобі, Ем'лі? Га, красунечко моя?
Вона відповіла так тихо, що я нічого не почув; але він схилився до неї, прислухаючись, і тоді промовив:
– Хочеш лишитися з твоїм дядьком? Не треба просити мене про це. Лишитися з твоїм дядьком, голубонько, коли твій майбутній чоловік прийшов сюди провести тебе додому? Хто б міг подумати, побачивши це малятко поруч із таким одороблом, як я, – сказав містер Пеготтi, з неперевершеною гордістю поглядаючи на нас, – але в морі не більше солі, ніж у ній любові до свого дядька, дурненька, маленька Ем'лі!
– Ем'лі має рацію, мастере Деві, – сказав Гем. – Гляньте сюди! Якщо Ем'лі хоче цього, і якщо вона така злякана, то я її тут залишу до ранку. Я теж тут залишуся.
– Ні, ні, – сказав містер Пеготті. – Не слід тобі – ти вже майже одружений чоловік – не спати ніч і псувати собі цілий робочий день. Не слід вам обом чатувати тут. Це не годиться. Піди додому й поспи. Я знаю, ти не боятимешся, тут подбають про Ем'лі.
Гем скорився і надів капелюха. Навіть коли він поцілував її, вона начебто ще щільніше притулилася до свого дядька, немовби уникаючи свого нареченого. Я причинив двері за ним, і, обернувшись, побачив, що містер Пеготті все ще розмовляє з Ем'лі.
– Ну, а тепер я піду нагору сказати твоїй тітці, що приїхав мастер Деві; це її трохи підбадьорить, – сказав він. – Посидь поки що біля каміна, голубонько, і погрій рученята – вони ж, як смерть, холодні! Не треба так боятись і так брати все до серця. Що? Хочеш іти разом зі мною?.. Гаразд! Ходімо разом зі мною, ходімо! Коли б я не мав даху над головою і мусив би жити під греблею, мастере Деві, – сказав містер Пеготті з не меншою гордістю, ніж раніше, – то я певний, що вона й тоді б пішла зі мною! Але буде в тебе скоро інший опікун, скоро вже... інший, скоро, Ем'лі.
Згодом, коли я проходив повз мою кімнату, здалося мені, що там у темряві лежить на підлозі Ем'лі. Але й досі не знаю, чи це справді була вона, чи лише примхливі тіні.
Я мав досить часу, сидячи перед каміном, поміркувати про жах маленької Ем'лі перед смертю. Ці думки та ще слова містера Омера переконали мене, що саме жах і є причиною її негараздів. Я сидів, мовчки лічачи удари годинника і прислухаючись до урочистої тиші. Пеготті схопила мене в обійми, знову і знову благословляла і дякувала мені за те, що я її так втішаю (такі вона і сказала) в її горі. Потім вона попросила мене піти на другий поверх. Схлипуючи, пригадувала вона, що містер Баркіс завжди любив мене, що він часто говорив про мене, поки параліч не розбив його, і що він напевне зрадів би мені, якби прийшов до тями.
Але це припущення здалося мені дуже малоймовірним, коли я побачив хворого. Він лежав, поклавши голову і плечі на ту саму скриню, що коштувала йому стільки болю і турбот. Мені розповіли, що від того часу, як він не зміг уже більше намацувати скриню паличкою, він зажадав, щоб скриню поставили на стільці поруч із ліжком, і відтоді день і ніч обіймав її. Й тепер рука його лежала на ній. Цілий світ зник для нього, крім цієї скрині, і останні слова, які перед моїм приїздом чули від нього, були: "Старе лахміття!"
– Баркісе, любий мій, – майже весело сказала Пеготті, схиляючись над ним. – Ось мій любий хлопчик, мій любий хлопчик, мастер Деві, який посватав нас, Баркісе. Пам'ятаєш, ти через нього листувався. Чи ти не хочеш побалакати з мастером Деві?
Але він був німий і нечутливий, як та скриня.
– Він відходить із відпливом, – сказав мені містер Пеготті.
Мої очі були вологі, як і очі містера Пеготті, але я пошепки перепитав:
– Із відпливом?
– Люди помирають тут, біля моря, – сказав містер Пеготті, – тільки під час відпливу. А народжуються – під час припливу. Він відійде з відпливом. Відплив почнеться о пів на четверту і скінчиться за півгодини. Якщо він доживе до припливу, то переживе наступну повінь і відійде з наступним відпливом.
Ми залишалися коло ліжка хворого довгий час – години. Не можу сказати, як впливала на нього моя присутність, але коли він під кінець почав слабко марити, то бурмотів, що везе мене до школи.
– Він приходить до тями, – сказала Пеготті.
Містер Пеготті торкнувся мене і прошепотів урочисто й шанобливо:
– Ось він – відплив!..
– Баркісе, любий мій! – сказала Пеготті.
– К.П. Баркіс, – слабо крикнув він. – Нема в світі кращої жінки!
– Глянь! Тут мастер Деві! – сказала Пеготті, коли він розкрив очі.
Я збирався вже спитати його, чи впізнає він мене, коли він спробував простягти руку і сказав мені виразно і з ласкавою усмішкою:
– Баркіс має намір!
Вода стояла низько, і він відійшов із відпливом.
ХIV. Ще тяжча втрата
Мені неважко було погодитися на вмовляння Пеготті залишитися в Ярмуті, доки прах бідолашного візника закінчить свою останню подорож до Блендерстона. Нянька моя давно вже придбала на збережені гроші місце на нашому старому кладовищі біля могили "її милої дівчинки", як вона завжди називала мою матусю; там мало тепер покоїтись і тіло містера Баркіса.
Допомагаючи Пеготті (хоч я мало чим міг їй допомогти), я відчував глибоку вдячність до своєї няньки. Але боюся, що мені більше за інше подобалося виконувати всякі юридичні процедури, оголошувати заповіт містера Баркіса і пояснювати його зміст.
Саме мені спало на думку, що заповіт слід шукати в скрині. Після недовгих розшуків ми знайшли цей папір таки в скрині, на дні старої кінської торби; там ми побачили (крім сіна) старий золотий годинник з ланцюжком і брелоками, що його містер Баркіс носив у день весілля і що його не бачили на ньому ні перед тим, ні потім; срібну лопаточку для набивання тютюну, зроблену у формі ноги; штучний лимон, повний крихітних чашечок і блюдечок, – очевидно, містер Баркіс придбав колись цю іграшку мені для подарунка, але в нього не вистачило духу розлучитися з такою коштовною річчю; вісімдесят сім з половиною гіней у монетах; двісті десять фунтів стерлінгів у новісіньких банкнотах англійського банку; підтверджені чеки для банку англійського фонду; стару підкову, фальшивий шилінг, шматок камфори й устричну мушлю. Цей останній предмет був дбайливо відполірований і навіть переливався різноманітними кольорами всередині – певно, містер Баркіс мав не дуже виразні уявлення про перлини.
Протягом багатьох років містер Баркіс під час усіх своїх мандрівок возив з собою цю скриню. Щоб це не дуже впадало в очі, він вигадав казку, ніби скриня належить якомусь містеру Блекбою та залишена була в Баркіса до запитання. Це ім'я він старанно написав на покришці скрині, хоч тепер літери стерлись і їх ледве можна було прочитати.
Я переконався, що він недарма збирав ці багатства. Його майно складало грошову суму в три тисячі фунтів стерлінгів. Проценти з одної тисячі він відказав на користь містера Пеготті до кінця його життя; після смерті старого моряка ця тисяча фунтів стерлінгів мала бути нарівно розділена між Пеготті, маленькою Ем'лі і мною або тим з нас, хто залишиться в живих. Всю решту свого капіталу він заповідав своїй дружині, яку він призначив своєю спадкоємицею та духовним виконувачем його останньої волі та заповіту.
Я почувався справжнім проктором, вголос читаючи цей документ з усіма потрібними церемоніями, надаючи йому законної сили і роз'яснюючи його всім, кого він стосувався. Я почав думати, що кар'єра юриста цікавіша, ніж я вважав раніше. З найглибшою увагою вивчив я заповіт, визнав, що він цілком відповідає потрібній формі, зробив кілька зауважень олівцем на полях і сам дивувався, як багато я знаю.
Цілий тиждень перед похороном витратив я на це дослідження, на звіт Пеготті про її спадкове майно, на влаштування всіх справ, на судження та поради. За цей час я не бачив маленької Ем'лі, але мені розповіли, що через два тижні вона має вийти заміж.
Я не брав урочистої участі в похороні. Тобто я не закутався в чорний плащ з довгим крепом, як опудало для птахів, але ще вдосвіта вирушив до Блендерстона і був на кладовищі раніше, ніж прибула труна в супроводі лише Пеготті та її брата. Божевільний джентльмен визирав з маленького вікна колишньої моєї кімнати; дитина містера Чілліпа, сидячи на руках у няньки, похитувала своєю важкою головою і витріщала банькаті очі на священика; десь позаду важко дихав містер Омер; більше нікого там не було; все було дуже спокійно. Коли похорон скінчився, ми ще годину поблукали по кладовищу i зірвали собі на пам'ять трохи свіжого листя з дерева, що виросло над могилою моєї матері.
Тут мене охоплює жах. Хмара нависає над далеким містом, до якого керував я свої самотні кроки. Я боюся наблизитися до нього. Я не наважуюся подумати, що сталося тієї пам'ятної ночі – що трапиться зараз знову, якщо я продовжу.
Те, що сталося, не стане гіршим, якщо я напишу про нього, і не зміниться на краще, якщо я зупиню свою неслухняну руку. Це вже сталося. І ніщо не поверне це назад, ніщо не зробить хоч трохи іншим.
Моя стара нянька мала поїхати наступної ночі у справах заповіту. Маленька Ем'лі провела цей день у містера Омера. Всі ми мали зустрітися того вечора в старій барці містера Пеготті. Гем мав прийти з Ем'лі у звичний час. Я збирався спочатку трохи погуляти. Брат і сестра Пеготті мали чекати на нас увечері, сидячи біля каміна.
Я розлучився з ними біля воріт кладовища, де колись у моїй дитячій уяві зустрічалися герої фантастичних оповідань. Пішов я не прямим шляхом, а трохи поблукав дорогою до Лоустофта. Потім я повернувся назад до Ярмута. Пообідав у пивній неподалік від порому, про який вже писав; так минув день, і тільки ввечері я дістався Ярмута. Тим часом почався сильний дощ, ніч була буряна. Але з-за хмар визирав місяць, було досить світло.
Незабаром побачив я барку містера Пеготті і світло у вікні. Насилу просунувшись через сипкий пісок, я дійшов до дверей і відчинив їх.
Усередині було дуже затишно. Містер Пеготті курив свою вечірню люльку; видно було, що вечеря вже наготовлена. Вогонь у каміні весело палахкотів, скриня для маленької Ем'лі стояла на старому місці. І на своєму старому місці сиділа Пеготті; коли б не її жалобне вбрання, то здавалося б, що вона ніколи й не залишала цього місця. Вона вже встигла повернутися до товариства своєї робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на покришці, рулетки в будиночку і воскового недогарка; всі ці речі стояли перед нею, як колись.