Колись там стояв будинок, від якого потім лишилася одна задня стіна, що досягала третього поверху сусідніх будинків; у стіні зяяли два великі квадратні вікна, а крізь них видно було високий похмурий мур — зовнішню огорожу в’язниці Форс.
Місце, де стояв той будинок, — тепер зруйнований, — почасти обнесене напівзогнилим парканом, за яким ховалася маленька халупа, притулена до вцілілої стіни. На самому верху тієї руїни й опинився Тенардьє близько третьої ранку.
Як він туди дістався? Цього ніколи не могли ні пояснити, ні зрозуміти. Натхнений невтримною жадобою до волі, яка перетворює провалля на рів, залізні ґрати на плетиво з лози, тупість на інстинкт, інстинкт на розум, а розум на геній, Тенардьє подолав перешкоди, що здавалися неподоланними, і, весь залитий потом та змоклий від дощу, в пошматованому одязі, з обдертими й закривавленими руками, ліктями та коліньми дістався до стіни зруйнованого будинку — і там сили його покинули. Прямовисне урвище заввишки в три поверхи відокремлювало утікача від бруківки.
Мотузка, яку Тенардьє прихопив із собою, була закоротка.
Отож він чекав там, блідий, виснажений, утративши всяку надію й зі страхом думаючи, що вже за кілька хвилин на сусідній дзвіниці Сен-Поль проб’є четверту, тобто годину, коли прийдуть змінювати вартового і знайдуть його сонного під проламаним дахом. Унизу, на моторошній глибині, виблискувала темна, мокра від дощу бруківка, що обіцяла йому водночас смерть і волю.
Видзвонило четверту. Тенардьє здригнувся. За кілька хвилин почувся той невиразний і безладний шум, який починається у в’язниці, коли там виявляють утечу. Грюкали, зачиняючись і відчиняючись, двері, скрипіли незмащені завіси, хрипкими голосами кричали тюремники, над дахом Нової будівлі метався запалений смолоскип, освітлюючи каски терміново викликаних пожежників. Водночас Тенардьє побачив, як за площею Бастилії крайнеба зловісно почав світлішати.
А він лежав на стіні завширшки в десять дюймів, лежав під зливою між двома проваллями, лежав, не можучи ворухнутись, і думка його, наче язик дзвона, металась між двома виходами: "Смерть — якщо я впаду, каторга — якщо тут залишусь".
Несподівано він побачив унизу якогось чоловіка; скрадаючись у темряві попід стінами, той підійшов до закутня, над яким наче завис Тенардьє. Незабаром до нього приєднався другий, потім третій і четвертий. Коли всі четверо зібралися докупи, один натис на клямку хвіртки в паркані, і вони зайшли в обгороджене місце, де стояла халупа. Вони спинилися якраз під Тенардьє, певно, щоб поговорити не на очах у перехожих та солдата, який охороняв хвіртку в’язниці Форс за кілька кроків звідти. Правда, дощ тримав вартового "під арештом" у його будці.
У темряві Тенардьє не міг роздивитися обличчя людей, але перед ним майнув проблиск надії: він почув, що розмовляють вони бандитським жаргоном.
По деяких характерних словах Тенардьє впізнав спочатку Відьмака й Інтелігента, а потім і Чепурунчика. Четвертий мовчав, але його видавали широкі плечі. Тенардьє не мав сумніву, що то Паща.
Незважаючи на небезпеку, всі четверо, з притаманною бандитам вірністю один одному в біді, цілу ніч блукали побіля в’язниці Форс у надії побачити на вершку якої-небудь стіни Тенардьє. Але холод, дощ, намоклий одяг, тривожний гамір, який долинав від тюрми, — усе це спонукало їх до відступу. Тенардьє чув їхню розмову і розумів, що через хвилину-дві вони підуть геть.
Він не наважувався гукнути приятелів — усе пропало б, якби його крик почув вартовий. Та ось йому майнула щаслива думка; він дістав із кишені й кинув униз обривок Відьмакової мотузки, який відв’язав від ґрат на димарі Нової будівлі.
Мотузка впала під ноги бандитам.
— Поглянь-но! — вигукнув Інтелігент.
— Моя шворочка! — здивувався Відьмак.
— Корчмар тут, — сказав Чепурунчик.
Вони підвели голови. Тенардьє трохи підняв свою.
— Другий кінець мотузки у тебе? — спитав Чепурунчик у Відьмака.
— Авжеж.
— Зв’яжи обидва кінці, ми кинемо йому мотузку, він закріпить її на стіні, цього вистачить, щоб спуститися.
Тенардьє наважився подати голос:
— Я закоцюб.
— Зігрієшся.
— Я не можу ворухнутись.
— Ти ковзнеш униз, а ми тебе підхопимо.
— У мене руки заклякли.
— Тільки прив’яжи мотузку до стіни.
— Я не зможу.
— Треба, щоб хтось піднявся до нього, — сказав Чепурунчик.
— Три поверхи! — зауважив Відьмак.
Старий комин, що правив колись за димохід для печі, яку топили в халупі, тулився до стіни і підіймався майже до того місця, де застряв Тенардьє. Комин був дуже вузький.
— Можна залізти вгору по ньому, — сказав Чепурунчик.
— По отому комину? — вигукнув Інтелігент. — Дорослий цього не зможе. Тут треба малого.
— Зачекайте-но трохи, — сказав Чепурунчик. — Я придумав.
Він обережно прочинив хвіртку в паркані, переконався, що на вулиці нікого немає, вийшов, причинив за собою хвіртку й побіг на площу Бастилії.
Збігло сім або вісім хвилин — ціла вічність для Тенардьє. Інтелігент, Відьмак і Паща не зронили й слова. Нарешті хвіртка відчинилась, і з’явився засапаний Чепурунчик разом із Гаврошем. Дощ не переставав, і вулиця досі була безлюдна.
Малий Гаврош увійшов за огорожу й спокійно подивився на ці бандитські пики. Вода стікала у нього з чуба.
— Ти мужчина, малий? — звернувся до хлопця Паща.
Гаврош стенув плечима й відповів:
— Такий малий, як я, — мужчина, а такі бевзі, як ви, — дрібнота.
— Ого, у малого підвішений язик! — вигукнув Інтелігент.
— Паризький малюк по слово до кишені не лізе! — докинув Відьмак.
— То чого вам від мене треба? — спитав Гаврош.
— Злізти вгору по цьому комину, — сказав Чепурунчик.
— З мотузкою, — мовив Інтелігент.
– І прив’язати шворочку там угорі до віконної рами, — провадив Відьмак.
— А далі? — спитав Гаврош.
— Усе, — підвів висновок Паща.
Хлоп’як оглянув мотузку, комин, стіну, вікна і зробив губами той неповторний зневажливий звук, який означає: "Тільки й того!"
— Там угорі людина, і ти врятуєш її, — сказав Чепурунчик.
— Зможеш? — запитав Відьмак.
— Йолоп! — кинув хлопець, як начебто це запитання здалося йому образливим, і зняв черевики.
Паща підхопив Гавроша й поставив на дах халупи. Сточені шашелем дошки прогнулися під вагою хлопця. Гаврош узяв у Пащі мотузку, що її Відьмак уже зв’язав докупи, й рушив до комина, пролізти в який було легко крізь велику розколину. Тим часом Тенардьє, побачивши, як наближається до нього порятунок, звісив голову над муром. Уже почало сіріти, й Гаврош досить виразно побачив його зрошений потом лоб, мертвотно-бліді щоки, гострий хижий ніс і сиву розкошлану бороду.
— Отакої! — сказав він. — Це ж мій татусь!.. Ну та нехай!
І, взявши мотузку в зуби, рішуче поліз угору.
Вибравшись на стіну, Гаврош сів на неї верхи і міцно прив’язав мотузку до найвищої поперечини в рамі вікна.
Через мить Тенардьє був унизу.
Як тільки він торкнувся ногами бруківки й відчув себе поза небезпекою, він начебто й не стомлювався, не мерз і не тремтів від страху. Щойно пережиті жахливі знегоди розвіялись як дим, і його гострий розум миттю пробудився, готовий до подальшої діяльності.
— Ну, кого ми підемо жерти? — були його перші слова.
Нема потреби пояснювати жахливий зміст слова "жерти", яке означає воднораз "убивати" і "грабувати".
— Треба звідси вшиватися, — сказав Відьмак. — Кінчимо в трьох словах і зразу ж розійдемось. Є тут одне діло на вулиці Плюме; вулиця безлюдна, будинок на відшибі, за старою й іржавою ґратчастою огорожею, в домі самі жінки.
— От і гаразд. Чом би й ні? — запитав Тенардьє.
— Твоя дочка Епоніна ходила туди, — сказав Інтелігент.
– І принесла Маньйон сухар, — додав Паща. — Робити там нічого.
— Дочка у мене не дурна, — сказав Тенардьє. — Але подивитися не завадить.
— Справді, — погодився Відьмак. — Треба буде подивитись.
Ніхто не звертав більше уваги на Гавроша, який тим часом примостився на одному зі стовпців, що підпирали паркан. Він зачекав ще кілька хвилин, можливо, сподіваючись, що батько підійде до нього, потім узяв черевики й сказав:
— Я вам уже не потрібен, панове мужики? От ви й вибралися з халепи. Ну, я пішов, мені час будити малих.
І він подався геть.
П’ятеро чоловіків по одному вийшли крізь хвіртку в паркані.
Коли Гаврош зник за рогом, звернувши на Балетну вулицю, Інтелігент відвів Тенардьє вбік.
— Ти придивився до малюка? — спитав він.
— Якого малюка?
— Того, що заліз на стіну й прив’язав тобі мотузку.
— Не дуже.
— Я не зовсім певен, але то, здається, був твій син.
— Хіба? — озвався Тенардьє. — Ти так думаєш?
І вони розійшлися.
Книга сьома
Чари і смуток
1. Осяйне світло
Читач уже зрозумів, що коли Маньйон послала Епоніну на розвідку, дівчина впізнала крізь залізні штахети мешканку дому й насамперед віднадила від вулиці Плюме бандитів, а потім привела туди Маріуса; простоявши кілька днів в екстазі перед тими штахетами, він не зміг опертися силі, що притягує магніт до заліза, а закоханого до каменів, з яких вимурувано оселю коханої, і зрештою проник у Козеттин сад, як Ромео в сад Джульєтти. Йому це далося навіть легше, ніж Ромео, бо той мусив перелазити через мур, а Маріус просто натиснув на залізний прут, що розхитався в гнізді. Утворився отвір, куди легко прослизнув худий Маріус.
Побачити його ніхто не міг — по-перше, вулиця була безлюдна, по-друге, він проникав у сад тільки вночі.
Після блаженної миті, коли поцілунок поєднав дві юні душі, Маріус приходив у сад щовечора. Той перший поцілунок був і останнім. Надалі Маріус дозволяв собі хіба торкнутися губами Козеттиної руки, нашийної хусточки або кучерика. Козетта була для нього не дівчиною, а духмяною квіткою. Він дихав нею. Два невинні створіння обожнювали одне одного.
Нічний сад здавався їм живим і священним, запашні квіти розкривалися навколо них, а вони розкривали одне одному душі й говорили слова кохання, від яких, здавалося, тремтіли дерева.
То були не слова, а ледь чутні подмухи. Дитяче белькотіння, невинні нісенітниці, шепіт, позбавлений глузду, але сповнений високого змісту. Той, хто ніколи не слухав і не говорив таких чарівних дурниць, — тупий йолоп, лихий чоловік.
— А знаєш, — казала Козетта Маріусові, — мене звуть Єфразі.
– Єфразі? Таж ні, тебе звуть Козеттою.
— О ні, Козетта — це бридке ім’я, яке дали мені ще маленькою. А моє справжнє ім’я — Єфразі.