Але тільки юнак був веселий, а лице дівчини виражало смуток. Інколи дотепи де Валомбреза викликали у неї слабеньку, бліду усмішку, потім вона знову поринала в свою томливу задумливість; та брат, здавалося, не помічав цього смутку і ще дужче старався в своїх дотепах.
— О, яка гарна штука — життя! — казав він.— Ми й не підозрюємо, яке це задоволення — просто дихати! Дерева ще ніколи не видавалися мені такими зеленими, небо — таким голубим, квіти — такими пахучими! Я мовби тільки вчора народився й уперше бачу білий світ. Як подумаю, що я міг би оце лежати, витягнувшись під мармуровим надгробком, а натомість гуляю з своєю дорогою сестрицею, то просто сам себе не тямлю від радості! Рана вже не мучить мене, і назад у замок, я думаю, ми можемо трохи проїхати галопом — принц там нудиться, чекаючи на нас.
Незважаючи на застереження завжди боязливої Ізабелли, Валомбрез стиснув острогами боки свого коня, і верхівці досить швидко рушили вперед. Біля ґанку, знімаючи сестру з сідла, молодий герцог сказав:
— Тепер я вже молодець хоч куди, тож, думаю, ніхто не заперечуватиме, якщо я трохи помандрую сам.
— Як? Ледве ставши на ноги, ви, недобрий, уже хочете покинути нас?
— Так, мені треба на кілька днів поїхати,— недбало відповів Валомбрез.
Справді, на другий день, попрощавшись з принцом, який зовсім не заперечував проти синової подорожі, він поїхав, сказавши Ізабеллі якимось дивним і загадковим тоном:
— До побачення, сестричко, ви будете задоволені мною!
XIX. Кропива і павутиння
Ірод дав мудру пораду, і Сігоньяк надумав послухати його; зрештою відтоді, як Ізабелла з актриси стала знатною дамою, його ніщо більше не прив'язувало до трупи. Йому треба було на деякий час зникнути, щоб його забули, доки вщухне злопам'ятство, викликане смертю Валомбреза, в якій майже не доводилось сумніватися. Отож, розпрощавшись не без хвилювання з акторами, які показали себе вірними його товаришами, Сігоньяк верхи на борзому конику, наповнивши гаманець пістолями — то була його частина збору за спектаклі,— покинув Париж. Не поспішаючи, короткими перегонами, їхав він до своґо занепалого маєтку, бо ж після бурі пташка завжди повертається в своє гніздо, хай навіть вопо з якихось трісочок і старої соломи. То був єдиний притулок, куди він міг утекти, і в своїй розпуці барон відчував якусь наче втіху від того, що повертався в бідну оселю батьків, звідки, можливо, йому краще було б і не виїжджати. Справді, щастя у нього не стала більше, а остання пригода могла тільки завдати шкоди.
"Що ж,— поволі їдучи дорогою, думав він,— мені судилося померти від голоду й туги серед потрісканих стіп, під дахом, крізь який дощ ллє, мов через решето. Нікому не втекти від своєї долі, хай збудеться і моя: я буду "останпім із Сігоньяків".
Нема потреби докладно описувати цю подорож, яка тривала двадцять днів,— одноманітно, без жодної цікавої зустрічі. Досить сказати, що одного вечора Сігоньяк побачив далеко попереду дві вежки свого замку — освітлені заходом сонця, вони ясно вимальовувались на фіалковому тлі обрію. Світло падало на замок так, що здавалося, ніби до нього ближче, ніж було насправді, і в уцілілих шибках одного з вікон фасаду червоним сяйвом яскраво палало сонце. Можна було подумати, ніби то сяє величезний темно-червоний рубін.
Цей вид викликав у барона дивне розчулення; що й казати, він доволі намучився у цьому напіврозваленому замку, але, побачивши його знову, відчував хвилювання, мов при зустрічі з давнім другом, усі вади якого геть забулися за час розлуки. Тут протекло його життя — злиденне, нікому не відоме, одиноке, хоч і не позбавлене деяких потаємних радощів, бо ж юність не може бути зовсім нещасливою. Навіть найзлиденніша юність не обходиться без мрій і сподівань. Звичні страждання набувають зрештою якоїсь чарівпості, і часом за печаллю шкодуєш більше, аніж за радістю.
Сігоньяк стис коня острогами, погнав його швидше, щоб завидна дістатися додому. Сонце вже сіло, над бурою смужкою ланд, що протягнулася на горизонті, виднів тільки тоненький окрайчик його, червоний відблиск у вікні погас, і замок став тепер тільки сірою плямою, яка майже зливалася з довколишніми сутінками; одначе Сігоньяк добре знав дорогу і незабаром звернув на колись наїжджений, а тепер геть забутий пустинний путівець, який вів до замку. Гілки живої огорожі шмагали вершника по чоботях, лякливі жаби, тікаючи перед його конем, стрибали в мокру, росяну траву; десь далеко серед глибокої сільської тиші почувся слабкий гавкіт — наче собака там без мисливця, сам, з нудьги йшов по сліду звіра. Сігоньяк зупинив коня, прислухався. Йому здалося, що то хрипкий голос Міро. Гавкіт наближався й незабаром перетворився на радісне, уривчасте від швидкого бігу тявкания; Міро здалеку почув хазяїна і щосили, як тільки міг своїми старими лапами, поспішав до нього. Барон свиснув, як свистів колись до Міро, і за мить-другу добрий, вірний пес стрімко вискочив із-за кущів огорожі — скиглячи, схлипуючи, скрикуючи майже людським криком. Захеканий, важко дихаючи, він стрибав аж до храпа коня, намагався скочити на сідло, щоб дістатися до хазяїна,— виражав свою нестримну радість, як тільки її може виразити собака. Навіть Аргус, упізнавши Улісса біля Євмея радів не дужче, ніж Міро. Сігоньяк нахилився і, вгамовуючи цю шалену радість, погладив його рукою по голові.
Задоволений цією привітною зустріччю, Міро, мов стріла, полетів назад, щоб принести добру вістку мешканцям замку, тобто П'єрові, Баярду та Вельзевулу, і заходився так гавкати перед старим слугою, який сидів на кухні, що той зрозумів: діється щось незвичайне.
"Чи не вернувся молодий хазяїн?" — подумав П'єр, підводячись і йдучи слідом за Міро, який тягнув його за полу старого солдатського мундира. Було вже зовсім темно, і П'єр од вогню в каміні, де варилася його убога вечеря, запалив смолисту соснову скіпку, червонувате кіптяве полум'я якої освітило зненацька Сігоньяка та його коня.
— Це ви, пане барон! — радісно скрикнув добрий П'єр, побачивши хазяїна.— Міро вже сказав мені своєю чесною собачою мовою; ми такі самотні тут, що і люди, й звірі, розмовляючи тільки між собою, починають зрештою розуміти одне одного. А проте, не одержавши попереднього повідомлення про ваше прибуття, я боявся помилитися. Байдуже, сподівалися вас чи ні, ласкаво просимо до свого маєтку, постараємося прийняти вас якнайкраще.
— Так, це справді я, мій добрий П'єр, Міро не збрехав тобі; я, хоча й не багатший, ніж був, але принаймні цілий та здоровий; ну, світи своїм смолоскипом, і ходімо в дім.
П'єр не без зусиль відчинив стару браму, й барон де Сігоньяк проїхав під її склепіння, химерно освітлене відблисками смолоскипа. При цьому світлі три лелеки, вирізьблені на гербі над входом, здавалось, ожили й затріпотіли крильми, немовби вітаючи повернення останнього нащадка того роду, символом якого вони стільки віків були. Почулося протяжне іржання, схоже на звук сурми. Баярд у стайні, відчувши хазяїна, видав із своїх старих астматичних легенів цей гучний трубний сигнал.
— Чую, чую, любий Баярде— мовив Сігоньяк, злазячи з коня й кидаючи поводи П'єрові.— Зараз прийду поздоровкаюся з тобою.
І він попрямував до стайні, але раптом щось чорне заплуталось у його ногах, нявкаючи, муркотячи, вигинаючи спину дугою. То Вельзевул виражав свою радість, використовуючи всі засоби, що дала котячому поріддю природа; Сігоньяк узяв його й підняв до свого обличчя. Кіт блаженствував; його круглі очі світилися фосфоричним блиском, лапи нервово здригалися, то випускаючи кігті, то ховаючи їх. Він аж захлинався, старанно виводячи свої рулади, і віддано тицяв чорним шерехатим, як трюфель, носом Сігоньякові в вуса. Після цих ніжностей — а молодий хазяїн зовсім не гнушався такого вияву почуттів своїх смиренних друзів — барон обережно пустив Вельзевула додолу, і настала черга Баярда, якого він теж приголубив, кілька разів поплескавши долонею по шиї та спині. Розумний кінь, поклавши голову на плече господареві, бив копитом землю, а задніми ногами намагався відтворити хвацький стрибок. Конячку, яку поставили біля нього, Баярд зустрів чемно, певен, що вона потрібна хазяїнові, а чи й задоволений можливістю познайомитися з твариною своєї породи, чого не траплялося вже дуже давпо.
— Тепер, відповівши на чемність моїх тварин,— сказав Сігоньяк, звертаючись до ІГєра,— либонь, доречно було б заглянути на кухню й побачити твої запаси провізії; я сьогодні кепсько поснідав, а обідати й зовсім не обідав, бо хотів завидна дістатися додому. В Парижі я трохи одвик від помірності в їжі і не відмовлюсь повечеряти навіть якимись недоїдками.
— Є, пане, кукурудзяна перепічка, кусочок сала і трохи козячого сиру. Може, ця груба сільська їжа й не сподобається вам після великосвітської кухні. Як на витончений смак,— вона, мабуть, не вельми добра, але принаймні не дає вмерти з голоду.
— Це все, що людина може жадати від їжі,— відповів Сігоньяк.-*— І даремно ти думаєш, що я гребую простою їжею, яка підтримувала мене в юності, давши мені здоров'я, силу й бадьорість; неси на стіл і перепічку, й сало, і сир, подавай усе так же гордо, як метрдотель підносив би на золотій таці павича з розпущеним, наче віяло, хвостом.
Заспокоєний щодо своїх харчових припасів, П'єр хутенько пакрив простенькою полотняною, але чистою скатертиною стіл, за яким звичайно підкріплявся своєю убогою їжею Сігоньяк; подавши всі страви, П'єр поставив з одного боку келих, а з другого, симетрично — баньку з поганеньким кислим вином і сам став позаду хазяїна, достоту дворецький, який обслуговує принца. Відповідно до давнього церемоніалу, Міро, сидячи з правого боку, а Вельзевул, умостившись на задніх лапах з лівого, захоплено дивилися на барона де Сігоньяка і стежили, як рука його мандрує від тарілки до рота і від рота до тарілки,— не спускали очей, сподіваючись, що хазяїн і їм кине якийсь шматок.
Цю химерну картину освітлювала смолиста скіпка, яку П'єр поставив на залізний виступ під ковпаком каміна, щоб дим не розходився по кімнаті. Все тут так точно повторювало сцену, описану на початку цієї історії, що баронові, враженому такою схожістю, здавалося, ніби він ніколи не покидав свого замку і все, що з ним було, то тільки сон.
У Парижі час був наповнений усякими подіями і пролетів надзвичайно швидко, а в замку він неначе спинився, заснув, не завдаючи собі клопоту перевернути пісковий годинник, у якому зібралося повно пилюги.