Але ж ні одна з тих голів не є живою істотою, а лиш головою живої істоти, і тільки сама гідра у своїй цілості — жива істота. Ніхто не сказав, що й у химері живими істотами є лев або дракон: вони — лиш її частини. А частини — це не живі істоти.
З чого ти висновуєш, що справедливість — жива істота? — "Вона якось діє, приносить користь; а що діє і приносить користь, те мусить бути наділене пориванням; що ж наділене пориванням, те — жива істота".— Правду мовиш, але якщо те поривання було її власним пориванням, а воно ж не їй належить, а душі. Будь-яка жива істота аж до смерті залишається тим самим, чим була на початку: людина, поки не вмре, зостається людиною, кінь — конем, собака — собакою, і не може перемінитись у щось інше. Справедливість, тобто душа, що перебуває в певному стані,— жива істота. Хай так. У такому разі й мужність — жива істота, тобто душа, що перебуває в певному стані. Яка ж то душа? Та, котра щойно була справедливістю? Але ж вона мусить триматися тієї першої, в якій почала перебувати, істоти — перейти в якусь іншу їй не дано. Крім того, одна душа не може належати двом живим істотам, тим паче — багатьом. Якщо справедливість, мужність, поміркованість та інші чесноти є живими істотами, то як це можливо, щоб вони мали тільки одну душу? Треба, щоб у кожної з тих чеснот була' власна душа, в іншому разі — то не живі істоти. Одне тіло не може бути спільним для багатьох живих істот. Це визнають і наші супротивники в тій суперечці. Але що є тілом справедливості?— "Душа".— Гм. А тілом мужності? — "Ця ж сама душа".— А хіба так буває, щоб одне тіло слугувало двом живим істотам? — "Але ж одна й та ж сама душа настроюється то на справедливість, то на мужність, то на поміркованість".— Так могло б бути, якби у той час, коли вона настроїлась на справедливість, не було мужності, а коли на мужність,— не було поміркованості; але ж усі чесноти існують одночасно. То як окремі чесноти можуть бути живими істотами, якщо душа — одна, якщо вона не може стати більше, ніж однією істотою? Врешті, жодна жива істота не може бути частиною іншої живої істоти. Справедливість — частина душі. Значить, вона не є живою істотою.
Мені здається, що я трачу час, розтовкмачуючи всім зрозумілі речі. Тут випадало б обурюватись, а не сперечатися. Нема такого створіння, щоб в усьому було подібне до іншого створіння. Глянь на що хочеш: у кожного тіла своя барва, свій вигляд, свої розміри. Серед усього іншого, чим дивує нас винахідливість божественного творця, є, вважаю, ще й те, що поміж такої незліченності всього сущого він ніколи ні в чому не повторився: навіть цілком подібні на перший погляд речі, тільки-но зіставиш їх, виявляються різними. Візьми листя: скільки тут усіляких видів! На кожному — якась своя, особлива, мітка. А скільки тварин! Вони неподібні одна до одної не тільки величиною: неодмінно й тут, хай у дрібному, завжди знайдеш якусь несхожість. Він сам поставив собі таку вимогу, аби те, що різне, було водночас і неподібним і нерівним. А всі чесноти, як самі твердите, рівні між собою. Отже, вони не можуть бути живими істотами.
Кожна жива істота діє сама по собі. А от доброчесність сама по собі аж ніяк не може діяти — тільки разом з людиною. Всі живі істоти поділяються на розумних, як людина і боги, та нерозумних, як звірі й худоба. Чесноти, звісно, розумні, але ж вони не є ні людьми, ні богами, отже,— не є й живими істотами. Кожна розумна істота не стане діяти, поки не відчує поривання, поки, врешті, те поривання не буде підкріплене схваленням. Поясню, що таке схвалення. От мені треба прогулятися; але на прогулянку я вийду лише тоді, коли скажу собі про те подумки, а потім ще й схвалю сказане. Треба присісти — присяду знову ж таки після всього того, на що я вказав. Доброчесність такого схвалення не знає. Візьмімо розсудливість. У який спосіб вона може схвалити думку: "мені треба прогулятися"? Сама її природа не допускає того. Адже розсудливість піклується про того, кому вона притаманна, а не про себе саму: вона ж ні прогулюватись не здатна, ні сидіти. Отож, не знаючи схвалення, вона не може бути розумною істотою. Якщо доброчесність — істота, то неодмінно й розумна; але вона не є розумною істотою, отже,— й живою. Якщо доброчесність — жива істота, то чи будь-яке благо (а доброчесність — благо) не є живою істотою? Саме так. Наші з цим погоджуються. Врятувати батька — благо, висловити розумну думку в сенаті — благо, справедливо вирішити якусь справу — благо. Виходить, і порятунок батька — жива істота, і висловлена розумна думка — жива істота. Ми договорились до того, що сміхом можна порснути. Передбачливо змовчати — благо, гарно пообідати — благо; можна дійти висновку, що і мовчання, й обід — живі істоти!
Так, далебі, й хочеться полоскотати себе й зробити собі забаву з тих дотепних дурниць. Якщо справедливість і хоробрість живі істоти, то вони, без сумніву, істоти земні. Кожна жива істота терпить від холоду, голоду, спраги; значить, справедливість терпить, скажімо, від холоду, хоробрість — від голоду, ласкавість — від спраги. А далі? Чи не поцікавлюсь у тих мислителів, як ті істоти виглядають? Чи вони подібні до людини, чи до коня, чи до якогось звіра? Якщо надали їм круглих обрисів, як богові(3), то запитаю, чи жадоба, розкіш, безглуздя теж круглі. Адже й вони — живі істоти. Якщо вони і їх округлять, то все ще допитуватимусь, чи до живих істот зараховують, приміром, обережну ходу. їм доведеться погодитись, а далі визнати, що й прогулянка, оскільки є істотою,— кругла.
Втім, не думай, що з-поміж наших я вперше, відхилившись од приписів, покерувався власною думкою: між Клеантом та його учнем Хрісіппом нема згоди навіть у тому, що таке прогулянка. Клеант твердить, що це дух, скерований провідним началом до ніг, а Хрісіпп запевняє, що це якраз те провідне начало. То чому б то кожному, за прикладом Хрісіппа, звернувшись до власного розуму, не висміяти таку силу отих живих істот, для яких увесь світ виявився б надто тісним? "Чесноти, хоч і не є багатьма живими істотами, все ж вони живі істоти. Як в особі однієї людини може поєднуватись і поет, і промовець, так і чесноти: вони живі істоти, але не можна сказати, що через те їх багато. Душа — це те ж саме, що душа справедлива, розважна, смілива, тобто настроєна в той чи інший спосіб відповідно до тієї чи іншої чесноти". Але годі. Вважатимемо, що ми дійшли порозуміння. Адже і я наразі визнаю, що душа — це жива істота, а там уже побачу, яка думка припаде мені до вподоби. А от щодо самих діянь душі, начебто і вони істоти, то це я заперечую. Інакше і всі слова будуть живими істотами, й усі вірші. Бо якщо розумна мова — благо, а всяке благо — жива істота, то й мова — жива істота. Розумний вірш — благо, а всяке благо — жива істота, отже, й вірш — жива істота. Тож "Славлю я мужа й борню" — жива істота, от лишень круглою її не можуть назвати, бо в неї шість стіп(4).— "Ну й хитромудрим,— скажеш,— ти зайнявся плетивом!" — А я, далебі, мало не лусну зі сміху, коли пробую уявити собі живими істотами і соле-цизми, і варваризми, й силогізми, коли придумую для них, мовби був малярем, відповідні обличчя. Про такі ото речі ми ведемо вчені бесіди, зсунувши брови й нахмуривши лоба? Тут я не можу не повторити знаних слів Цецілія(5): "О сумні нісенітниці!" Адже те, про що тут розводимось, радше смішне. Краще займімося чимось корисним для нас, рятівним, спробуймо відшукати стежку, яка вивела б нас до чеснот. Подавай мені науку не про те, чи мужність є живою істотою, чи ні, а про те, що жодна жива істота не може бути щасливою без мужності,— якщо не нагромадить у собі сил, аби протистояти всьому випадковому, якщо не приборкає у своїх думках будь-якого лиха ще перед тим, ніж зазнати його. Що таке мужність? Неприступне оборонне укріплення людської немочі; хто спорудив його довкола себе, той безпечно перебуває облогу життя, адже покладається на власні сили, послуговується власною зброєю. Тут я хочу навести тобі слова нашого Посідонія: "Ніколи й думки такої не підпускай, що тебе може колись оборонити зброя фортуни,— борися своєю власною! Фортуна не вкладе тобі до рук меча проти себе самої. Отож навіть озброєні проти ворога — проти неї беззбройні". Александр пограбував, порозганяв персів, гірканів, індів і всі інші племена, що селяться на сході ген аж до Океану, а сам, одного приятеля вбивши, другого втративши(6), лежав у темряві, тяжко переживаючи,— один раз свій злочин, другий раз — тугу; переможець стількох володарів і племен не встояв перед гнівом і смутком. Та й не диво: своїй владі він намагався підкорити все, крім пристрастей. Як же помиляються ті, хто прагне поширити права на свої володіння ген за море, хто вважає себе на вершині щастя, коли силою зброї загребе чимало провінцій, до старих приєднавши нові,— не відаючи, в чому полягає неосяжне, рівне божественному, володіння! Найвища влада — мати владу над собою. Краще хай навчать мене, наскільки великою святістю є справедливість, яка шанує чуже добро й домагається хіба що одного: бути у вжитку. Вона не має нічого спільного з марнославством, із хвальбою: вона сама з себе задоволена. Ось у чому кожен мусить насамперед переконати себе самого: "Я повинен бути справедливий безкорисливо!" Мало того. Хай переконає себе ще й у такому: "Заради тієї незрівнянної чесноти я радо пожертвую всім!" Отже, хай всі твої помисли відбігають якомога далі від особистої користі. Негоже озиратися, яка нагорода чекає тебе за справедливий вчинок: вона — у самій справедливості! Закарбуй собі в пам'яті й те, про що я тобі нещодавно говорив: не має жодного значення, чи багато людей знає, що ти справедливий; хто хоче розголосу для своїх чеснот, той не про них дбає — про славу. Не хочеш бути справедливий без слави? Але ж тобі, присягаюсь, не раз доведеться ще й неслави зазнати за твою справедливість! І тоді, якщо ти розумна людина, то втішатимешся тією неславою, яку ти придбав собі добрими ділами.
Бувай здоров!
ЛИСТ СХІV
Сенека вітає свого Луцілія!
Ти питаєш мене, чому бувають часи, коли бере гору зіпсуте красномовство, коли помітна схильність до певних пороків,— так що іноді в пошані пихата мова, іноді якась наче переривчаста, що протягається на зразок пісні? Чому деколи до вподоби сміливі, майже неймовірні твердження, а деколи — якісь сумнівні недомовки, де більше треба натужувати розум, ніж нашорошувати вуха? Чому, буває, з такою зухвалістю надуживають переносними значеннями? Причина того часто на вустах у людей, а от у греків є навіть таке прислів'я: "Яке життя — така й мова".