За його добру службу йому призначили платню і харчі: флорин на день, два кухлі пива, квасолі, сиру, сухарів і три фунти м'яса на тиждень.
Отак і жили собі Уленшпігель з Неле вдвох, радісно оглядаючи далекі острови вільної Зеландії, луки, ліси, замки, фортеці і військові кораблі гезів, що охороняли береги.
Ночами вони частенько виходили на верхню площадку і, сидячи там, згадували жорстокі бої і говорили про радощі кохання, яких вони зазнали і мали ще зазнати в майбутньому.
Звідти вони дивились на море, на блискотливі літніми ночами хвилі, які то набігали на берег, то відбігали, кидаючись на острови, неначе вогненні привиди.
Неле боялася дивитись на польдери[258], де блукали ясні вогники, бо це, казала вона, душі нещасних жертв. Адже ж усі ці місця були недавно полями боїв.
Мандрівні вогники миготіли на польдерах, сновигали вздовж греблі, верталися знову на польдери, наче не хотіли відлітати від тіл, з яких вони вийшли.
Одної ночі Неле сказала Уленшпігелеві:
— Глянь, як багато їх у Дуївеланді[259] і як високо вони літають! Найбільше їх на Пташиних островах. Хочеш туди, Тілю? Ми натремось мастю, яка покаже нам не видимі для очей смертних речі.
Уленшпігель відповів:
— Якщо це та масть, що носила мене на великий шабаш, то я вірю в неї не більше, ніж у химерний сон.
— Не слід заперечувати сили чарів, — сказала Неле. — Ходімо, Уленшпігелю.
— Ходімо.
Другого дня він попросив у магістраті, щоб йому дали на зміну надійного і гострозорого солдата стерегти вежу і пильнувати околиці.
І він вирушив з Неле до Пташиних островів.
Йдучи полями й греблями, вони бачили зелені острівці, між якими протікала морська вода. На порослих травою пагорках, що простягалися до самих дюн, непорушно сиділи незчисленні зграї чайок і морських ластівок, вкриваючи їх, наче білим снігом, а інші тисячами кружляли в повітрі. На землі було повно гнізд.
Коли Уленшпігель нахилився, щоб підняти на дорозі яйце, на нього з криком налетіла чайка. На цей крик злетілося їх сотні з тривожним квилінням; птахи шугали над головою в Уленшпігеля і над сусідніми гніздами, не насмілюючись підлетіти до нього.
— Уленшпігелю, — сказала Неле, — ці птахи просять, щоб ти не зачіпав їхніх яєчок.
І, говорячи далі, вона аж тремтіла:
— Мені страшно. Ось уже й сонце заходить, небо темніє, загоряються зорі — це година духів. Дивись, які червоні випари котяться по землі. Тілю, мій друже, що це за пекельне чудовисько в хмарах роззявило свою вогненну пащеку? Поглянь у бік Філіппсланду, де кат-король, щоб удовольнити своє жорстоке честолюбство, двічі вирізав таку тьму-тьменну нещасних людей. Он бачиш, як танцюють мандрівні вогники: цієї ночі душі бідолашних людей, полеглих на полі бою, покидають холодне чистилище і виходять на землю, щоб нагрітися в її теплому повітрі. Це година, коли ти можеш просити все, що хочеш, у Христа — Бога добрих чарівників.
— Попіл б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель. — О, якби ж то Христос міг показати нам Сімох, попіл яких, розвіяний по вітру, має зробити щасливою Фландрію і цілий світ!
— Невіро! — мовила Неле. — Ти побачиш їх при допомозі масті.
— Можливо, — сказав Уленшпігель, показуючи на Сіріус, — якщо з цієї холодної зірки спуститься якийсь дух.
Аж ось мандрівний вогник, що літав круг Уленшпігеля, сів йому на палець, і що дужче Уленшпігель його струшував, то міцніше він тримався.
А коли Неле хотіла допомогти Уленшпігелеві, то і до неї стрибнув на палець такий самий вогник.
Уленшпігель дав щиглика своєму вогникові й запитав:
— Скажи, ти душа геза чи іспанця? Коли ти душа геза, то йди в рай, коли ж іспанця, то вертайся назад у пекло, звідки прийшла.
Неле зауважила:
— Не ображай душ, хоч би це були навіть і душі катів. — І, підкидаючи вогник на кінчику пальця, вона звернулась до нього: — Вогнику, любий вогнику, які новини приніс ти з царства духів? Що вони там роблять? Чи вони п'ють, їдять, хоч і не мають ротів? Бо в тебе ж нема нічого, любий вогнику! Чи вони мають людську подобу тільки в благословенному раю?
— Як ти можеш, — зауважив Уленшпігель, — марнувати час на розмови з цим сумним вогником, який не має ні вух, щоб тебе слухати, ні рота, щоб тобі відповісти?
Вона ж, не слухаючи його, говорила до вогника:
— Вогнику, затанцюй у відповідь на три мої питання: перший раз — в ім'я Боже, другий — в ім'я Пресвятої Богородиці і третій — в ім'я духів стихійних, посередників між Богом і людьми.
На її три питання вогник затанцював тричі на кінчику пальця.
Тоді Неле сказала до Уленшпігеля:
— Роздягайся, і я також роздягнусь. На ось срібне пуделечко, в ньому масть, що навіває видива.
— Гаразд, — відповів Уленшпігель.
Потім, роздягнувшись і намастившись чарівною мастю, вони лягли голі одне біля одного на траві.
Жалібно квилили чайки. У хмарах глухо гуркотів грім і спалахували блискавки. З-поміж хмар час від часу виглядали золоті ріжки молодого місяця. Мандрівні вогники Уленшпігеля й Неле миготіли на луці вкупі з іншими.
Раптом величезна рука якоїсь велетки схопила Неле та її коханого і почала кидати їх у просторі, мов дитячі м'ячики, ловити, зіштовхувати, м'яти в руках, жбурляти в озерця між пагорбами і витягати звідти, обплутаних морськими водоростями. Потім, отак бавлячись ними, велетка заспівала так гучно, що пополохала всіх чайок на островах:
Зизоока тля убога
Захотіла прочитати
Незбагненні знаки бога,
Віші тайни розгадати.
Блохи, вчіть святі глаголи,
Віщі, вічні тайни вчіте,
Ті, що в небо, гори, доли
Сімома цвяхами вбиті.
І справді, Уленшпігель і Неле побачили на траві, в повітрі, на небі сім скрижалей з блискучої міді, прибитих сімома цвяхами. На скрижалях було викарбувано:
З гною — паросток квітучий,
Сім — добро і лихо разом,
Чорний вугіль став алмазом,
Дурень вчитель — мудрий учень.
Сім — добро і лихо разом.
Велетка поважно йшла, а за нею слідом усі мандрівні вогники летіли й цвірчали, мов коники:
Він король над королями,
Над всіма панами пан,
Папа пап, але між нами
Він колода і бовван.
Раптом велетка перемінилась: стала худіша, сумніша і ще більша. В одній руці вона тримала скіпетр, а в другій — меч. Ім'я її було — Пиха.
Кинувши Уленшпігеля й Неле на землю, вона сказала:
— Я богиня.
Потім поруч із нею, верхи на козі, з'явилась руда дівка в розхристаній одежі, з голими грудьми й бистрими очима. Ім'я її було — Хтивість. Потім прийшла стара єврейка, що збирала шкаралупу чаїних яєць. Її ім'я було — Скнарість. Далі жадібний ненажера чернець, що гриз ковбасу, запихався сосисками, чвакаючи безперестанку щелепами, наче свиня, на якій він їхав. Ім'я його було — Ненажерливість. Далі йшло Лінивство, ледве переставляючи ноги, бліде, брезкле, з погаслими очима. Гнів підганяв його поперед себе, шпигаючи голкою. Лінивство лементувало від болю і, все в сльозах, падало від утоми на коліна. За ними йшла худюща Заздрість з гадючою головою, щупачими зубами і кусала всіх: Лінивство — за те, що надто добросердне, Гнів — за те, що надто запальний, Ненажерливість — що надто вгодована, Хтивість — що надто рум'яна, Скнарість — за те, що збирає шкаралупу, Пиху — що носить пурпурову мантію і корону. А мандрівні вогники танцювали навкруги і нарешті жалібно заговорили голосами чоловічими, жіночими й дитячими:
— Ти, Пихо, мати честолюбства, і ти, Гніве, джерело жорстокості! Ви вбивали нас на бойовищах, у в'язницях, у катівнях, щоб зберегти свої скіпетри й корони! Заздрість, ти знищила в зародку чимало благородних і корисних думок — ми душі замучених мислителів. Скнарість, ти міняла на золото кров бідного люду — ми душі твоїх жертв. Хтивість, супутнице й сестро Вбивства, що зродила Нерона, Мессаліну, Філіппа, короля іспанського, ти купуєш цноту і оплачуєш розпусту — ми душі загиблих. Лінивство й Ненажерливість, ви брудните світ, треба вас вимести, наче сміття, — ми душі загиблих.
Тут почувся якийсь голос, що заспівав:
З гною — паросток квітучий,
Сім — добро і лихо разом.
Дурень вчитель — мудрий учень.
Звідки візьме тля-пролаза
Попіл і вугілля разом?
І вогники відповіли:
— Ми вогонь, ми помста за всі сльози, народне горе, помста панам, що полювали у своїх маєтках на людей, як на дичину, помста за безглузді війни, за кров, пролиту у в'язницях, за спалених чоловіків, за жінок і дівчат, живцем закопаних у землю, помста за кайдани й кров. Ми — вогонь, ми — душі загиблих.
При цих словах Семеро перетворились на дерев'яні статуї, зовсім не змінивши свого вигляду.
І пролунав чийсь голос:
— Уленшпігелю, спали це дерево.
Уленшпігель, звертаючись до вогників, сказав:
— Ви — вогні, робіть своє діло.
І вогники юрбою оточили Сімох, які загорілись і спопеліли.
І потекла кривава річка.
А з попелу вийшло сім інших постатей. Перша сказала:
— Моє ім'я було Пиха, а тепер я буду Гордість благородна.
Потім заговорили інші, і Уленшпігель і Неле побачили Скнарість, що перетворилася в Ощадність, Гнів — у Жвавість, Ненажерливість — в Апетит, Заздрість — у Змагання, Лінивство — у Мрію поетів і мудреців, а Хтивість верхи на козі обернулася в прекрасну жінку, ім'я якої було Кохання.
І вогники закружляли навколо них у веселому танці.
Тоді Уленшпігель і Неле почули тисячі голосів не видимих їм чоловіків і жінок, насмішкуватих і дзвінких, як дзвіночки:
Коли на землю і на води
Прийдуть владарювати Сім,
Піднімуть голову народи
І добре буде жити всім.
І Уленшпігель сказав:
— Духи глузують з нас.
І якась могутня рука схопила Неле і жбурнула її в простір. І духи заспівали:
Як тільки Північ
Обгорне Захід —
Все лихо згине.
Шукай Пояс.
— Горе мені, — сказав Уленшпігель, — Північ, Захід, Пояс. Темне ваше пророцтво, панове духи.
А духи знову глузливо заспівали:
Північ — це Нідерланди,
Бельгія — Захід,
Пояс — то їхній союз.
Пояс — то їхня дружба.
— А ви зовсім не такі дурні, панове духи, — мовив Уленшпігель.
І духи знову заспівали глузливо:
Тож знайте, бідолахи: як з'єднає
Пояс Бельгію і Нідерланди —
Це й буде Пояс дружби
І прекрасного союзу.
Met raedt
En daedt;
Met doodt
En bloodt.
Спільна рада
І до смерті,
І до крові —
Так і було б воно,
Якби не Шельда,
Еге ж, бідолахи, якби не Шельда.
— Горе нам, — зітхнув Уленшпігель, — так і мордуйся ціле життя: людина плаче, а доля скаче.
І до смерті,
І до крові.
Якби не Шельда, —
знову проспівали глузливо духи.
Але тут могутня рука схопила Уленшпігеля і жбурнула його в простір.
10
Впавши, Неле протерла очі, але нічого не побачила, крім сонця, що сходило в золотавому тумані, трави, позолоченої його промінням, і жовтуватого від сонячного світла чаїного пір'я.