Ночами хлопчик грів закляклу в спину пращура. Дрімаючи, Велимудр впадав у тугу, лякався і мацав за собою: чи не втік ненависний і улюблений хлопчина?
Мал бачив сни, ніби живе в слободі, рубає хозарів гострою шаблею, скаче на лютих конях. І поставав перед ним воєвода Всеслав, великий і прекрасний, мов живий образ Сварога, що дивиться на степ із священного дуба.
2
У зелених заростях вікового осокора затріщали покручені гілки. Упав сухий сук. Ратибор важко сковзнув униз. Згори ще сипалося листя, а Ратибор був уже в сідлі.
Четвертий день минає, як хозари гоняться за роським дозором. Четвертий день минає, як слобожани відходять, не даючи загонщикам обійти себе і взяти в зашморг облави. Росичі могли б зникнути, відірватися, але Ратибор не хоче. Хозарські кіннотники побоюються надто далеко випередити свою основну силу, а основна сила не може покинути обоз. Усе Ратиборові зрозуміло. Розуміє він: адже й хозари знають, що росичі спроможні втекти. Якщо не зникають, виходить, щось замислено.
Так гралися, так граються в степах у давні ігри. Без закону, без правил, без домовлянь. Виживає той, у кого швидша думка і чиє тіло слухняніше волі.
Росичі знають, що хозари, досягши гори, розпізнали сліди. Багатоденна стоянка — не підбите сухою травою і пухом куропатчине чи стрепетине гніздечко, яке ховається в мілкій ямці. По слідах на стоянці легко порахувати і людей, і коней.
Першої ж ночі хозари пробували випередити слобожан. Ратибор обдурив, скорочуючи час ночівлі. А вранці хозари опинилися неподалік, і слобожани дали їм подивитися на себе. Гра затяглася. І хозарам, і росичам доводилося давати перепочинок коням.
Узгірки, крутосхили, виярки та вибалки — степова дорога не рівна. Літо стояло в повній силі, короткі ночі були теплі, вдень степ дихав жаром, як огнище з живим вугіллям під попелом. Від поту гнідий кінь ставав вороним. З вудил спадала біла піна. На вершниках одяг відволожувався і розмокали ремені.
У балках-виярках настояні полинові пахощі степу перебивалися трав'янистим тліном, так палюче сонце спікало схили долів. Невгамовним стрекотанням зелені і бурі кони-ки-стрибунці славили спекоту розпаленої землі, вночі цвіркуни здіймали повсюдний галас.
На зупинках з животів у коней струминками стікав піт, прозорий, як сльози. Напували коней тільки на ходу, даючи вмочити губи в струмок на броді. І одразу гнали далі. Якщо розгарячілому коневі після водопою дати перепочинок, кінь застудиться, а вершникові без коня не уникнути загибелі.
На третій день слобожани зміркували, що хозарські переслідувачі далеко відійшли від своїх. Було видно два табунці погоні. На високих місцях, доступних для ока здалеку, Ратибор стримував своїх, заманюючи хозарів можливою розвагою. Нині, на четвертий день, дозор відходив, зухвало показуючись раз у раз. Хозари додавали ходу. З осокора Ратибор бачив, що за ними гналася одна зграя. Ті, в кого були коні слабші, відстали далеко позаду.
Уже пішли знайомі місця. Степова дорога бігла лисою гривою, горб якої живив два річкових витоки: інгулецький та інгульський. До Рось-ріки звідси залишається верстов сто сорок. Не щадячи коней, можна за день встигнути до Турового урочища.
Ліворуч і праворуч підбігали узлісся, обіцяючи прихисток слабкому, а степ, вільний від доброго захисту дерев, язиком вигинався. Звивайся, звивайся, зміє-дорого, а ведеш ти всіх, хто забажає, прямо на Рось!
Ратибор притримував своїх коней, і слобожани слухняно рівнялися на старшого. Хозари насідали, в їхній громадці вже вирізнялися окремі вершники. Виступ лісу ненадовго затулив виднокіл. І коли дорога вийшла знову на пряму, стало дуже помітно, як наздоганяли степовики. Тепер їх можна полічити всіх безпомилково, не переплутуючи верхових коней з пристяжними. Ратибор звелів:
— Стій, міняй коня!
Пересідлували коней на очах у хозарів, і з місця рушили ступою. Верстви за дві поспішала зграя загонщиків, не по сліду, а назирцем. Махали нагайками, квапилися. Бачили хозари, як слобожани, помінявши коней, не змогли відірватися навіть на свіжих.
Наближається верхів'я витоку Інгула, першого, якщо рахувати від Росі. Діброви стиснули степову дорогу до вузької прогалини — знайомого росинам горла зміїного шляху. Незабаром буде звуження, де від лісу до лісу не більше чотирьох сотень кроків.
Степові люди збивалися в купу для удару. Задні підтягувалися, передні притримували, не забуваючи про обережність. І слобожани дали волю коням.
Свіжі коні знялися, і тонкі трави не встигають зігнутися. Наче в билинках, народилися великі сили і кидають вершників усе вперед і вперед. Уже не скачуть, летять над степом прекрасні вершники.
Поворот і ще поворот. Вітер вихоплює тупіт, і, як із пращі, назад шпурляє тверде каміння ударів. Ось і потрібне місце! Ратибор закричав, вказуючи лівору^. Слобожани птахами пурхнули до узлісся, міцно тримаючи поводдя і стискуючи коліна, щоб коні не побилися об дерева. З півслова зрозумівши волю старшого, кожен закріпив оголів'я пристяжних коней за дерево. І погляд уже в поле, і стріла вже на тятиві. Чекати, видно, недовго.
Гарячий піт струменить по кінському тілі, кінь не поворухнеться. Він жде, знаючи надзвичайною єдністю з вершником, що замислено справу і справа повинна здійснитися. Повільно впивається жало ґедзя в тіло принишклого коня, повільно наповнюється кров'ю сіре черевце лютого мучителя. Він байдужий до людей, він хоче насититися і відкласти яєчка, щоб продовжити свій рід невідомо навіщо.
Миті непорушні, як вода в річковій заводі. На верхівку дуба, побитого громом,^ упав ворон. Він був такий же чорний, як суки, обпалені гнівом Перуна. Птах з напівпід-нятими крильми був схожий на чоловіка, що звів угору плечі. Ворон не вірив людям, які зачаїлися внизу. Блистя-чи гіркою ягодою ока, він був готовий утекти. Він знав — людина не бере ворона. Та все ж боявся. Погано тому, хто мучить себе зайвими' острахами — від зайвої обізнаності. Поганий з нього буде воїн. Через скупість душі він намагається так вчинити, щоб здійснити замислене без утрат. І — все втратить.
У тиші мерзлякувато тремтіли лякливі листочки сором'язливих осик. Не стримавшись, кінь ударив хвостом.
Тверде пасмо перетяло роздуте черевце ґедзя, бризнула кров.
Пролунав звук труби. Хозарин, надувши щоки, деренчав у порожню кістку. Кликав своїх, підганяв.
Сонце світило слобожанам у потилицю, хозарам — в обличчя. Хозари скакали купно, давши коням повний розгін. Гадали степові, що наздоганяють стомлених, слабких кількісно росичів. Поспішали прямо на сонце.
Умій вибрати засідку, знаючи і вітер і світло, на кого б не засідав: і на звіра, і на людину!
Наче опускаючи з розмаху сокиру з гуком-видихом — га! — слобожани всім тілом метнули Перші стріли. Ще сікла жильна тятива дублену рукавичку — захист лівої руки, а права вже клала нову стрілу, вже тягла-рвала тятиву. І вигинається тугий лук колесом, над вухом зривається тятива з пальців. І знову вслід стрілі рветься з грудей чи то зітхання, чи то вигук. Ніхто не бачив, як від бойового гніву постаріли молоді обличчя.
Стріли йшли густо, важкі, міцні, з пером весняного дебелого гусака. Хозари падали. Падали й хозарські коні, збиті вуздечкою, яку тягли мертвіючі руки. Роські стрільці, не скліпнувши, брали ціль, високо піднімаючись на стременах.
Росичі робили справу, вкладену в розум і в руки тяжкими роками науки. Убивали на смерть тих, хто хотів їх убити. Жоден хозарин не проскочив мимо засідки, жоден не встиг повернути. Вперед помчали коні без вершників, назад не повернувся жоден, як завжди.
Хтось із збитих хозарів спробував встати. Меч довершив побоїще.
Швидше, швидше! Ратибор пам'ятав про другу зграю хозарів, що відстала позаду.
Слобожани виривали з тіл дорогі стріли. Власники чудових швидких коней, на полі бою полягли хозарські багатії. Невзятою залишиться багата здобич — часу немає зовсім. Кваптесь, кваптесь! Гинуть після удачі воїни, які забувають про себе від жадібності. Поспішаючи, слобожани хапали хозарську зброю. Голосно закликав Ратибор розбирати пристяжних коней, які харапудилися від запаху крові.
На полі, де було колись городище довгоруких людей, від росичів шарахнулися хозарські коні. Збившись докупи, вони тяглися до трави. Слобожани розвернулись і погнали живу здобич.
Ратибор знав, що хозари обов'язково спиняться біля тіл своїх, та все ж відчував на своїй спині хозарську зграю, Молодий ватаг хотів зберегти чистою бойову удачу.
Поривно скакали шпаркі коні, всією силою кісток, м'язів і дихання. Попереду мчали, пришпорюючи себе порожніми стременами, хозарські коні.
Лиха дорога, незліченно разів полита кров'ю, дико й потужно бігла назад від людей.
Вітер, остуджуючи гарячі тіла, свистів у вухах, сповнюючи роздуті ніздрі чистим повітрям лісу й степу.
Були вольная воля, розгул, бойова забава. Ніхто не думав про смерть, і всі були однаково безсмертні — люди й коні.
З
У кожному домі Поросся є зброя, з покоління в покоління надбана турботами господарів. Є призвичаєність до зброї, є любов до неї. і
Кожен росич, відбувши свій час у слободі, звідти разом з воїнськими навиками виносив доскіпливе знання зброї, виносив непозбутню залюбленість не в будь-який, а в чудовий спис — однорогу рогатину на міцному ратищі, в лук тугий, в надійну стрілу. В зброї цінував не красу, не вишуканість, а вірність. Вийшовши на поляну, росич умів милуватись стрілою, випущеною в вишину, до самої хмари, дивився, як вона, повернувшись з високості, летіла назад і важко впивалася в рихлу землю. Чудово!..
Обтесавши і розпаривши в'язову дошку, житель Поросся витягував розм'якле дерево, гнув, вигинав, вимайстровуючи довгий щит для пішого, круглий — для кінного бою. З копит своїх коней і диких тарпанів, з лобових кісток биків, корів, турів виточувались бляхи. З них, з копитного рогу, із залізних пластин так уміли набрати луску на обладунку, що лежала вона, як на рибі,— шкури не видно.
Любо росичеві вільно творити вільною рукою. Бідний і слабкодухий неумілий лінивець, який не знав щастя володіти воістино своїми речами. У нього немає нічого свого. Він голий. Він, мов євнух, про яких розповідають ромейські купці на Торжку-острові.
В перших враженнях дитини разом з любовно зробленим домашнім начинням, оздобами та іграшкою, разом з плугами, боронами, вилами, граблями у дворі нерозлучно була присутня зброя.
На стіні висів батьківський обладунок, випнувши груди і чудернацьки розчепіривши боки з ремінцями-хвостиками.