Я вважаю його справу за свою справу, його образу за свою образу, — ваше глузування викликало мій гнів. Побачимо, хто вийде живий з цієї боротьби, бо я кличу вас на смертельний бій. Всякою зброєю, всяким способом, — вибирайте смерть, яка вам подобається. А що ви одночасно мугирі й джентлмени, то я відповідно до ваших якостей і пропоную вам різні способи, що ними люди вбивають одні одних — від шпаги, зброї принців, до бокса, що його вживають мужики.
На ці шалені слова вся високодумна група молодих лордів відповіла усмішкою.
— Згода, — сказали вони.
— Я вибираю пістолю,— — сказав Берлінґтон.
— Я, — сказав Естрик, — старовинну боротьбу на закритому полі булавою й кинджалом.
— Я, — сказав Голдернес, — за дуель на двох ножах, короткому й довгому, з голими торсами й тіло до тіла.
— Лорд Давид, — сказав граф Танет, — ти шотландець. Я вибираю клеймор — шотландський меч.
— Я, шпагу, — сказав Рокингейм.
— Я, — сказав Ралф, — даю перевагу боксові. Це шлахетніше.
Ґуїнплен вийшов із тіні.
Він попрамував до того, що досі звав його Томом Джім-Джеком, — тепер він починав вбачати в ньому щось інше.
— Дакую вам, — сказав він. — Однак ца справа торкається мене.
Всі повернулися до нього.
Ґуїнплен виступив уперед. Він почував, що його наче тагне до тієї людини, що її, ак він чув, звали лорд Давид і що був його захисником, а може ще й більш того. Лорд Давид відступив назад.
— А, — сказав лорд Давид, — це ви! Ви тут! Прекрасно. Я маю сказати й вам декілька слів. Ви оце говорили про жінку, що післа того, ак любила лорда Ліннеа Кленчерлі, полюбила короли Карла II.
— Правда.
— Мілорд, ви образили мою матір.
— Вашу матір! — крикнув Ґуїнплен. — В такім разі, я здогадуюся... ми..
— Брати, — відповів лорд Давид.
І він дав Ґуїнпленові ляпаса.
— Ми брати, — повторив він. — Виходить, ми можемо битися. Б'ються тільки рівні. А хто ж рівніший нам за брата. Я надішлю вам моїх секундантів. Завтра ми битимемося на смерть.
КНИГА ДЕВ'ЯТА
НА РУЇНІ
І
НАДМІРНЕ ВЕЛИЧЧЯ ПРИВОДИТЬ ДО НАДМІРНОГО
НЕЩАСТЯ
В той саме час, як у св. Павла продзвонило північ, людина, що оце зараз перейшла через Лондонський міст, вступила в Савтворкські провулки. Ніде не видно було засвічених ліхтарів; тоді був звичай так у Лондоні, як і в Парижу гасити освітлення на вулицях об одинадцятій годині, цебто саме тоді, коли воно якраз ставало потрібним. Темні вулиці були безлюдні. Немає освітлення — мало й перехожих.
Людина йшла, широко ступаючи. Вона була одягнена якось чудно для такої пізньої години. На ній був вишиваний шовковий одяг, при боці шпага, а на голові капелюх з білим пір'ям, не було тільки плаща. Вартові, що бачили цього прохожого, говорили про себе: "це вельможа, що побився об заклад". І сторонилися з пошаною, що личить лордові й закладу.
Ця людина був Ґуїнплен.
Він майже біг.
Де він був? Він і сам не знав. Що почував Ґуїнплен? Тільки жадання бачити Дею.
Він почував тільки це. Повернутися в Зелений Ящик, у Тедкастерську таверну, гомінливу, світлу, повну доброго, сердешного народнього сміху, знову розшукати Урсуса й Гомо, знов побачити Дею, повернутися до життя.
Ґуїнплен поспішав. Він наближався до Торінцового поля. Він уже не йшов. Він біг. Він втуплював очі в темряву, вперед. Він намагався попередити себе своїм зором. Що то буде за хвилина, коли він побачить освітлені вікна Тедкастерської гостиниці!
Він вийшов на зелений моріжок. Повернув за ріг муру. На другому краю лугу, трохи віддалік, прямо проти нього стояла таверна, що була, як пам'ятаєте, єдиний будинок на ярмарковій площі.
Ґуїнплен придивлявся. Ніякого світла. Чорна маса.
Він затремтів. Потім подумав, що вже пізно, що таверну зачинено, що все це цілком зрозуміло, що всі сплять, що йому доведеться тільки розбудити Ніклеса або Ґовікума, що йому треба тільки підійти до гостиниці й постукати в двері. І він пішов. Він уже не біг. Він летів стрімголов. Він добіг до таверни й не міг звести духу. Не розбудити нагло Деї, — це була тепер єдина Ґуїнпленова турбота.
Він наближався до таверни з якнайменшим шумом. Він знав комору, колишню собачу халабудку, де слав Ґовікум; в цій коморі, що була сумежна з залею нижнього поверху, було віконце на площу. Ґуїнплен тихенько подряпав по шибці. Досить було розбудити Ґовікума.
В опочивальні Ґовікума не чути було ніякого руху. — В таких літах, — подумав Ґуїнплен, — сон буває міцний. Він потихеньку стукнув у вікно долонею. Ніхто не поворушився. Він ударив дужче й двічі. В коморі не чути нікого. Тоді з якимсь тремтінням він підійшов до дверей таверни й стукнув.
Ніхто не відповів.
Відчуваючи, що починається внутрішній холод, він подумав: добродій Ніклес старий, — діти сплять міцно, а старі тяжко. Ну, дужче!
Він дряпав. Він стукав. Він грюкав. Він ламався в двері. Це викликало в ньому давній спогад, Веймут, коли в нього, зовсім малого, була на руках маленька Дея.
Він почав стукати шалено, як лорд, яким він і був, на жаль.
Будинок залишався мовчазний.
Він почував, що становиться нестямним.
Він вже не додержувався обережности. Він почав кричати:
— Ніклес! Ґовікум!
Одночасно він поглядав на вікна, щоб побачити, чи не засвітиться десь свічка.
Нікого в таверні. Ніякого голосу. Ніякого шуму. Ніякого світла.
Він пішов до воріт і почав стукати, грюкати й божевільно трясти, кричачи:
— Урсус! Гомо!
Вовк не гавкав.
На його чолі виступив холодний піт.
Він озирнув очима навколо себе. Ніч була темна, та було досить зоряно, щоб оглянути ярмаркову площу. Він побачив щось сумне: все зникло. На зеленому лузі не було вже ні єдиного балагана. Не було цирку. Не було яток. Не було підмосток. Не було повозок. Все те бродяче з його страшенним гармидером, що ворушилося тут, поступилося місцем якійсь лиховісній чорній порожняві. Все зникло.
Безумна тривога охопила його. Що це значить? Що ж сталося? Хіба тут не залишилося вже нікого? Хіба все його життя повалено позад нього? Що зробили з ним, з усіма ними? Ох, боже мій! Як буря він кинувся на будинок. Він стукав у хвіртку, у ворота, у вікна, у віконниці, в стіни, руками й ногами, збожевілілий від жаху й тривоги. Він кликав Ніклеса, Ґовікума, Фебу, Венеру, Урсуса, Гомо. Він обсипав стіну всякими криками й шумом. Іноді він спинявся й прислухався, — будинок залишався німий і мертвий. Тоді в розпачі він починав знову. Удари, стук, крики, гуркіт лунали скрізь. Можна було подумати, що грім намагається розбудити могилу.
На певному ступіні страху людина стає страшною. Хто боїться всього, той не боїться вже нічого Він відновлював шум у всіх можливих формах, спиняючись, починаючи знов, безперестанно кричав, кликав, штурмуючи трагічне мовчання.
Він сто разів кликав тих, що могли бути там, і кричав імення всіх, за винятком Деї. Обережність, неясна для нього самого, — інстинкт її був ще в нього, не зважаючи на його божевілля.
Крики й стук було вичерпано, — залишився приступ. Він сказав до себе: "Треба увійти в будинок". Але ж як? Він розбив шибку в Ґовікумовій коморі, просунув туди руку, порізавши її, відсунув засув рями й відчинив віконце. Тут він помітив, що шпага перешкоджатиме йому: він гнівно зірвав з себе піхву, клинок і перев'язь і кинув усе на брук. Потім він виліз на виступ стіни і, хоч віконце було вузеньке, спромігся пролізти в нього. Він пройшов у таверну.
Ґовікумова постеля, що її неясно було видно, була в хижці, та самого Ґовікума там не було. Що Ґовікума не було на своїй постелі, було очевидно, та й Ніклеса не було на своїй. Весь будинок був темний. У цій внутрішній темряві відчувалася таємнича непорушність порожняви й той невиразний жах, що визначає: тут немає нікого. Тремтючи Ґуїнплен перейшов через нижню залю; він натикався на столи, топтав посуд, перекидав лави, звалював барила, переступав через меблі, дійшов до дверей, що виходили у двір, і так ударив коліном, що вони злетіли з защіпки. Двері повернулися на завісах. Він подивився у двір. Зеленого Ящика там уже не було.
II
РЕШТКИ
Ґуїнплен вийшов з будинку й почав обшукувати Торінцове поле в усіх напрямках; він ходив скрізь, де напередодні бачив підмостки, ятки або балагани. Не було вже нічого. Він стукав у крамнички, хоч добре знав, що в них ніхто не живе. Він ламався в усе, що хоч трохи скидалося на вікно або на двері. Жодний голос не відгукнувся з цієї темряви. Наче тут пройшла смерть.
Мурашника було розтоптано. Видимо поліція вжила своїх заходів. Тут сталося те, що на теперішній час звуть погромом. Торінцове поле було більш, ніж безлюдне, — його було зруйновано і в усіх його кутках почувалися сліди жорстоких кігтів. Так би мовити, кишені цього нещасного ярмаркового поля було вивернуто і цілком спустошено. Обшукавши все, Ґуїнплен покинув зелений моріжок, пішов покрученими вулицями околиці, що її звали Іст-Пойнт, і попростував до Темзи.
Зробивши декілька зиґзаґів в цьому лабіринті провулків, де були тільки паркани та огорожі, він відчув свіже повітря води; чути було глухий плескіт річки, і враз він опинився перед парапетом. То був парапет Ефрок-Стона.
Парапет обрамовував дуже коротку й дуже вузеньку частину узбережжя. Під парапетом висока стіна Ефрок-Стона стрімко поринала в воду.
Гуїнплен спинився коло парапету, обперся об нього, охопив голову руками й почав думати. Під ним була вода.
Чи він дивився на воду? Ні. На що ж він дивився? На темряву. Та не на ту темряву, що була поза ним, а на ту темряву, що була в ньому.
В сумному нічному пейзажі, на який він не звертав уваги, в цій зовнішній глибині, що в неї не проходив його зір, можна було розпізнати силюєти снастей і щогл. Під Ефрок-Стоном була тільки вода, але нижче по річці набережна спускалася непомітною похилістю і закінчувалася трохи віддалік крутим берегом, вздовж якого стояло декілька шкун, — деякі з них оце зараз прийшли, а інші лагодилися відійти. Вони сполучалися з землею за допомогою маленьких виступів, що їх навмисне збудовано було для причалу з каменя або з дерева, або за допомогою дощатих місточків. Судна, одні на причалах, а інші на якорях, стояли непорушно. Не чути було, щоб на них ходили або говорили, бо в матросів добра звичка спати, скільки можна, і вставати лише по потребі. Якщо яке з цих суден повинно було й відійти підчас припливу, то й на них ще не прокидалися.