Оплески там-тут були за образу. Він відчував наче зворітну сторону своєї машкари. На одному боці цієї машкари — симпатії народу, що приймав Ґуїнплена, на другому боці — ненависть великих, що відкинули лорда Фермена Кленчерлі. З одного боку співчуття, з другого боку відштовхування, — те й те вело до темряви. Він почував, наче його вдарили ззаду. Доля дає зрадницькі удари. Ґуїнплен гадав, що він підіймається, а цей сміх придушив його; апотеози іноді закінчуються сумно. Є лиховісну слово "витверезитися". Мудрість, що народжується від сп'яніння, трагічна. Оточений цією веселою и жорстокою бурею, Ґуїнплен міркував.
Божевільний сміх — це плисти за водою. Зібрання, що його захопила веселість, це— —загублений компас. Не знають ні того, куди далі йти, ні того, що робити. Треба було закрити засідання.
Лорд-канцлер, "зважаючи на інцидент", відклав продовження голосування до наступного дня. Лорди вклонялися королівському кріслу й розходилися. Чути було, як сміх продовжувався й завмирав у коридорах. Залі зібрань, крім своїх офіційних дверей, мають ще багато дверей під шпалерами, в нішах і під різбярськими прикрасами; через такі потайні двері вони й випорожнюються, як посуд через розколини. За малий час у залі не залишилося нікого. Це робиться дуже швидко і майже без помітного переходу. Місця бурі враз охоплює глибоке мовчання.
Ґуїнплен враз наче прокинувся. Він був сам. Заля була порожня. Він навіть не бачив, що засідання закрито. Всі пери зникли, навіть його хрищені батьки. Залишилося тільки декілька служників палати, що ждали, коли вийде "його світлість", щоб надіти чахли на меблі й погасити лямпи. Він машинально одяг капелюха на голову, зійшов з своєї лави й попрямував до великих дверей, що були відчинені в ґалерію. В той момент, коли він виходив за бар'єр, дверник зняв з нього перську мантію. Він навряд чи звернув на це увагу. За хвилину він був уже в ґалерії.
Служники, що були там, здивовано помітили, що лорд вийшов, не вклонившися трону.
VIII
БУВ БИ ДОБРИЙ БРАТ, ЯКБИ НЕ БУВ ДОБРИЙ СИН
В ґалерії вже не було нікого. Ґуїнплен пройшов через круглу залю, звідкіля вже винесено було крісло й столи й де не залишилося й сліда його інвеститури. Канделябри й люстри, що горіли на певній відстані, показували шлях до вихода. Завдяки цьому шнурку світла він мав змогу легко знайти в ланцюзі заль і ґалерій дорогу, що він пройшов її з герольдмейстером і з приставом чорного жезла. Він не стрів нікого, якщо не рахувати декількох спізнілих старих лордів, що там і там тихо йшли, повернувши до нього спини.
Враз, серед повної тиші всіх цих великих безлюдних заль до нього досягли звуки неясних слів, щось подібне до нічного шуму натовпу, незвичайного в такому місці. Він пішов у той бік, звідкіля чути було гомін, і несподівано опинився в широкому мало освітленому вестибюлі, що був одним із виходів з палати. Видно було відчинені широкі скляні двері, ґанок, льокаїв і смолоскипи; далі видно було площу; декілька екіпажів ждали коло ґанку.
Саме з вестибюля йшов той гомін, що його було чути.
По цей бік дверей, під ліхтарем у вестибюлі стояла група схвильованих людей, з різкими жестами й голосами. Ґуїнплен в сутіні підійшов ближче.
Тут була сварка. З одного боку десять чи дванадцять молодих лордів, що хотіли вийти, а з другого боку одна людина, з капелюхом на голові, як і ті; вона стояла перед ними, гордо піднявши голову й загороджувала їм дорогу.
Що це була за людина? Том Джім-Джек.
Декілька з цих лордів були ще в перських мантіях; інші вже скинули парляментський одяг і були у звичайному вбранні.
У Тома Джім-Джека капелюх був з пір'ям, не білим, як у перів, а зеленим з жовтогарячими краями; він увесь од ніг до голови був у галунах та вишивках, з цілими каскадами мережева й стрічок на рукавах і на шиї; лівою рукою він конвульсійно стискував держака шпаги, що він носив її на перев'язі; на ній і на піхві вишито було адміральські якорі.
То він говорив; він звертався до всіх тих молодих лордів, і Ґуїнплен почув таке:
— Я вам сказав, що ви подляки. Ви хочете, щоб я відмовився від свого слова? Нехай буде так. Ви не подляки, ви ідіоти. Ви всі повстали проти одного. Це не підлота? Гаразд. Тоді це безглуздя. Вам говорили, а ви не зрозуміли. Тут у старих глухі вуха, а в молодих — розум. Я теж належу до вас і можу говорити вам правду. Я погоджуюся, що цей новоприбулий чудний і наговорив багато недоладного, проте в цьому божевіллі було дещо й правдиве. Було сказано неясно, безладно й погано, — нехай буде так; він повторював надто часто: а чи ви знаєте, а чи ви знаєте; однак не можливо ж вимагати, щоб людина, яка вчора була ярмарковим фіґляром, говорила як Арістотель і як доктор Джілберт Бернет, єпископ Саремський.| Хробак, леви, звертання до підклерків — все це було без смаку. Та хто ж заперечує це? Це була промова нерозсудлива й нескладна, а іноді він ішов зовсім навскоси, проте там і там він виходив із реальних фактів. Це вже забагато, що так говорить людина, для якої це не її ремество; я бажав би побачити вас на його місці. Те, що він сказав про прокажених у Бертон-Лезерсі, факт безперечний; до того ж він не перший, що говорить дурниці; а в кінці, мілорди, мені не подобається, коли багато накидається на одного, — така моя вдача; тому я прошу вашу світлість дозволити мені обурюватися. Ви зробили те, що мені не подобається, і я серджуся. Я не особливо вірую в бога, однак що примушує мене вірити в нього, так це те, коли він творить добрі діла, що з ним буває не кожного дня. Так от я вдячний доброму богові, якщо він існує, що він витяг з глибини низького існування англійського пера й повернув його спадщину цьому спадкоємцеві, і мене не турбує, чи це впорядковує мої справи, чи ні, — я визнаю за прекрасне, що мокриця несподівано перетворилася на орла, і Ґуїнплен — на Кленчерлі. Мілорди, я забороняю вам бути іншої думки, ніж я. Я жалкую, що тут нема Льюїса Дьюраса. Я з приємністю вилаяв би його. Мілорди, Фермен Кленчерлі був лорд, а з вас були блазні. Щодо його сміху, то це не його провина. Ви сміялися з цього сміху. Над нещастям не сміються. Ви — дурні. І дурні жорстокі. Якщо ви думаєте, що не можна так само сміятися і з вас, то ви помиляєтеся; ви гидкі і одягаєтесь погано. Мілорд Гевержем, я бачив цими днями твою коханку, — вона бридка. Герцоґиня однак мавпа. Глузливі добродії, повторюю, що мені хотілося б почути, як ви попробували б сказати чотири слова підряд. Багато людей базікає і дуже мало говорить. Ви уявляєте, що ви щось знаєте, тому, що ви били байдики в Оксфорді або Кембріджі, а також і тому, що перш ніж стати англійськими перами на лавах Вестмінстер-Гола ви були ослами на лавах Ґонквілського і Каїрського коледжів. Я тут перед вами й вільно дивлюся вам в лице. Ви безсоромно поводилися з новим лордом. Потвора, — нехай так. Проте його віддано звірям. Я волів би краще бути ним, ніж вами. Я був на засіданні, як можливий спадкоємець перства, і чув усе. Я не маю права голоса в палаті, та я маю право бути джентлменом. Ваш веселий вигляд обурював мене. Коли я незадоволений, я ладний зійти на гору Пендгіл, щоб набрати там громової трави, яка примушує блискавку падати на того, хто її рве. Ось чому я й прийшов сюди ждати, поки ви вийдете. Корисно поговорити, і нам треба умовитися. Чи ви усвідомили, що ви погрішили трохи й супроти мене? Мілорди, у мене твердий намір убити когонебудь із вас. Всіх вас, хто тут є: Томаса Тефтона, графа Тенетського, Севджа, графа Райверського, Чарлза, Спенсера, графа Сендерлендського, Лоренса Гайда, графа Рочестерського, вас, баронів Ґрея де-Ролстона, Кері Генсдона, Ескрика, Рокінгена, тебе, маленького Картрета, тебе Роберта Дарсі, графа Голдернеського, тебе, Вільям, віконта Галтона, і тебе, Ралфа, герцоґа Монтеґю, і всіх інших, хто бажає, я, Давид Діррі Мойр, один із салдатів фльоти, я об'являю вам, я вас кличу, я вам наказую потурбуватися про секундантів і про свідків; я жду зустрінутися з вами лице в лице, груди в груди цього вечора,, зараз, завтра, вранці, вдень, уночі, при ясному сонці, при смолоскипах, де, коли й як ви собі знаєте, скрізь, де досить місця для двох довгих шпаг; ви добре зробите, коли обдивитеся ваші пистолі й нагострите ваші шпаги, бо я беру намір зробити ваші перства вакантними. Оґл Кевендіш, вживи запобіжних заходів і подумай про твій девіз: Cavendo tutus[64]. Мармедюк Ланґдел, ти добре зробиш, коли, за прикладом твого предка Ґридолда, накажеш нести за тобою труну. Джордж Бут, граф Воринґтон, ти не побачиш більше свого палатінського графства в Честері, свого крітського лабіринта й висрких баштиць Денгем-Мессі. А щодо лорда Воґена, то він досить молодий, щоб говорить дурниці, й досить старий, щоб відповідати за них; тому я вимагатиму звіту за його слова від його небожа Річарда Воґена, члена палати громад од містечка Меріонета. Ти, Джон Кемпбел, граф Грінвічський, я вб'ю тебе, як Ашон убив Матаса, але одкритим ударом, а не ззаду, бо я звик підставляти удару меча своє серце, а не спину. Я все сказав, мілорди. Поза тим, як собі хочете: вживайте чарів, радьтеся з ворожбитами по картах, натріть собі шкуру мазями й різними ліками, що роблять невразливими, повісьте собі на шию ладанки диявола або святої діви; я битимуся з вами, не зважаючи на благословення й на прокльони; я не обдурюватиму вас, щоб знати, чи є на вас яке чарівництво. Піший чи конний. На перехрестях, якщо бажаєте, в Пікаділі чи Черінґ-Кросі; можна зрити брук на вулиці для нашої зустрічі, як зрили Люврський двір для дуелі Гіза й Басомп'єра. Всіх. Ви чуєте? Я викликаю всіх. Дорм, граф Каернарвон, я примушу тебе проковтнути мою шпагу до держака, як це зробив Марол з Лілем Маріво, і ми потім побачимо, мілорд, чи ти засмієшся. Ти, Берлінґтон, що в тебе лице дівчини в твої сімнадцять років, вибирай між газонами твого Мідлсекського будинку і твоїм чудесним садом у Ляндесбурзі й Иоркшірі, де тебе поховати. Попереджаю, ваші вельможності, що мені не подобається, коли хто виявляє зухвальство щодо мене. І я покараю вас, мілорди. Я визнаю за паскудство, що ви обсміювали лорда Фермена Кленчерлі. Він кращий за вас. Як Кленчерлі, він має шляхетне походження, що його маєте й ви, а як Ґуїнплен, він має розум, якого у вас немає.