Коли ти побачив, як Борон смикає за важіль помпи, досить було перешкодити йому в цьому. Коли Кіот маніпулював дзеркалами, досить було остерегти Фрідріха до того, як зійшло сонце. Ти цього не зробив. Ти хотів, щоб хтось убив Фрідріха, а ти б з цього скористався. Але я не думаю, що хтось з цих трьох бідолах причинився до смерті імператора. Коли я почув, як ти говориш з-за іконостаса, я згадав собі про голову Медузи, крізь яку з опочивальні Фрідріха було чутно те, що говорилось у приміщенні внизу. Тепер я скажу тобі, що сталося. Відколи ми вирушили в похід на Єрусалим, ти нетерпеливився, бо хотів сам податися в царство Пресвітера, везучи Ґрадаль. Ти лиш чекав на слушну нагоду, щоб позбутися імператора. Зрештою, потім з тобою поїхали ми, але ми, очевидно, не становили для тебе проблеми. А може, ти хотів зробити те, що, натомість, зробив Зосима, випередивши тебе. Цього я не знаю. Але я мав би помітити, що ти вже давно плекаєш свої власні мрії, та приязнь потьмарила мою проникливість.
— Продовжуй, — криво усміхнувся Поет.
— Продовжую. Коли в Ґалліполі Соломон купив протиотруту, я дуже добре пам'ятаю, що купець той запропонував нам ще одну плящинку, таку саму, але вона містила отруту. Відійшовши від нього, ми на короткий час втратили тебе з виду. Тоді ти знов з'явився, але без грошей, і сказав, що тебе обікрали. А насправді, поки ми ходили по базарі, ти вернувся туди і купив отруту. Під час довгої подорожі через землі Іконійського султана тобі було неважко замінити Соломонову плящинку твоєю. У вечір перед смертю Фрідріха саме ти голосно порадив йому запастися протиотрутою. Це спонукало Соломона запропонувати свою плящинку — тобто твою отруту. Ти, мабуть, пережив мить страху, коли Кіот сказав, що скуштує протиотруту, але, може, ти знав, що коли випити лиш краплю тієї рідини, нічого не буде, бо щоб умерти, треба випити її всю. Думаю, що вночі Кіот так потребував повітря саме тому, що навіть той маленький ковток теж зашкодив йому, але цього я не певен.
— А чого ти певен? — спитав Поет, усе ще криво посміхаючись.
— Я певен того, що ще заки ти побачив, що роблять Борон та Кіот, у тебе вже був готовий план. Ти пішов у залу з равликом, через центральний отвір якого голос проникав у кімнату Фрідріха. До речі, нині ввечері, почувши, як ти говориш з-за іконостаса, я зрозумів, що гра ця вельми тобі подобається. Ти підійшов до Діонісового вуха і покликав Фрідріха. Гадаю, ти видав себе за мене, сподіваючись, що голос зміниться, переходячи з одного рівня на другий. Ти сказав, що ти — це я, щоб він тобі повірив. Ти попередив Фрідріха, нібито ми виявили, що хтось підсипав отруту в його їжу: може, ти сказав, що один з нас почав страждати від жорстоких болів і що Ардзруні вже випустив своїх головорізів. Ти сказав йому, щоб він відкрив ковчег і негайно випив Соломонову протиотруту. Мій бідолашний батько повірив тобі, випив і помер.
— Гарна історія, — мовив Поет. — Але що з коминком?
— Може, його справді запалили промені від дзеркала, але тоді Фрідріх був уже трупом. Коминок був тут ні при чому, його твій план не передбачав, але хто б йог 5 не запалив, він допоміг тобі заплутати справу ще більше. Ти вбив Фрідріха, і лиш нині ти допоміг мені зрозуміти це. Будь ти проклятий: як ти міг скоїти такий злочин, як ти міг, лише через спрагу слави, допуститися батьковбивства стосовно чоловіка, який зробив тобі стільки добра? Хіба ти не усвідомлював, що знов присвоюєш собі чужу славу, як це було з моїми віршами?
— Ото гарно, — мовив зі сміхом Бойді, який уже оговтався від страху. — Вірші великому поетові писав хтось інший!
Після стількох невдач тих днів це приниження, разом із розпачливим бажанням запопасти Ґрадаль, штовхнуло Поета до крайнощів. Він витяг з піхов меч і кинувся на Бавдоліна з криком:
— Я вб'ю тебе, уб'ю!
— Я не раз казав тобі, мосьпане Никито, що я мирна людина. Але я був занадто поблажливий до себе. Насправді вчора я зрозумів, що я — слабодух, Фрідріх казав тоді правду. В ту мить я ненавидів Поета цілою своєю душею, хотів бачити його мертвим, але мені не хотілося вбивати його, я хотів тільки, щоб він не вбив мене. Я відстрибнув назад, до колонади, тоді побіг тим самим коридором, яким прийшов. Тікав я в темряві, а він переслідував мене, вигукуючи погрози. Світла в коридорі не було, я йшов навпомацки, тобто мацаючи трупи в стінах; коли я намацав прохід ліворуч, я кинувся туди. Він ішов на звук моїх кроків. Нарешті я побачив світло й опинився на дні відкритого вгорі колодязя, який я був минув, коли йшов сюди. Був уже вечір, і я майже дивом бачив місяць над своєю головою — він освітлював місце, в якому я опинився, і кидав сріблясті відблиски на лики мертвих. Може, саме вони сказали мені, що не можна обдурити власну смерть, коли вона вже наступає тобі на п'яти. Я спинився. Я бачив, як надійшов Поет, який прикрив собі очі лівою рукою, щоб не бачити тих непрошених гостей. Я міцно схопив за одну з поїдених часом одежин і сильно смикнув. Труп упав просто між мною і Поетом, здіймаючи хмару пилюки і дрібнюсіньких шматочків тканини, яка розсипалася, торкнувшись землі. Голова того небіжчика відділилася від тіла і покотилася моєму переслідувачу просто під ноги, зупинившись прямо під місячним променем і показавши йому свою жаску посмішку. На мить Поет зупинився, охоплений жахом, але потім копнув череп ногою. Я схопив з другого боку ще два кістяки і шпурнув їх прямо йому в обличчя. Забери від мене цю смерть, кричав Поет, а лузга, на яку перетворилася висохла шкіра, літала йому навколо голови. Я не міг повторювати цю витівку до безконечності — я б вийшов з освітленого кола і знову запався в темряву. Я стиснув у кулаках свої арабські кинджали, наставив їх вістря прямо перед собою, немов ростру. Поет зробив проти мене випад, піднявши меч обома руками, щоб розвалити мені голову надвоє, але перечепився об другий кістяк, що покотився перед ним, і налетів на мене. Я впав на землю, опершись на лікті, він звалився на мене, а меч вислизнув йому з рук. Я бачив його обличчя над своїм, його очі, налиті кров'ю, проти моїх очей, я відчував запах його люті, чад, який випускає хижий звір, впиваючись зубами у свою жертву, я відчув, як руки його стискаються навколо моєї шиї, я почув скрегіт його зубів… Я зреагував інстинктивно — підняв лікті і всадив обидва кинджали йому в обидва боки. Я почув, як рветься тканина, мені здалося, ніби в центрі його нутрощів два мої леза зустрілися. Тоді я побачив, як він зблід, і струмок крові вийшов йому з рота. Його чоло торкнулося мого, і кров його полилася мені в рот. Не пам'ятаю вже, як я вивільнився з цих обіймів: кинджали я залишив у його тілі й зсунув із себе його тягар. Він сповз обік мене, його широко розплющені очі дивились на місяць угорі, і він був мертвий.
— Перша людина, яку ти вбив у своєму житті.
— І дай Бог, щоб остання. Понад сорок років він був другом моєї молодості, товаришем у пригодах. Мені захотілося плакати, але потім я згадав, що він скоїв, і мені захотілося знову його вбити. Підвівся я з трудом, бо перше своє вбивство я скоїв, коли гнучкість тіла, властива мені в найкращі мої роки, уже покинула мене. Я йшов, похитуючись і сапаючи, аж до кінця коридору, вернувся в крипту, побачив тих трьох — вони були бліді, як полотно, і тремтіли — і до мене повернулася моя гідність імперського достойника і названого сина Фрідріха. Мені не можна показувати слабкості. Я випростався, повернувшись спиною до іконостаса, немов архангел над архангелами, і сказав: "Справедливість вчинено, я стратив убивцю священного римського імператора".
Бавдоліно пішов за своїм релікварієм, вийняв з нього Ґрадаль, показав усім, немов посвячену гостію. І сказав лиш:
— Хтось із вас має якісь претензії?
— Бавдоліно, — мовив Борон, руки якого все ще трусились, — нині ввечері я пережив більше, ніж за всі ті роки, що їх ми провели разом. Звісно, це не твоя провина, але щось урвалося між нами — між мною і тобою, між мною й Кіотом, між мною та Бойді. Недавно, нехай навіть на кілька секунд, кожен з нас палко бажав, щоб провинним виявився інший, аби лиш урешті покласти край цьому страхіттю. Це вже не дружба. Після падіння Пндапеціма ми були разом тільки через чистий випадок. Об'єднували нас пошуки того предмета, який ти тримаєш у руці. Я кажу — пошуки, а не сам предмет. Тепер я знаю, що предмет той завжди був з нами, але це не заважало нам не раз мчати назустріч нашій згубі. Нині ввечері я зрозумів, що я не мушу ні сам володіти Ґрадалем, ні нікому його передавати — а лиш підтримувати пломінь його пошуків. А тепер ти тримаєш у руках той кухоль, який манить людей лише тоді, коли знайти його неможливо. Я йду геть. Якщо мені вдасться вибратися з цього міста, я зроблю це якомога швидше. Я напишу про Ґрадаль, і єдина моя могутність міститиметься в моїй оповіді. Я напишу про лицарів, кращих від нас, і той, хто читатиме, побачить у своїй уяві чистоту, а не наші слабкості. Прощавайте, друзі мої. Не раз було чудово мріяти разом з вами. І він зник там, звідки прийшов.
— Бавдоліно, — сказав Кіот. — Гадаю, Борон зробив найкращий вибір. Я не такий вчений, як він, і не знаю, чи зміг би написати історію Ґрадаля, але напевно знайду когось, хто напише її з моїх слів. Борон сказав правду: я зостанусь вірним своїм багаторічним пошукам, якщо зможу спонукати інших бажати Ґрадаля. Не говоритиму про ту чашу, яку ти тримаєш в руці. Скажу, можливо, як я казав колись, що то камінь, який упав з неба. Камінь, чи чаша, чи спис — байдуже. Важливо, щоб ніхто його не знайшов, інакше всі інші перестануть шукати його. Послухай мене, сховай цю річ — щоб ніхто не вбив власну мрію, коли візьме її до рук. Щодо всього іншого, то мені теж ніяково тепер бути з вами — мене занадто мучитимуть болісні спогади. Ти, Бавдоліно, став ангелом-месником. Може, ти й справді мусив зробити те, що зробив. Але я більше не хочу тебе бачити. Прощавай.
І він теж вийшов з крипти.
Озвався тоді Бойді, який після стількох років знову заговорив фраскетською говіркою:
— Бавдоліно, — мовив він, — голова моя не витає у хмарах, як у тих двох, та й історій оповідати я не вмію. Мені смішно, коли люди пускаються у мандри, шукаючи чогось, чого нема.