Брат Транквілій, який наглядав за Вежею блазнів, повідомив Альфа, справді був спокійним і дуже поблажливим ченцем. Звичайно, доти, доки його хтось не роздражнював.
Нормальний, який і далі всіх ігнорував, виявився тим, хто невдовзі "роздражнив" брата Транквілія. Під час молитви Нормальний цілковито віддався своєму улюбленому заняттю — забавам із власною соромотою. Це не приховалося від соколиного ока божогробця, і Нормальний отримав добрячого прочухана дубовим кийком, що його, як з'ясувалося, Транквілій носив не для краси.
Минали дні, позначені нудним ритмом їжі й молитов. Минали ночі. Останні були особливо обтяжливі — як через надокучливий холод, так і через хорове, просто страхітливе хропіння пансіонерів. Дні легше було витримувати. Можна було принаймні порозмовляти.
* * *
— Через злість і заздрість, — Циркулос ворухнув волом і закліпав закислими очима. — Я сиджу тут через злість людську і заздрість колег-невдах. Вони зненавиділи мене, бо я досягнув того, чого їм досягти не вдалося.
— А саме? — зацікавився Шарлей.
— Та чого б то я мав, — Циркулос витер об халат забруднені крейдою пальці, — чого б то я мав товкмачити вам, профанам, ви однаково не зрозумієте.
— А ви випробуйте нас…
— Ну, якщо на те ваша воля… — Циркулос відкашлявся, подлубався в носі, потер п'яткою об п'ятку. — Мені вдалася річ неабияка. Я точно визначив дату кінця світу.
— Невже тисяча чотириста двадцятий рік? — запитав після хвилини ввічливого мовчання Шарлей. — Місяць лютий, понеділок після Святої Схоластики? Не дуже оригінально, зауважу я вам.
— Ображаєте, — випнув рештки живота Циркулос. — Я не якийсь там навіжений міленарист[475], і не якийсь містик-недоук, я не повторюватиму вслід за фанатиками хіліастичну маячню. Я вивчив проблему sine ira et studio[476], на підставі досліджень наукових джерел і математичних компутацій[477]. Ви знаєте Одкровення святого Йоанна Богослова?
— Поверхово, але знаємо…
— Агнець розкрив сім печаток, так? І побачив Йоанн сімох ангелів, так?
— Абсолютно.
— А вибраних і попечатаних було сто сорок чотири тисячі, так? А старців — двадцять чотири, так? А двом свідкам дано силу пророкувати тисячу двісті й шістдесят день, так? Отож якщо це все додати, а суму помножити на вісім, кількість літер у слові "Аполліон", то вийде… Ах, та що я вам товкмачитиму, ви однаково не зрозумієте. Кінець світу настане у липні. Точніше: шостого липня, in octava Apostolorum Petri et Pauli[478]. У п'ятницю. Ополудні.
— Якого року?
— Цього, святого. Тисяча чотириста двадцять п'ятого.
— Та-ак, — потер бороду Шарлей. — Але є, бачите, одна заковика…
— Це яка ж?
— Зараз вересень.
— Це не доказ.
— І полудень уже минув.
Циркулос стенув плечима, потім відвернувся і демонстративно запорпався у солому.
— Я знав, — пирхнув він, — що нема чого говорити з неуками. Бувайте здорові.
* * *
Миколай Коппірніґ, вільний муляр із Франкенштейна, не був балакучим, однак його сухість і різкість не відштовхнули Шарлея, який скучив за спілкуванням.
— Отже, — не здавався демерит, — ви астроном. І вас засадили за ґрати. Що ж, підтверджується, що надто пильне розглядання неба не приносить користі і доброму католику не личить. Але я, шановний, можу зробити ще інакші висновки. Кон'юнкція астрономії з ув'язненням може означати тільки одне: підрив птолемеївської теорії. Я маю рацію?
— Рацію в чому? — буркнув у відповідь Коппірніґ. — У кон'юнкціях? Маєте, аякже. І в іншому теж. Бо здається мені, що ви із тих, котрі завжди мають рацію. Я таких уже бачив.
— Таких — напевне ні, — посміхнувся демерит. — Але не будемо про це. Набагато важливіше — як воно, по-вашому, з тим Птолемеєм? Що є у центрі Всесвіту? Земля? Чи Сонце?
Коппірніґ довго мовчав.
— Та нехай собі буде, що хоче, — нарешті сказав він з гіркотою в голосі. — Звідки мені знати? Який там із мене астроном, що я можу знати? Я від усього відречуся, в усьому зізнаюся. Скажу, як мені скажуть.
— Ага, — засяяв Шарлей. — Отже, я все-таки влучив! Зіткнулася астрономія з теологією? І пострашили?
— Як це? — здивувався Рейневан. — Астрономія — точна наука. То що до неї може мати теологія? Два плюс два — завжди чотири…
— І мені так здавалося, — похмуро перебив Коппірніґ. — Але реальність — інша.
— Не розумію.
— Рейнмаре, Рейнмаре, — співчутливо посміхнувся Шарлей. — Ти наївний, як дитя. Додавання двох і двох не суперечить Святому Письму, чого не можна сказати про обертання небесних тіл. Не можна доводити, що Земля обертається навколо Сонця, коли в Біблії написано, що Єгошуя наказав Сонцю зупинитися[479]. Сонцю, а не Землі. Тому…
— Тому, — ще похмуріше перебив вільний муляр, — треба керуватися інстинктом самозбереження. У тому, що стосується небес, астролябія і підзорна труба[480] можуть помилятися, Біблія ж — безпомилкова. Небеса…
— Той, хто пробуває понад колом Землі, — втрутився Ісая, вирваний з апатії звуком слова "Біблія", — розтягнув небеса, як тканину, і розіп'яв їх, як намет для життя.[481]
— Ну от, прошу дуже, — похитав головою Коппірніґ. — Придурок, а знає.
— Отож-бо.
— Що "отож-бо"? — вибухнув Коппірніґ. — Що "отож-бо"? Аж такі вже ви мудрі? Я від усього відмовлюся. Аби тільки мене випустили, я підтверджу все, що вони захочуть. Що Земля пласка, а її геометричним центром є Єрусалим. Що Сонце обертається навколо папи, який є центром Усесвіту. Усе визнаю. А втім, може, вони мають рацію? Псякрев, таж їхня інституція існує без малого півтори тисячі років. Хоча б уже з цієї причини вони не можуть помилятися.
— А відколи це, — примружився Шарлей, — роки лікують дурість?
— Та йдіть ви к бісу! — рознервувався вільний муляр. — Самі собі йдіть на тортури і на вогнище! Я від усього відрікаюся! Я кажу: і все-таки вона НЕ рухається, eppur NON si muove![482]
— А зрештою, що я можу знати, — гірко промовив він після недовгого мовчання. — Який із мене астроном? Я простий чоловік.
— Не вірте йому, пане Шарлею, — озвався Бонавентура, який саме прокинувся з дрімоти. — Зараз він так говорить, бо злякався багаття. А який з нього астроном, у Франкенштейні всі знають, бо він щоночі на даху з астролябією сидить і зірки рахує. І не він один у родині, у них усі такі звіздарі, у Коппірніґів. Навіть наймолодший, маленький Миколайко, про якого люди сміються, що його першим словом було "мама", другим — "гаму", а третім — "геліоцентризм".[483]
* * *
Чим раніше смеркалося, тим ставало холодніше, тим більше пансіонерів збиралися до розмов і диспутів. Говорили, говорили, говорили. Спочатку всі разом, а потім уже кожен сам по собі.
— Змарнують мені institorium. Усе розтринькають, за вітром пустять, перетворять на ніщо. Зруйнують весь доробок. Теперішня молодь!
— А всі жінки, усі до єдиної, — курви. Вчинком або наміренням.
— Настане апокаліпсис, не залишиться нічого. Зовсім нічого. Але чого б то я мав товкмачити вам, профанам.
— А я вам кажу, що з нами буде покінчено ще раніше. Прийде інквізитор. Замучать, а потім спалять. І так нам і треба, грішникам, бо ми Бога образили.
— Тому як огненний язик пожирає стерню, а від полум'я никне трава, отак спорохнявіє корінь у них, і рознесеться їхній цвіт, немов курява, бо від себе відкинули Закон Господа Саваофа.[484]
— Чуєте? Придурок, а знає.
— Отож-бо.
— Проблема в тому, — сказав замислений Коппірніґ, — що ми забагато думали.
— От-от-от, — підтвердив Тома Альфа. — Тому не уникнути нам кари.
— …будуть зібрані разом, мов в'язні до ями, й у в'язницю вони будуть замкнені, а по днях багатьох будуть навіщені…[485]
— Чуєте? Придурок, а знає.
Під стіною, віддалік, ті, що страждали на dementia і debilitas, белькотіли і марили. Коло них, на своєму лігві, Нормальний ганяв між ногами огира, охаючи і постогнуючи.
* * *
У жовтні настали ще більші холоди. Тоді, шістнадцятого — у датах дозволяв орієнтуватися календар, який Шарлей накреслив на стіні крейдою, украденою в Циркулоса, — до Вежі блазнів потрапив знайомий.
* * *
Знайомого втягли до Вежі не божогробці, а збройні в кольчугах і вишитих каптанах. Він опирався, а тому дістав кілька разів по шиї, а зі сходів його зіштовхнули. Він скотився і розпластався на долівці. Пансіонери Вежі, серед них Рейневан і Шарлей, дивилися, як він лежить. Як до нього підходить брат Транквілій зі своїм кийком.
— Сьогодні в нас, — сказав він, за звичаєм спочатку привітавшись іменем святої Димпни, покровительки і заступниці хворих на голову, — сьогодні в нас святого Гавела. Але тих Гавелів тут було і було, тому, щоби не повторюватися… Сьогодні ще також споминаємо у молитвах святого Муммоліна… Так що будеш ти, брате, зватися Муммоліном. Зрозуміло?
Той, хто лежав на долівці, припіднявся на ліктях, глянув на божогробця. Якийсь час здавалося, що він прокоментує цю промову короткими і добірними словами. Транквілій теж, мабуть, цього чекав, бо підняв палку і відступив на крок, щоби краще розмахнутися. Але лежачий тільки скреготнув зубами, так нічого і не сказавши.
— Ну, — кивнув божогробець, — оце я розумію. З Богом, брате.
Лежачий сів. Рейневан ледве його впізнав. Не було сірого плаща, пропала срібна застібка, пропав шаперон, пропала ліріпіпа. Облягаючий вамс був весь виваляний у пилюці й тиньку, роздертий на обох підбитих ватою плечах.
— Здрастуй.
Урбан Горн підняв голову. Волосся в нього було поплутане, око підбите, губа розтята й опухла.
— Здрастуй, Рейнмаре, — відповів він. — Знаєш, я зовсім не здивований, що бачу тебе у Вежі блазнів.
— Ти цілий? Як ти себе почуваєш?
— Прекрасно. Просто блискуче. Певно, сонячне сяйво б'є у мене з дупи. Зазирни і переконайся. Бо мені важко.
Він підвівся, обмацав боки. Помасував крижі.
— Убили мого собаку, — сказав він холодно. — Затовкли. Мого Вельзевула. Ти пам'ятаєш Вельзевула?
— Мені шкода, — Рейневан добре пам'ятав зуби собаки за дюйм від обличчя. Але йому справді було шкода.
— Цього я їм не подарую, — скреготнув зубами Горн. — Вони мені заплатять. Коли я вирвуся звідси.
— З цим може бути проблема.
— Знаю.
* * *
Під час церемонії знайомства Горн і Шарлей довго придивлялися один до одного, примружуючи повіки і покусуючи губи. Було видно, що натрапив пройдисвіт на пройдисвіта і шельма на шельму. Причому це було видно настільки виразно, що жоден із пройдисвітів ні про що іншого не запитав.
— То значить, — роззирнувся Горн, — сидимо, де сидимо.