Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, сторонніх.
Серед усіх її тривог, болісних страхів за коханого, без якого їй не миле було життя, вона плекала таємне бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків.
Жюльєн гнівався на себе за те, що весь цей героїзм його зовсім не зворушує. Що було б, якби він дізнався про безумства, якими Матильда допікала відданого, але надзвичайно розсудливого й обмеженого добрягу Фуке?
Той і сам не знав, що, власне, його дратує у цій відданості Матильди. Адже ж і він теж був готовий пожертвувати всім своїм майном і піти на яку завгодно небезпеку, аби врятувати Жюльєна. Його приголомшувала неймовірна кількість золота, яке розкидала Матильда. Спочатку ці величезні суми викликали повагу в Фуке, бо він ставився до грошей з благоговінням провінціала.
Нарешті він помітив, що плани мадемуазель де Ла-Моль дуже часто змінюються, і тоді з великим полегшенням знайшов осудливе слівце, що визначало цю обтяжливу для нього вдачу: вона була неврівноважена. Від цього епітета до репутації навіженої — найгіршої анафеми в провінції — лиш один крок.
"Як дивно,— сказав собі якось Жюльєн, щойно Матильда вийшла з його камери,— що така палка до мене пристрасть лишає мене зовсім байдужим! А лише два місяці тому я тебе обожнював! Правда, я читав, що наближення смерті робить байдужим до всього, але жахливо почувати себе невдячним і не мати сили змінитися. Виходить, я егоїст?" І він жорстоко докоряв собі за це.
Честолюбство вмерло в його серці, і з праху його з'явилось нове почуття — він називав його каяттям у тому, що він замахнувся на життя пані де Реналь.
А насправді Жюльєн був безтямно закоханий у неї. Він віднаходив незвичайне щастя, коли, зоставшись сам і не боячись, що хто-небудь порушить його спокій, міг вільно віддатись спогадам про колишні щасливі дні у Вержі або у Вер'єрі. Найдрібніші події тієї пори, яка так швидко промайнула, були для нього повиті свіжістю й невимовним зачаруванням. Ніколи не згадував він про свої паризькі успіхи,— йому було нудно думати про них.
Цей душевний стан, який дедалі дужче опановував Жюльєном, був до певної міри розгаданий ревнивою Матильдою. Вона прекрасно помічала, що їй доводиться боротись з прагненням Жюльєна до самотності. Іноді вона з жахом вимовляла ім'я пані де Реналь і бачила, як здригався Жюльєн. Віднині її пристрасть була безмежною, безмірною.
"Якщо він помре, я помру слідом за ним,— щиро вирішила Матильда.— Що сказали б у паризьких салонах, якби побачили, як дівчина мого стану кохає до такої міри юнака, засудженого на смерть? Щоб зустріти таке почуття, треба повернутись до героїчних часів: таким коханням трепетали серця у вік Карла IX чи Генріха III".
У хвилини найпалкішого любовного захвату, притискаючи до серця голову Жюльєна, вона казала собі з жахом: "Як?! Ця чарівна голова буде відтята! Ну що ж,— додавала вона в запалі героїзму, в якому було навіть щось захоплююче,— не мине й доби, як мої вуста, що торкаються цих прекрасних кучерів, теж захолонуть навіки".
Спогади про ці пориви героїзму й несамовитої пристрасті тримали її немов у полоні. Думка про самогубство, така принадна сама собою, але доти чужа їй, проникла в її горду душу і тепер всевладно запанувала в ній. "Ні, кров моїх предків не охолола в моїх жилах",— з гордістю думала Матильда.
— В мене до вас є велике прохання,— сказав їй коханець одного разу,— віддайте вашу дитину у Вер'єр годувальниці, а пані де Реналь наглядатиме за нею.
— Як це жорстоко, те, що ви кажете,— і Матильда пополотніла.
— Так, правда, і я благаю тебе, пробач мені! — вигукнув Жюльєн, опам'ятавшись, і стиснув її в обіймах.
Але осушивши її сльози, він знов повернувся до своєї думки, однак тепер висловив її більш обачно. Він надав розмові журливо-філософського характеру. Говорив про майбутнє, яке незабаром мало назавжди обірватись для нього.
— Треба визнати, моя люба, що кохання — це не більш, ніж випадковість, але така випадковість можлива лише для високих душ. Смерть мого сина була б щастям для честі вашої сім'ї, і всі ваші слуги це добре зрозуміють. Цій дитині горя і неслави судилося бути занедбаною. Сподіваюся, що через деякий час,— я не визначаю його наперед, але маю мужність передбачити, що так буде,— ви виконаєте мою останню волю і одружитесь з паном маркізом де Круазнуа.
— Як? Я — знеславлена?
— Неслава не зможе заплямувати такого імені, як ваше. Ви будете вдовою, вдовою безумця — от і все. Я навіть скажу більше: мій злочин, вчинений не задля грошей, не буде вважатися ганебним. Можливо, на той час який-небудь законодавець філософ доможеться, всупереч забобонам сучасників, скасування смертної кари. І ось тоді чийсь дружній голос скаже принагідно: "А пам’ятаєте, перший чоловік мадемуазель де Ла-Моль був хоч і навіженим, але не злочинцем, не негідником. Безглуздям було відтяти йому голову..." Пам'ять про мене не буде ганебною; принаймні через деякий час... Ваше становище у вищому світі, ваше багатство і, дозвольте вже мені сказати це, ваш незвичайний розум, дадуть змогу панові де Круазнуа, коли він стане вашим чоловіком, грати роль, якої він ніколи не домігся б сам. В нього є тільки знатність і хоробрість, а ці якості, яких було цілком достатньо в тисяча сімсот двадцять дев'ятому році, щоб мати славу людини достойної в усіх відношеннях, тепер, через століття, вважаються анахронізмом і не дають людям нічого, крім претензій. Для того, щоб стояти на чолі французької молоді, потрібно мати за душею ще дещо.
Ви, з вашою твердою і заповзятливою вдачею, будете підтримувати ту політичну партію, яку ви виберете для свого чоловіка. Ви зможете стати гідною наступницею герцогині Шеврез 159 і герцогині Лонгевіль 160 часів Фронди... Але на той час, моя люба, божественний вогонь, що запалює вас тепер, трохи охолоне.
— Дозвольте мені сказати вам,— закінчив він після ще кількох підготовчих фраз,— що через п'ятнадцять років ваше кохання до мене здаватиметься вам безумством, хоч і прощенним, та все ж безумством...
Він раптом замовк і замислився. Знов його опанувала думка, що так обурила Матильду: "Мине п'ятнадцять років, і пані де Реналь палко любитиме мого сина, а ви забудете його".
XL. СПОКІЙ
Саме тому, що тоді я був безумцем, я мудрий тепер. О ти, філософе, що не вмієш бачити нічого за межами одної миті, який бідний твій кругозір! Око твоє нездатне спостерігати потаємну роботу людських пристрастей.
Гете
Цю розмову урвав допит, а за ним нарада з адвокатом, якому був довірений захист Жюльєна. Такі хвилини були єдиною справжньою неприємністю в його теперішньому житті, сповненому безтурботних і ніжних мрій.
— Я вчинив убивство, вбивство, обмірковане заздалегідь,— повторював Жюльєн і слідчому, і адвокату.— Мені дуже шкода, панове,— додав він, усміхаючись,— але вам тут майже нема чого робити.
"В усякому разі,— вирішив Жюльєн, коли йому вдалося здихатись цих суб'єктів,— я, треба думати, людина мужня, і, безперечно, мужніша, ніж ці двоє. Для них — це найбільше лихо, якийсь цар жахів — отой двобій зі смертним кінцем, про який я серйозно подумаю тільки в той день, коли він відбудеться.
Це, мабуть, тому,— по-філософськи міркував Жюльєн,— що я зазнав і гіршого нещастя. Я страждав незмірно більше під час моєї першої поїздки в Страсбург, коли гадав, що Матильда покинула мене... І подумати тільки, що я так пристрасно бажав тієї близькості, до якої тепер геть байдужий. Сказати правду, я почуваю себе щасливішим на самоті, ніж коли ця красуня поділяє зі мною мою самотність..."
Адвокат, законник і формаліст, вважав його божевільним і разом з усіма гадав, що він схопився за пістолет у нападі ревнощів. Одного разу він наважився натякнути Жюльєнові, що таке зізнання — правдиве воно чи ні — дало б прекрасну підставу для захисту. Але обвинувачений відразу знов став запальним і дратівливим.
— Якщо вам дороге ваше життя, пане,— скрикнув Жюльєн, не тямлячи себе,— ніколи не повторюйте цієї огидної брехні.
Обережний адвокат на мить перелякався: а що, як Жюльєн і справді задушить його.
Адвокат уже готував свою захисну промову, бо вирішальна хвилина наближалась. В Безансоні і в цілому департаменті тільки й мови було що про цей гучний процес. Жюльєн не знав цього, він просив, щоб йому ніколи не говорили про такі речі.
Того дня Фуке з Матильдою спробували заговорити з ним про деякі чутки, що, на їхню думку, подавали надію, але Жюльєн спинив їх з перших же слів.
— Дайте мені жити моїм ідеальним життям. Всі ці ваші дрібні турботи, всі ці подробиці буденності, більш або менш образливі для мене, тільки зведуть мене з небес на землю. Кожний вмирає, як може; ось і я хочу думати про смерть по-своєму. Що мені до інших? Всі мої стосунки з іншими скоро припиняться назавжди. Благаю вас, не говоріть зі мною про всіх цих людей: досить з мене й того, що я бачуся зі слідчим і адвокатом.
"Справді,— казав він сам собі,— видно, мені судилося померти, мріючи. Такій невідомій людині як я, певній того, що не мине й двох тижнів, як її забудуть, безглуздо було б грати якусь комедію.
А проте дивно, що я навчився втішатися життям тільки тепер, коли вже бачу близький його кінець".
Він проводив останні свої дні, прогулюючись по вузенькій площадці на своїй вежі, покурюючи прекрасні сигари, по які Матильда посилала спеціального кур'єра в Голландію; він і не знав, що всі, в кого лише є підзорні труби, щодня чекають його появи. Думки його линули у Вержі. Він ніколи не говорив з Фуке про пані де Реналь, але його друг кілька разів казав йому, що вона швидко одужує, і ці слова змушували трепетати його серце.
В той час, як душа Жюльєна майже завжди перебувала в світі мрій, Матильда займалась різними житейськими справами, як це й пасує аристократичній вдачі, і зуміла настільки посунути вперед дружне листування пані де Фервак і пана де Фрілера, що завітне слово — єпископство,— вже було вимовлене.
Шановний прелат, що відав списком вакантних бенефіцій, зробив приписку на листі своєї племінниці: "Цей нещасний Сорель — просто вітрогон, сподіваюсь, що нам його повернуть".
Побачивши ці рядки, пан де Фрілер мало не збожеволів з радості; він був певен, що врятує Жюльєна.
— Коли б не цей якобінський закон, що наказує складати безконечні списки присяжних і що, по суті, не має іншої мети, як позбавити всякого впливу представників знаті,— казав він Матильді напередодні жеребкування тридцяти шести присяжних судової сесії,— я міг би вам поручитись за вирок.