Звати його пан Сансон. На дверях у нього поштова скринька. О, ми з вами добре порозважаємось!
Аж раптом на палець Гаврошеві впала крапля гарячої смоли, й це повернуло його до дійсності.
— Чорт забирай! — сказав він. — Я не можу витрачати більше одного су в місяць на освітлення квартири. Вляглися — значить, треба спати. Нам нема коли читати романи пана Поля де Кока. Крім того, світло можуть помітити фараони.
Негода посилювалася. Гуркотів грім, і чути було, як барабанять по спині слона краплі зливи.
— Одурили ми тебе, дощ! — вигукнув Гаврош. — Люблю слухати, як дзюркотить водичка по ногах моєї долівки. Зима дурна; їй не вдається нас намочити, от вона й лютує, стара водоноска.
У відповідь на ці нешанобливі слова спалахнула така сліпуча блискавка, аж її спалах проник крізь щілини у слоновому череві. А за спалахом ударив оглушливий грім. Дітлахи скрикнули й підхопились на ноги, мало не збивши сітку з жердин. Але Гаврош обернув до них своє сміливе личко й голосно засміявся:
— Спокійно, малюки! Не розваліть мені хату. Оце так грім! Браво, Господи! У тебе вийшло не гірше, ніж у театрі Амбіґю.
Він поправив сітку, легенько штовхнув обох малих на постіль, натис їм на коліна, щоб вони випростались, і гукнув:
— Добрий Господь запалив свою свічку, і я можу погасити свою. Треба спати, дітки. Накривайтеся, я зараз гашу. Готові?
— Так, — прошепотів старший. — Мені дуже добре. Під головою наче пухова подушка.
— Кажуть не "голова", а "довбешка", — зауважив Гаврош.
Двоє малих притиснулись один до одного. Гаврош натяг їм укривало аж на вуха і втретє за сьогодні повторив:
— Спіть!
І дмухнув на ґніт.
Як тільки світло погасло, сітка, що під нею лежали діти, почала якось дивно тремтіти. Чувся глухий скрегіт із металевим призвуком. Здавалося, безліч зубів угризаються в мідний дріт. Усе це супроводжувалося різким попискуванням.
П’ятирічний малий, почувши над головою це шарудіння, похолов від жаху і штовхнув ліктем старшого брата, але той уже спав. Тоді малюк наважився пошепки звернутися до Гавроша:
— Добродію!
— Га? — озвався Гаврош, який уже склепив повіки.
— Що це шарудить?
— Пацюки, — відповів Гаврош.
І знову опустив голову на мату.
Справді, пацюків у слоновому череві були сотні. Світло ґнота змушувало їх триматися по кутках, але тепер, коли в цій печері, яку звірі вважали своєю оселею, запанувала темрява, вони осміліли й, відчувши "запах свіжини", табунами накинулись на Гаврошеве шатро, певне, сподіваючись прогризти дріт.
Тим часом малий не міг заснути.
— Добродію! — знову озвався він.
— Чого тобі? — спитав Гаврош.
— А що воно — пацюки?
— Це такі миші.
Гаврошеве пояснення трохи заспокоїло малого. Колись він бачив білих мишей і зовсім їх не злякався. Проте він знову озвався:
— Добродію!
— Ну, що тобі?
— А чого у вас нема кота?
— Був у мене один, — відповів Гаврош, — та вони його з’їли.
Почувши ці слова, малий знову затремтів від страху.
— Добродію!
— Га?
— Кого з’їли?
— Кота.
— А хто з’їв кота?
— Пацюки.
— Миші?
— Ну так, пацюки.
Нажаханий цими мишами, які їдять котів, малюк провадив:
— Добродію, а нас вони не з’їдять, оті миші?
— Ще й як! — сказав Гаврош.
Страх малого досяг найвищої межі. Але Гаврош додав:
— Не бійся! Вони сюди не проберуться. Ось тобі моя рука. Замовкни й спи!
І взяв малого за руку. Хлопець притис Гаврошеву руку до себе й трохи заспокоївся. Навколо запанувала тиша: почувши людські голоси, пацюки розбіглися. Незабаром вони знову люто накинулися на сітку, але троє малих уже міцно спали й тому нічого не чули.
Година за годиною минала ніч. Темрява вкривала площу Бастилії, поривами налітав зимовий вітер із дощем. Величезний слон стояв нерухомо, мовби вдивляючись у темряву; здавалося, він поринув у глибоку задуму, задоволений, що дав притулок трьом бідолашним дітям.
Десь перед світанком із вулиці Сент-Антуан вибіг чоловік; він швидко перетнув площу і крізь щілину в паркані прослизнув під черево слона. Там він крикнув — раз і вдруге — голосом, що не мав у собі нічого людського й був схожий на крик папуги. Той крик приблизно можна передати літерами на папері, як:
— Кірікікіу!
На другий крик із слонового черева пролунав у відповідь дзвінкий дитячий голос:
– Іду!
Майже відразу дошка, що затуляла дірку в череві, відсунулась, і звідти виліз хлопець, який миттю спустився по нозі слона. То був Гаврош. Покликав його Чепурунчик.
Ну а крик "кірікікіу", безперечно, означав те, що Гаврош висловив фразою: "Спитаєш пана Гавроша".
Почувши цей крик, хлопець зразу прокинувся, вибрався з "алькова", ледь розсунувши сітку, яку тут-таки ретельно затулив, відкрив свою ляду й спустився вниз.
— Нам потрібна твоя допомога, — тільки й сказав Чепурунчик.
Гаврош не став вимагати пояснень.
— Гаразд, — сказав він.
Й обидва швидко пішли до вулиці Сент-Антуан, у той бік, звідки з’явився Чепурунчик.
3. Втеча з тюрми
Ось що відбулося тієї самої ночі у в’язниці Форс.
Інтелігент, Відьмак, Паща і Тенардьє зуміли домовитися між собою про втечу, хоч Тенардьє і сидів у одиночці. Інтелігент утік ще вдень — ми вже знаємо про це з розмови між Чепурунчиком та Гаврошем. Чепурунчик мав допомагати приятелям іззовні.
Відьмак цілий місяць просидів у карцері; за цей час він устиг, по-перше, зсукати мотузку, а по-друге, — обміркувати план утечі. Вийшовши звідти, він прихопив і мотузку. Посадили його в так звану Нову будівлю; там він зустрівся з Пащею і знайшов цвях.
Призначений день був особливо сприятливий для втечі, бо покрівельники саме лагодили шиферний дах. Отож угорі з’явилися риштування й драбини. Тобто мости і сходинки до волі.
Нова будівля складалася з чотирьох загальних камер, розміщених одна над одною, і горищного приміщення, яке називалося "Вільне повітря". Широкий комин, що лишився, певно, від кухонної печі герцогів де ла Форс, починався з нижнього поверху, перетинав усі камери й виходив на дах.
Паща й Відьмак сиділи в одній камері. З остороги їх помістили внизу, на першому поверсі. Випадково узголів’я їхніх ліжок упиралися в комин. Тенардьє сидів якраз у них над головою, на тому самому горищі, яке мало назву "Вільне повітря".
Воно було поділене на чотири окремі камери з потрійними ґратами на вікнах і дверима, оббитими бляхою.
В одну з тих камер і посадили Тенардьє. Так і не пощастило з’ясувати, в який спосіб роздобув він пляшку вина зі снотворним зіллям.
У багатьох тюрмах є служителі, які наживаються на тому, що іноді допомагають в’язням утекти.
Тієї самої ночі, коли малий Гаврош підібрав на вулиці двох дітей, Відьмак і Паща тихо підвелися й почали колупати комин цвяхом, який знайшов Відьмак. Вони знали, що Інтелігент, котрий уже втік уранці, чекає їх на вулиці разом із Чепурунчиком. Тиньк і цегла падали на Відьмакове ліжко, тому нічого не було чутно. Та й пориви вітру з дощем, градом і громом створювали шум, який сприяв утікачам. Інші в’язні або спали, або вдавали, ніби сплять. Відьмак був спритний, Паща — дужий. Перш ніж наглядач, який дрімав у заґратованій комірчині з віконцем на камеру, встиг щось почути, два небезпечні бандити пробили стіну комина, вилізли димоходом угору, зламали залізні ґрати, що закривали верхній отвір димаря, й опинилися на даху.
Безодня у вісімдесят футів завглибшки і шість футів завширшки відокремлювала їх від зовнішнього муру в’язниці. На дні того провалля поблискувала рушниця вартового. Бандити прив’язали за уламки ґрат на димарі мотузку, зсукану Відьмаком у карцері, перекинули її другий кінець через зовнішній мур, сміливо перестрибнули провалля, перелізли через дашок муру, спустилися по мотузці на дах будівлі, що стояла впритул до громадської лазні, відірвали мотузку, стрибнули на подвір’я лазні, перебігли його, штовхнули кватирку біля будки воротаря, де висіла шворка, що відчиняла ворота, потягли за ту шворку, відчинили ворота й опинились на вулиці.
Минуло тільки три чверті години відтоді, як вони піднялися в темряві на своїх ліжках і стали колупати цвяхом комин.
Через кілька хвилин Відьмак і Паща приєдналися до Інтелігента та Чепурунчика, що блукали поблизу.
Невідомо як, але Тенардьє попередили, і він цієї ночі не спав.
Близько першої він помітив, як понад слуховим віконцем його камери промайнули дві тіні. Одна на мить затрималася біля шибки. То був Відьмак. Тенардьє впізнав його і все зрозумів.
Тенардьє, зарахованого до категорії особливо небезпечних злочинців, охороняли дуже пильно. Біля його камери ходив вартовий із зарядженою рушницею, якого що дві години змінювали. "Вільне повітря" було освітлене свічкою в настінному канделябрі. Ув’язнений мав на ногах кайдани вагою в півсотні фунтів. О четвертій пополудні до його камери приходив сторож із двома догами, він приніс в’язневі два фунти чорного хліба, глек із водою та миску з рідким супом, де плавало кілька бобів, і перевірив міцність його кайданів та віконних ґрат. Цей самий сторож із собаками приходив також два рази вночі.
Тенардьє домігся дозволу залишити в себе щось на зразок залізного прогонича — він приколював ним до стіни хліб, втикаючи прогонич у щілину, а то, мовляв, "пацюки з’їдять". Тенардьє пильно охороняли, й ніякої небезпеки в тому залізному пруті ніхто не побачив. Лише потім згадали, як один сторож сказав: "Краще б йому залишили дерев’яний прогонич".
О другій ночі старого солдата, який стояв на варті біля камери, замінили новобранцем. За кілька хвилин навідався сторож із собаками й пішов, нічого не помітивши, окрім того хіба, що вартовий надто скидається на "жовтодзьобого селюка". Та через дві години, коли о четвертій ранку прийшли змінювати новобранця, він спав біля камери Тенардьє як убитий. А в’язня в камері уже не було. Розбиті кайдани лежали на підлозі. У стелі побачили дірку і ще одну дірку — в даху. Одну дошку зі своїх нар Тенардьє видер і, певно, узяв із собою, бо її ніде не могли знайти. В камері також лишилася напівпорожня пляшка з дурманним вином, яким в’язень приспав солдата. Багнет із рушниці вартового зник.
В ту хвилину, коли зробили це відкриття, вважали, що Тенардьє уже втік. А насправді він ще перебував у великій небезпеці.
Вибравшись на дах, утікач знайшов обривок прив’язаної до ґрат мотузки, але той обривок був закороткий, й Тенардьє не зміг перебратися через зовнішній мур, як то зробили Відьмак і Паща.
Якщо звернути з вулиці Балетної на вулицю Сицилійського короля, то зразу праворуч ви побачите брудний закутень.