Моторошно стало мені, коли запалав її шрам, заблищали очі, і вона промовила, не відриваючи очей від мене:
– Що він робить?
Я був до такої міри приголомшений, що повторив ці слова замість відповіді.
– Що він робить? – перепитала вона з пристрастю, яка начебто вогнем пекла її. – У чому допомагає йому той чоловік, в очах якого я завжди читаю безсоромну фальш? Ви – чесна людина і вірний друг, і я не прошу вас зраджувати його. Я прошу тільки сказати мені, чи це гнів, чи ненависть, чи гордість, чи неспокій, чи якась дика фантазія, чи то любов – що це таке, що керує ним?
– Міс Дартль, – відказав я, – як мені переконати вас, що я не помітив жодних змін у Стірфорсові. Я нічого не можу пригадати. Я певний, що ніяких змін і не сталось. Я навіть не розумію, про що ви таке говорите.
Вона все ще пильно дивилася на мене, і шрам її почав тремтіти, наче від болю; куточок уст скривився, немов від гніву чи від зневажливого жалю. Вона поспішно закрила губи рукою – такою тонкою і ніжною, що коли вона здіймала її проти вогню, я часто порівнював цю руку з фарфором. Швидко і схвильовано вона прошепотіла:
– Заклинаю вас нікому не казати про це!
І ні слова більше.
Місіс Стірфорс якось особливо раділа присутності свого сина, а Стірфорс цього разу ставився до неї особливо уважно і шанобливо. Дуже цікаво було бачити їх разом – не тільки через їхню взаємну любов, а більше через їхню разючу схожість. Його запальність і гордість пом'якшувались у ній віком і статтю і перетворювались на величну гідність. Не раз спадало мені на думку: як добре, що досі не виникло між ними ніякої серйозної суперечки; бо інакше дві такі натури – чи краще було б сказати, такі два відтінки однієї і тієї ж натури – примирити було б важче, ніж найбільші протилежності. Думка ця, визнаю, виникла в мене не самостійно, а під впливом слів Рози Дартль.
За обідом вона сказала:
– О, скажіть же мені нарешті хтось, бо я думала про це увесь день і хочу знати!
– Що саме ви хочете знати, Розо? – відгукнулася місіс Стірфорс. – Дуже прошу вас, Розо, не будьте таємничою.
– Таємничою? – вигукнула вона. – О, справді? Ви вважаєте, що я таємнича?
– Я безнастанно благаю вас, – сказала місіс Стірфорс, – розмовляти просто, як вам природа підказує.
– О! Значить природа мені цього не підказує? – відповіла та. – Справді, вам доведеться терпіти мої запитання, бо я запитую з цікавості. Ми ніколи не знаємо самі себе!
– Це вже теж стало для вас природним, – спокійно сказала місіс Стірфорс. – Але я пригадую – і ви, мабуть, теж – часи, коли у вас був інший характер, Розо, менш насторожений і більш довірливий.
– О, безперечно, ви маєте рацію! – відповіла вона. – А одна погана звичка тягне за собою й іншу. Справді! Значить, я була менш насторожена і більш довірлива? І як це я могла так непомітно змінитись? Ах, дуже шкода! Що ж, треба намагатися стати такою, як раніше.
– Дуже на це сподіваюся, – з усмішкою сказала місіс Стірфорс.
– О! Я, знаєте, дійсно спробую це зробити, – відказала Роза. – Я буду вчитися відвертості... від кого б це, наприклад... скажімо... від Джеймса.
– Ви не могли б знайти кращої школи відвертості, Розо, – швидко відгукнулася місіс Стірфорс, бо мова Рози Дартль завжди була забарвлена певним сарказмом, хоч цього разу Роза висловлювалася з найневиннішим виглядом.
– У цьому я цілком певна, – з несподіваною палкістю відповіла вона. – Якщо я певна в чомусь – справді, знаєте – то я певна саме в цьому!
Місіс Стірфорс, здається, трохи пошкодувала, що висловилася так гостро, і сказала трохи м'якше:
– Гаразд, люба моя Розо, але ж ми ще не почули, що так цікавить вас.
– Що мене цікавить? – навмисно холодно відповіла вона. – О! Я тільки хотіла знати: якщо люди, так схожі між собою своєю моральною конституцією... це правильний вислів?
– Це вислів не гірший за інші, – зазначив Стірфорс.
– Дякую... якщо люди, дуже схожі між собою своєю моральною конституцією, посваряться з якогось серйозного приводу, то чи буде між ними ворожнеча сильніша і триваліша, ніж в інших людей?
– Мабуть, що так, – відповів Стірфорс.
– Ви так думаєте? – відказала вона. – Боже мій. Припустімо, наприклад, – всяка неймовірна річ годиться для прикладу – що між вами й вашою матір'ю виникли б серйозні незгоди.
– Моя люба Розо, – перепинила місіс Стірфорс, добродушно сміючись. – Знайдіть якийсь інший приклад. Ми з Джеймсом, слава богу, дуже добре знаємо свої взаємні обов'язки!
– О! – сказала міс Дартль, задумливо похитуючи головою. – Напевно! Отже, це попередить незгоди? Авжеж, звичайно! Я дуже рада, що поставила таке безрозсудне запитання. Принаймні я тепер знаю, що ваші взаємні обов'язки запобігають незгодам. Дуже вам вдячна.
Не можу опустити ще одну невеличку обставину щодо міс Дартль, бо я мав підстави згадати про це згодом, коли все невиправне минуле стало мені відоме. Увесь цей день, а особливо після останньої розмови, Стірфорс докладав усіх зусиль, щоб причарувати і вмилостивити Розу Дартль. Мене не здивувало, що він досягнув своєї мети. Не дивувало мене й те, що вона спочатку боролася проти його чудового вміння, яке тоді здавалось мені чудовою природою; адже ж я знав, що вона примхлива й уперта. Я бачив, як помалу пом'якшуються риси її обличчя та рухи; я бачив, як дедалі ніжнішає її погляд на нього; я бачив, як вона дедалі слабше, але завжди гнівно, немовби проклинаючи свою слабкість, намагається чинити опір його непереможним чарам. І, нарешті, я бачив, як пом'якшується її суворий вираз, посмішка стає милою, і перестав боятись її, і всі ми сіли перед каміном, жваво розмовляючи і сміючись, немов малі діти.
Чи тому, що було вже пізно, чи Стірфорс не хотів втратити завойованого ґрунту, не знаю, але ми з ним не лишались у їдальні і п'яти хвилин після того, як пішла Роза.
– Вона грає на арфі, – тихо сказав Стірфорс перед дверима вітальні, – а здається мені, що ніхто, крім моєї матері, протягом останніх трьох років не чув її гри.
Ці слова він вимовив з дивною посмішкою, яка негайно зникла. Ми зайшли до кімнати й застали Розу Дартль саму.
– Не треба вставати, – сказав Стірфорс (хоч вона вже встигла це зробити), – моя люба Розо, не треба! Будьте ласкаві, хоч цього разу проспівайте нам ірландську пісню.
– Нащо вам здалась ірландська пісня? – відказала вона.
– Вона мені дуже подобається, – мовив Стірфорс, – значно більше, ніж будь-яка інша. От і Маргаритка любить музику всією душею. Проспівайте нам ірландську пісню, Розо, а я посиджу і послухаю, як колись!
Він не торкнувся ні її, ні крісла, з якого вона була підвелась, але сів поряд із арфою. Деякий час Роза злегка водила рукою над струнами арфи, не торкаючись їх. Нарешті вона сіла, рвучко присунула арфу до себе, заграла і заспівала.
Не знаю, що таке було в її грі чи в голосі, але пісня здавалася мені неземною, нічого подібного я в своєму житті не чув і не можу собі уявити. Щось жахливе було в щирій експресії цієї пісні. Здавалося, що вона ніколи не була написана чи покладена на музику, а виривалася з кипучої жаги, яка сповнювала приглушений голос співачки. І ось вона замовкла, а звуки все ще коливали повітря. Я занімів, коли вона знову схилилася над арфою, перебираючи пальцями, але не торкаючись струн.
Ще хвилина, і Стірфорс вивів мене з забуття. Він підвівся, підійшов до неї, грайливо обійняв її та сказав:
– Ну, Розо, надалі ми будемо дуже любити одне одного?
Замість відповіді вона відштовхнула його з люттю дикої кішки і вискочила з кімнати.
– Що тут у вас трапилося з Розою? – спитала, ввійшовши, місіс Стірфорс.
– Деякий час вона була янголом, мамо, – відповів Стірфорс, – а потім заради рівноваги вдалась у протилежні крайнощі.
– Тобі слід бути обережним з нею, Джеймсе. Не забувай, що вона стала дуже вразлива; не треба її дратувати.
Роза не повернулася; більше ми про неї не говорили, аж доки я не зайшов до кімнати Стірфорса побажати йому доброї ночі. Там він почав глузувати з неї, спитав мене, чи бачив я колись таке незрозуміле дике створіння. Я висловив своє глибоке здивування і спитав, чи не здогадується він, що саме раптом так розгнівило її.
– О, бог знає, – відповів Стірфорс. – Все, що хочеш, або нічого. Я вже казав тобі, що вона, немов точилом, гострить усе, включаючи й себе саму. Вона – як гострий ніж, і з нею треба обережно поводитися. Вона завжди небезпечна. На добраніч!
– На добраніч, мій любий Стірфорсе! – сказав я – Я виїду рано, коли ти ще спатимеш. На добраніч!
Він неохоче відпустив мене. Поклавши обидві руки мені на плечі і посміхаючись, він сказав:
– Маргаритко, хоч не таке ім'я дали тобі твої хрещені батьки, але мені воно подобається найбільше. I я хотів би, сказати не можу, як хотів би, щоб ти називав так мене!
– А чому ж, це можна, – відповів я.
– Маргаритко, коли щось розлучить нас назавжди, не згадуй мене лихом, чуєш, старигане! Ну! Домовмося про це. Пам'ятай про мене тільки найкраще, якщо життя роз'єднає нас!
– У тобі немає для мене ні найкращого, ні найгіршого, – сказав я. – Я завжди однаково люблю тебе від усього серця.
Сумління гризло мене за те навіть, що колись, хоч і в думках тільки, я був несправедливий до нього. Таким винним почувався я, що ладен уже був покаятися йому. Але я не хотів зрадити довіру Агнес, не знав, як почати, і так нічого й не вимовив. Поки я вагався, він сказав:
– Благослови тебе боже, Маргаритко. На добраніч!
Ми потиснули руки один одному і розлучились.
Я прокинувся вдосвіта, тихенько вбрався і зазирнув до його кімнати. Він міцно спав – спокійно лежав, закинувши руку за голову, як колись у дортуарі школи.
Минуло небагато часу, і я вже дивувався, як це він міг тоді так спокійно спати.
Але він спав, – я хочу знову згадати його таким, – спав так, як колись у школі. I ось, у цю мовчазну годину залишив я його.
Хай бог простить тебе, Стірфорсе! Ніколи вже не потисну я з дружбою і любов'ю цю неживу руку. Ніколи, ніколи більше!
XIІІ. Втрата
Ввечері прибув я до Ярмута і зупинився в готелі. Я знав, що в моїй кімнаті у Пеготті має оселитися той величний Гість, перед яким мусять поступитися всі живі; тому я заїхав до готелю, пообідав там і замовив собі номер.
О десятій годині я вийшов на вулицю. Більшість крамниць вже зачинились, у місті було тихо.