Все було на тому самому місці. Павуки все так же дрімали по кутках у своїх сірих гамаках, чекаючи малоймовірної появи якоїсь мухи. Деякі з них, геть занепавши духом, перестали лагодити ті гамаки, бо в животі у них давно вже не було нічого, щоб зробити нитку; в каміні лежало вкрите білястим попелом вугілля, яке, здавалося, перегоріло ще до баронового від'їзду, хоча над ним тоненькою цівкою вився димок, немов то диміла догасаюча люлька; тільки кропива та болиголов розрослися на подвір'ї і трава навколо кам'яних плит с'тала вища; гілка дерева, яка раніше доходила лиш до вікна кухні, тепер пнулася зеленим пагоном у раму, де на місці вибитої шибки зяяла дірка. Оце й усе, що було тут нового.
Сігоньяк відчував, що він мимоволі піддався цьому оточенню, втягнувся в нього. Колишні клопоти знову нахлинули на нього; він часто поринав у мовчазні роздуми, до яких з повагою ставився П'єр і яких не наважувались порушити своїми недоречними ніжностями Міро та Вельзевул. Усе, що недавно було, видавалося йому тепер тільки пригодами, про які він читав у книжці і які туманними спогадами лишилися в його пам'яті. Напівстертий образ капітана Фракаса, назавжди відірваний од нього, часом являвся йому, немов блідий, невиразний привид, і помалу віддалявся, щезав. Поєдинок з Валомбрезом згадувався баронові як низка чудернацьких рухів — його воля не мала до них ніякого відношення. Всі його вчинки того періоду, здавалось, ішли не від нього, й повернення в замок обірвало ниточки, які зв'язували ті вчинки з його життям. Тільки любов до Ізабелли не минула, вона весь час жила в його серці, але тепер уже скоріше, як прагнення душі, а не істинна пристрасть, бо ж та, що викликала у нього цю пристрасть, не могла належати йому. Барон розумів, що колісниця його життя, рушивши, було, по іншій дорозі, знову звернула в свою фатальну колію, і віп покірно примирився з усім. Тільки лаяв себе за те, що на якусь, мить піддався манливим надіям. Чому, хай йому чорт, нещасливі люди хочуть бути щасливими? Яке безглуздя!
А проте він спромігся розвіяти це заціпеніння і, помічаючи, як в очах у П'єра час від часу спалахують несміливі запитання, коротко розповів вірному слузі про основні події, які могли цікавити його в усій цій історії; слухаючи, як барон двічі бився на дуелі* з Валомбрезом, старий солдат сяяв од радості за свого виученика і, вимахуючи перед стіною костуром, повторював ті удари, що їх описував Сігоньяк.
— На жаль, мій славний П'єр,— мовив барон, зітхаючи,— ти надто добре навчив мене всіх тих секретів фехтування, якими ніхто не володіє так майстерно, як ти. Перемога погубила мене і надовго, якщо не назавжди, вернула в цей сумний, убогий замок. Таке вже моє чудернацьке щастя: мій успіх мене ж самого й б'є, геть розладнуючи мої справи замість того, щоб поправити їх. Краще б уже я був поранений чи навіть убитий у тому нещасливому поєдинку.
— Сігоньяків не можна сокрушити,— повчально мовив старий слуга.— Хоч би там що, а я задоволений, що ви вбили того Валомбреза. Ви, я певен, діяли за правилами, а це головне. Що може заперечити людина, яка помирає, діставши в бою майстерний удар шпагою?
— Нічого, звісно,— відповів Сігоньяк, з усмішкою слухаючи суддівську філософію старого фехтувальника.— Однак я трохи стомився. Засвіти лампу і проведи мене в спальню.
П'єр виконав волю хазяїна. Вслід за слугою барон у супроводі собаки і кота повільно піднявся по старих сходах, над якими видніли полинялі фрески. Бліді Геракли з усіх сил~~підтримували фальшивий карниз, який, здавалось, от-от роздушить їх своєю вагою. Вони відчайдушно напружували свої в'ялі мускули, а проте, незважаючи на ці зусилля, кілька шматків штукатурки одвалилось од стіни. Римські імператори були не набагато кращі, стоячи в нішах, вони, правда, й пнулися, щоб мати хвалькувато-переможний вигляд, але один десь загубив свою корону, другий — скіпетр, а той — порфіру. Намальовані на склепінні гратки подекуди обпали, й зимові дощі, проникаючи крізь щілини, позначили там, немов на географічній карті, нові Америки поряд із старими континентами й зображеними раніше островами.
До свого від'їзду з маєтку Сігоньяк не вельми близько брав до серця все це руйнування, а тепер, поки він піднімався по сходах, воно вразило і глибоко засмутило його. Баронові здавалося, що все це — ознаки неминучого і фатального занепаду його роду.
"Коли б оце склепіння мало хоч трошки жалю до сім'ї, якій досі давало притулок,— думав він,— то воно б рухнуло й отут на місці роздушило б мене!"
Підійшовши до дверей, де починалися покої, Сігоньяк узяв з рук П'єра лампу і, подякувавши, відпустив слугу — не хотів, щоб той помітив його хвилювання.
Молодий барон повільно пройшов через першу простору кімнату, де кілька місяців тому вечеряли актори. Від згадки про ту веселу учту ця кімната видалася ще похмурішою. На якусь мить порушена тиша знову — тепер, мабуть, уже назавжди — запанувала тут, ще глибша, ще німотніша і грізніша. Часом пацюк десь починав щось гризти, і тоді в цьому склепі чути було якесь дивне відлуння. Портрети, освітлені тьмавим світлом лампи, спираючись ліктями на свої побляклі золоті рами, як на поруччя балкона, набували тривожного вигляду. Здавалося, вони хотіли вирватись із темного тла, щоб привітати свого нещасливого нащадка. Примарне життя оживляло ті старовинні зображення: намальовані губи ворушилися, шепотіли слова, чутні не вухам, а душі; очі сумовито здіймалися до стелі, а на лакованих щоках проступала волога, збираючись у великі краплі, які блищали при світлі, немов сльози. Душі предків, певно, блукали довкола цих зображень своїх земних, колись живих оболонок, і Сігоньяк відчував, що ті невидимі душі тут, у сутінках, сповнені якогось незбагненного жаху. На всіх портретах — у кірасах були зображені там люди чи в фіжмах — лиця виражали жаль і скорботу. Тільки один із них, останній, портрет матері де Сігоньяка, неначе усміхався. Світло падало на нього зверху, і чи то свіжі фарби та вправна рука митця створили таке враження, чи, може, й справді душа на мить оживила намальовані риси — лице на портреті було осяяне довірливою ніжністю й радістю, Сігоньяк навіть здивувався, йому здалося, що це гарна прикмета, бо раніше на материному лиці він завжди бачив смуток.
Нарешті Сігоньяк увійшов до своєї кімнати і поставив лампу на столик, де ще й досі лежав томик Ронсара,— барон читав його, коли актори постукали вночі у двері замку. Аркуш паперу, вкритий рядками, в багатьох місцях перекресленими, дописаними — чорновик незакінченого сонета — був теж на тому самому місці. На неприбраній постелі ще вгадувались відбитки тих, що відпочивали тут останніми. В цьому ліжку спала Ізабелла. її гарненька голівка лежала ось на цій подушці, повірниці стількох мрій!
Подумавши це, Сігоньяк відчув, як серце йому занило від солодкого болю й скорботи, якщо можна поєднати такі від природи ворожі одне одному слова. Уява чітко намалювала йому принади цієї чарівної дівчини; і хоча розум нудно й набридливо довбав, що Ізабеллу назавжди втрачено, юнакові все здавалося, ніби він з допомогою якихось любовних чарів бачить її чисте і гарне личко поміж складками запони, мов лице доброчесної жони, що жде, коли повернеться муж її.
Щоб покінчити з цими видивами, які розхитували його мужність, барон роздягнувся й ліг, поцілувавши те місце, де колись спала Ізабелла; та хоч він і стомився — сон не приходив, і Сігоньяк понад годину блукав поглядом по занедбаній кімнаті, то стежачи за чудернацьким відблиском місяця на запилених шибках вікна, то безтямно втупившись у мисливця на диких качок серед лісу з голубих та жовтих дерев — сцену, зображену на старих шпалерах.
Якщо господаря не брав сон, то кота він здолав дуже скоро. Скрутившись клубочком у ногах Сігоньяка, Вельзевул спав, ая? хропів. Глибокий спокій тварини перейшов зрештою на людину, і молодий барон вирушив у країну снів.
Настав ранок, і Сігоньяка ще дужче, ніж напередодні, вразив занепад, який він бачив у своєму замку. День не знав співчуття до розорення й старості, він нещадно виставляє всі злидні, зморшки, плями, бляклість, куряву, плісняву; милосердніша ніч усе пом'якшує лагідними тінями і полою свого покрову витирає сльози речей. Кімнати, колись такі просторі, тепер видавалися баронові маленькими,—аж дивно, що з його пам'яті вони лишилися такими великими; але скоро Сігоньяк знову звик до розмірів свого ♦замку і повернувся до колишнього життя, наче надів старий одяг, скинутий на якийсь час задля нового; він почував себе зручно в цьому поношеному одязі, зборками на якому були його звички. День у нього складався так. Уранці, після короткої молитви в напіврозваленій капличці, де спочивали його предки, він, вирвавши стеблинку-другу бур'яну з тріщини якогось розбитого надгробка, нашвидкуруч підкріплявся убогим сніданком, фехтував з П'єром і їхав верхи на Баярді чи тій конячці, якою прибув з Парижа, десь у ланди; потім, після тривалої прогулянки, повертався, мовчазний та похмурий, як і раніше, додому, вечеряв у товаристві Вельзевула та Міро і вкладався спати, погортавши на сон грядущий якийсь уже сто разів читаний томик з домашньої бібліотеки, ще по зовсім спустошеної голодними щурами. Як бачимо, від блискучого капітана Фракаса, відважного суперника де Валомбреза, нічого не лишилося; Сігоньяк знову став хазяїном замку недолі.
Одного дня барон пішов у сад, де колись гуляли дві молоді актриси, а він супроводив їх. Сад був ще більш занедбаний, ще густіше заріс бур'янами; але кущ шипшини, який дав тоді рожеву квітку для Ізабелли й бутон для Серафіни, щоб дами вийшли з квітника хоч із якимись квітами, здавалось, і на цей раз перевершив самого себе.
На тій самій гілочці рожевіли дві прекрасні трояндочки з ніжними пелюстками — вони тільки вранці розкрилися, на денці між ними ще лишилось кілька перлинок роси.
Ці тендітні квіточки розбудили спогади і страшенно зворушили Сігоньяка. Йому згадалися слова Ізабелли: "Тоді, гуляючи в саду, де ви відгинали передо мною колючі кущі, ви зірвали для мене маленьку дику трояндочку — єдине, що могли подарувати; я зронила на неї сльозу і, чіпляючи квітку собі на груди, мовчки віддала вам натомість свою душу".
Він узяв рожеву квітку, глибоко вдихнув її запах і припав губами до пелюсток, мовби то були уста його подруги — такі ж ніжні, рум'яні й пахучі.