з... зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т?тобі теж т?треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п?правда?
Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.
— Я говорив про це, — прошепотів Гаррі, — з Роном і з Герміоною, але...
— О?о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! — вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. — Але не хочеш поговорити зі мною! М?мабуть, краще ми... р?розплатимося і ти побіжиш до своєї Герміони Ґ?ґрейнджер, як і хотів!
Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.
— Чо? — ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.
— Давай, біжи! — крикнула Чо, ридаючи в хустинку. — Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами... зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?
— Це зовсім не так! — усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши н решті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.
Чо зірвалася на ноги. Усі в кав'ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.
— Колись побачимось, Гаррі, — драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.
— Чо! — покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.
У кав'ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.
Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.
— Ох ці жінки! — сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. — Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?
Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у "Три мітли". Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.
— Здоров, Геґріде! — привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.
Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.
— А, це ти, Гаррі, — впізнав нарешті Геґрід. — Усьо файно?
— Так, усе гаразд, — збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. — А як ти?
— Я? — перепитав Геґрід. — Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.
Він втупився у дно свого олов'яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався: — Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?
— Е?е... — завагався Гаррі.
— Так... я вже колись то казав... обидва чужаки, — велемудро закивав головою Геґрід. — І обидва сироти. Так... сироти. Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.
— Шо то значит мати порядну родину, — вів далі Геґрід. — Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?
— Так... мабуть, — обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.
— Родина, — похмуро вів Геґрід. — Хоч би шо там казали, але кров таки має значення...
І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.
— Геґріде, — не зміг стриматися Гаррі, — звідки беруться оці твої рани?
— Га? — здригнувся Геґрід. — Які рани?
— Оці! — показав Гаррі на Геґрідове обличчя.
— Та... Гаррі, це звичайні ґулі й синці, — ухилився від відповіді Геґрід, — така в мене робота.
Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.
— Ше побачимоси, Гаррі... бувай си здоровий.
І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.
— Гаррі! Гаррі, сюди!
З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка — Луна Лавґуд та колишня журналістка "Щоденного віщуна" Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.
— Ти щось рано прийшов! — посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. — Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!
— Чо? — миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп'ялася очима в Гаррі. — Дівчина? Гарнісінько!
Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.
— Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, — холодно сказала Ріті Герміона. — Тому прошу це все заховати.
Ріта, що вже витягала ядучо?зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.
— Що ви тут затіяли? — запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.
— Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, — голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. — Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? — буркнула вона Герміоні.
— Можна, — холодно відказала Герміона. Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво?червона фарба на п'ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст: — Гаррі, а вона хоч гарненька?
— Ще одне слово про любовні пригоди Гаррі, і нашу угоду буде розірвано, я це обіцяю, — роздратувалася Герміона.
— Яку угоду? — здивувалася Ріта, витираючи долонею рота. — Ти ще не згадала ні про яку угоду, наша юна міс добропорядність. Ти тільки покликала мене сюди. Ох, колись я ще... — Вона тяжко зітхнула.
— Так?так, колись ви ще нашкрябаєте бридких статейок про мене та Гаррі, — байдуже урвала її Герміона. — Але кого це зараз цікавить?
— Цього року бридких статейок про Гаррі понаписували й без мене, — глянула на нього поверх окулярів Ріта й додала хрипким шепотінням: — Гаррі, що ти відчуваєш? Ти зраджений? Збентежений? Недооцінений?
— Він обурений, — чітко й виразно проказала Герміона. — Бо він сказав міністрові магії правду, але міністр такий ідіот, що йому не повірив.
— То ти й далі наполягаєш, що Той?Кого?Не?Можна?Називати повернувся? — зняла окуляри Ріта, дивлячись на Гаррі пронизливим поглядом. Її палець тим часом нетерпляче тягся до сумочки з крокодилячої шкіри. — Заохочуєш Дамблдорові побрехеньки про повернення Відомо?Кого і про те, що ти єдиний цьому свідок?
— Я не єдиний свідок, — огризнувся Гаррі. — Там ще було з десяток смертежерів. Може, назвати прізвища?
— Це було б гарнісінько, — видихнула Ріта й знову заходилася нишпорити в сумочці, дивлячись на нього так, ніби ніколи не бачила нічого прекраснішого. — Такий величезний жирний заголовок: "Поттер звинувачує..." Тоді підзаголовок: "Гаррі Поттер називає смертежерів, які й досі є серед нас". А тоді твоя велика гарнісінька фотографія з підписом: "Схвильований п'ятнадцятирічний Гаррі Поттер, який уцілів після нападу Відомо?Кого, викликав учора зливу обурення, звинувативши в причетності до смертежерів шанованих і видатних членів чаклунської громади..."
Вона вже підносила до рота своє самописне перо, але враз захват на її обличчя змінився розчаруванням.
— Але ж, — відклала вона перо й вовком глянула на Герміону, — наша юна старостиня, зрозуміло, не захоче, щоб це все з'явилося в пресі.
— Власне кажучи, — солодко відповіла Герміона, — юна старостиня саме цього й хоче.
Ріта витріщилася на неї. Гаррі теж. А от Луна мрійливо замугикала собі під ніс "Візлі — наш король" і помішала коктейль соломинкою з цибулиною на кінці.
— Ти хочеш, щоб я написала все, що він скаже про Того?Кого?Не?Можна?.. — притишеним голосом перепитала Ріта.
— Саме так, — підтвердила Герміона. — Всю правду. Тільки факти. Слово в слово, як це скаже Гаррі. Він вам викладе всі деталі, назве імена досі не виявлених смертежерів, яких він там побачив, опише, як тепер виглядає Волдеморт... ох, заспокойтеся, — презирливо кинула вона Ріті хустинку, бо та, почувши Волдемортове ім'я, так підскочила, що перевернула на себе пів склянки вогневіскі.
Ріта почала витирати свого поплямленого дощовика, не відводячи очей від Герміони. А тоді відверто сказала: — "Віщун" цього не надрукує. Ніхто не вірить у його вигадки, якщо ти досі сама цього не помітила. Усі вважають, що це марення. Ось якщо ти дозволиш мені написати статтю з цієї точки зору...
— Нам не потрібні чергові побрехеньки про те, що в Гаррі поїхав дах! — розсердилася Герміона. — Їх уже було достатньо, дякуємо! Я хочу, щоб він отримав нагоду сказати правду!
— На подібні статті нема попиту, — холодно відказала Ріта.
— Ви хочете сказати, що "Віщун" цього не надрукує, бо Фадж не дозволить? — роздратовано кинула Герміона.
Ріта уважно й довго дивилася на Герміону. Тоді нахилилася до неї над столом і сказала діловим тоном: — Так, "Віщун" залежить від Фаджа, але що це міняє по суті? Вони не надрукують статті з позитивним образом Гаррі. Ніхто не захоче її читати. Це суперечитиме настроям громади. Люди й так дуже стурбовані останньою втечею з Азкабану. Вони просто не хочуть вірити в повернення Відомо?Кого.
— Отже, "Щоденний віщун" існує, щоб повідомляти лише те, що люди хочуть почути? — ядучо спитала Герміона.
Ріта знову випросталася, здивовано підняла брови й допила своє вогневіскі.
— "Віщун" існує для продажу, дурне дівчисько, — холодно пояснила вона.
— Мій тато вважає, що це жахлива газета, — несподівано втрутилася в розмову Луна. Цмулячи крізь соломинку коктейль, вона дивилася на Ріту своїми величезними, банькатими, трохи божевільними очима. — А ось він публікує тільки те важливе, що людям необхідно знати. Його не цікавлять гроші.
Ріта зневажливо зиркнула на Луну.
— Твій батько, мабуть, видає якийсь тупий сільський бюлетеньчик? — скривилася вона.