Якраз навпаки: вона назавжди закарбувалася в пам'яті старого Пеґфорда бездушною тварюкою, чия схильність до аморальних задоволень, як висловлювалися поважні люди, призвела до загибелі невинного дитятка.)
Шерлі вже надягала пальто.
— Уяви, що я їх бачила того дня! — сказала вона, і на її щоках виступили червоні плями. — Хлопчик репетував біля одних кущів, а Кристал Відон і Стюарт Вол були в інших…
— Ти серйозно?! І що вони, справді там?.. — ласо перепитала Морін.
— Ще й як, — відповіла Шерлі. — Серед білого дня. Під відкритим небом. А хлопчик уже був коло самої річки, коли я його побачила. Пару кроків — і все.
Щось у виразі обличчя Морін покоробило Шерлі.
— Я квапилася, — різко докинула Шерлі, — бо Говард сказав, що погано себе почуває, і я страшенно хвилювалася. Я взагалі не хотіла виходити з хати, але Майлз і Саманта відправили до мене Лексі… якщо чесно, то в них, по-моєму, був скандал… а тоді Лексі захотіла піти в кав'ярню… я тоді була сама не своя і думала лиш одне: я мушу повертатися до Говарда… я лише пізніше по-справжньому усвідомила побачене… але найгірше те, — мовила червоніша, ніж завжди, Шерлі, сідаючи на свого улюбленого коника, — що якби Кристал Відон замість того, щоб забавлятися в кущах, дивилася за дитиною, то швидка могла б вчасно приїхати до Говарда. Ти ж знаєш, що виїхали дві швидкі… вийшла плутани…
— Це ясно, — перебила її Морін дорогою до машини, бо чула це вже не раз. — Слухай, я просто не розумію, з якого дива їх ховають тут, у Пеґфорді…
Морін натякала на те, щоб дорогою до лікарні вони проїхали повз церкву — дуже вже хотілося їй побачити те кодло Бідонів і, може, навіть глянути одним оком на ту запущену матір-наркоманку, але вона не могла придумати, як висловити цю пропозицію.
— Знаєш, Шерлі, мене тішить одне, — проказала Морін, коли вони завертали на об'їзну дорогу. — Ми вже практично здихалися Полів. Для Говарда це, мабуть, велика втіха. Хоч він ще й не зможе ходити на засідання ради, та таки домігся свого.
Ендрю Прайс мчав стрімким схилом від Дому-на-пагорбі, сонце обпікало йому спину, а вітер куйовдив волосся. Синець під оком зробився жовто-зеленим і мав вигляд ще жалюгідніший, ніж тиждень тому, коли Ендрю прийшов до школи і взагалі не міг розплющити око. Учителям він тоді збрехав, що впав з велосипеда.
Настали Великодні канікули, і вчора ввечері Ґая надіслала есемеску — запитувала, чи йтиме він на похорон Кристал. Він негайно відповів "так", і ось тепер, після довгих роздумів, одягнув найчистіші свої джинси і темно-сіру сорочку, адже костюма не мав.
Він не дуже розумів, навіщо Ґаї йти на похорон, хіба щоб побачитися з Суквіндер Джавандою, до якої вона прикипіла ще сильніше, коли вирішилося питання з їхнім з мамою переїздом до Лондона.
— Мама тепер і сама шкодує, що переїхала в Пеґфорд, — радісно сповістила Ґая на великій перерві, коли вони втрьох із Суквіндер і Ендрю сиділи на низькому парапеті біля газетного кіоска. — Тепер і до неї дійшло, що Ґевін — мудило.
Ґая дала Ендрю номер свого мобільного і пообіцяла, що вони побачаться, коли вона приїде в гості до батька в Редінґ, і навіть, між іншим, дала зрозуміти, що покаже йому свої улюблені місця в Лондоні, якщо він дістанеться туди. Вона роздавала ці розкішні обіцянки зі щедрістю солдата перед демобілізацією, і вони скрашували Ендрю перспективу його власного переїзду. Почувши, що батьки знайшли покупця на Дім-на-пагорбі, Ендрю не знав, тішитися йому чи сумувати.
Перед крутим поворотом на Соборний провулок, де в нього завжди підіймався настрій, Ендрю зовсім засмутився. Він бачив, як метушаться на цвинтарі люди, і спробував уявити, яким буде цей похорон. І вперше за сьогодні він серйозно задумався про Кристал Відон.
На нього раптом наринув глибоко зачаєний спогад про той день, коли на футбольному полі школи Святого Томаса Жирко знічев'я, для експерименту, пригостив його зефіром з арахіскою всередині… він ще й досі пам'ятав, як запекло йому в горлі, як він раптом не зміг дихати. Він не забув, як намагався кричати, як йому підкосилися коліна і він упав, як довкола з'юрмилися діти і спостерігали за ним з байдужою цікавістю, а тоді почувся пронизливий вереск Кристал Відон:
— В Ендіпрайса лергічна ригакція!
Своїми коротенькими ніжками вона швиденько подріботіла до вчительської; директор схопив Ендрю на руки й довіз до найближчої лікарні, де доктор Кроуфорд ввів йому адреналін. Вона єдина зі всіх запам'ятала розмову, на якій вчителька попереджала про небезпечну для життя алергію Ендрю; вона єдина зі всіх розпізнала симптоми.
На шкільних зборах Кристал мали нагородити золотою зірочкою за заслуги, а може, навіть і грамотою "Учень тижня", але на другий день (Ендрю пам'ятав це так само чітко, як і власну ганьбу) вона так потужно зацідила Лексі Моллісон, що вибила тій два зуби.
Він обережно закотив Саймонів велосипед у гараж до Волів і якось неохоче подзвонив у двері. Відчинила Тесса Вол, на ній було найкраще сіре пальто. Ендрю був на неї сердитий: це з її милості у нього під оком ярів ліхтар.
— Заходь, Енді, — насуплено сказала Тесса. — Ми будемо готові за хвилинку.
Він зачекав у коридорі. Вітраж на дверях відкидав різнокольорові тіні на підлогу. Тесса пішла до кухні, і Ендрю побачив там Жирка в чорному костюмі, що припав до крісла, мов розчавлений павук, тримаючи одну руку над головою, неначе захищався від ударів.
Ендрю відвернувся. Хлопці не розмовляли, відколи Ендрю привів Тессу до "каббінки". Жирко вже два тижні не з'являвся в школі. Ендрю кілька разів надсилав йому есемески, але Жирко не відповідав. Його сторінка на "Фейсбуці" не оновлювалася ще з дня народження Говарда Моллісона.
Тиждень тому, без жодного попередження, Тесса зателефонувала Прайсам, розповіла, що Жирко зізнався, що це він писав усі повідомлення під псевдонімом "Привид_Баррі_Фербразера", і принесла свої щирі вибачення за все, що їм довелося пережити.
— А звідки він знав, що в мене новий комп'ютер? — заревів Саймон, насуваючись на Ендрю. — Як той йохарний Жирко Вол знав, що я маю халтуру на типографії?
Єдиною розрадою було те, що батько не знав усієї правди, бо інакше він, незважаючи на заступництво Рут, відлупасив би Ендрю до непритомності.
Ендрю не розумів, чому Жирко вирішив удавати, що це він усе написав. Можливо, тут проявився його егоїзм і прагнення в усьому бути першим — найнебезпечнішим і найдеструктивнішим з-поміж усіх. А, може, він подумав, що вчинить шляхетно, взявши на себе провину за них обидвох. У всякому разі Жирко наробив більше лиха, ніж міг собі уявити. Маючи розсудливих і цивілізованих батьків, вільготно живучи в своїй мансарді, він і близько не розумів, що означає жити з таким батьком, як Саймон Прайс, — розмірковував Ендрю, чекаючи в коридорі.
Ендрю чув, як Жиркові батьки про щось перешіптувались на кухні, двері до якої були відчинені.
— Нам треба виходити, зараз, — казала Тесса. — У нього є моральний обов'язок, він зобов'язаний піти.
— Але він уже й так тяжко покараний, — долинув голос Каббі.
— Я ж не прошу його піти як…
— Не просиш? — різко перепитав Каббі. — Заради Бога, Тессо. Думаєш, хтось захоче його там бачити? Ти йди сама, а Стю може лишитися зі мною.
За хвилю Тесса вийшла з кухні, щільно причинивши за собою двері.
— Стю не йде, Енді, — сказала вона, і він бачив, що це її страшенно розлютило. — Мені дуже прикро.
— Та нічого, — промимрив Ендрю. Він був навіть радий. Не уявляв, про що б вони могли зараз говорити. До того ж тепер він зможе сісти біля Ґаї.
Трохи нижче, в Соборному провулку, Саманта Моллісон стояла біля вікна у вітальні, тримала в руці каву й дивилася, як люди в жалобі проходять повз її дім до церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. Побачивши Тессу Вол, а біля неї, як їй здалося, Жирка, вона стиха аж зойкнула.
— О Боже, і він пішов! — вимовила вона вголос сама до себе.
Але тоді вона впізнала Ендрю, зашарілася і рвучко відійшла від вікна.
Саманта сьогодні повинна була займатися інтернет-продажем з дому. Її ввімкнений ноутбук лежав перед нею на дивані, але вона ще зранку одяглася в стару чорну сукню, хоч і досі не була певна, чи варто їй іти на похорон Кристал і Роббі Відонів. Залишалися буквально лічені хвилини, щоб прийняти остаточне рішення.
Вона жодного разу в житті не сказала бодай доброго слова про Кристал Відон, тож чи не буде явним лицемірством приходити на її похорон лише тому, що Саманта пустила сльозу, читаючи про її смерть у газетці "Ярвіл і околиця", а ще тому, що пухкеньке личко Кристал сяяло посмішкою зі всіх шкільних фотографій, які Лексі приносила додому зі школи Святого Томаса?
Саманта відставила каву, квапливо підійшла до телефону і подзвонила Майлзові на роботу.
— Привіт, кицюню, — озвався він.
(Вона пригортала його, коли він полегшено схлипував коло лікарняного ліжка, на якому лежав Говард, під'єднаний до апаратів, але живий.)
— Привіт, — відповіла вона. — Як ти?
— Непогано. Купа роботи з самого ранку. Радий тебе чути, — сказав він. — У тебе все нормально?
(Минулої ночі вони займалися коханням, і вона не уявляла, що робить це з кимось іншим.)
— Ось-ось почнеться похорон, — сказала Саманта. — Люди вже збираються…
Вона майже три тижні тамувала в собі те, що хотіла сказати, — трохи через те, що Говард лежав у лікарні, трохи через те, що не хотіла нагадувати Майлзові про їхню жахливу сварку, але більше стримуватися не могла.
— … Майлзе, я бачила того хлопчика! Роббі Відона. Я бачила його, Майлзе! — панічно виправдовувалася Саманта. — Він був на футбольному полі Святого Томаса, а я пройшла повз нього.
— На футбольному полі?
— Він, мабуть, блукав собі довкола, поки вони… він був сам, — проказала вона, згадавши це брудне й занедбане дитя.
Саманту не полишала думка, чи вділила б вона йому уваги більше, якби він був чистішим; може, на якомусь підсвідомому рівні вона сприйняла того хлопчика як дитя вулиці, загартоване і стійке?
— Я думала, що він прийшов туди погратися, але з ним нікого не було. Йому було всього три з половиною рочки, Майлзе. Чому я не спитала, з ким він прийшов?
— Тихо, тихо, — рішуче мовив Майлз, беручи ситуацію під контроль, і Саманта полегшено зітхнула, а на очах у неї виступили вдячні сльози. — Твоєї вини тут немає.