Притримав коня, щоб опинитися на самому кінці колони.
Вони їхали. Сонце було високо, коли земля стала неприємною, підмоклою і грузькою. Щойно вони виїжджали з одного болота, як тут-таки в'їжджали в наступне, долали одну за другою багнисті долини чергового зарослого кривими вербами струмка. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Прачку.
Її не помітив ніхто, крім нього, бо він їхав на кінці, на деякій віддалі від решти. Спочатку її не було, а була осяяна сонцем світла пляма на стовбурі засохлої і обдертої з кори верби. І раптом на місці плями з'явилася Прачка. Вона клячала біля верби, нахилившись над струмком, зануривши руки по самі лікті. Худа, аж кістлява під білою облягаючою сукнею. Її обличчя було цілком закрите за заслоною темного волосся, яке доходило до води і хвилювалося, підхоплене течією. Ритмічними, страхітливо повільними рухами вона прала, терла і витискала чи то сорочку, чи гезло. За кожним її рухом із гезла випливали хмарки темно-червоної крові. Весь потічок струменів кров'ю і кривавою піною.
Рейневан шарпнув головою, обернувся. Але Самсона поруч не було. Хоча він відчував його присутність, хоча міг поклястися, що чув його шепіт, Самсона не було поруч. Був вітер, раптовий, злий вітер, який почав розхитувати зеленіюче гілля верб, збрижив і покрив блискітками поверхню води. Рейневан заплющив очі. Коли він знову їх відкрив, Прачки вже не було. Була біла пляма обдертого з кори вербового стовбура.
Але течія і далі була аж темною від крові.
* * *
Після полудня вони виїхали на сухішу місцевість, між пологими горбами. А потім побачили самотній дещо вищий пагорб. Світлий.
Просто-таки білий. У сонячному світлі він білів воістину сніжною білизною.
З вершини пагорба здіймалася в небо дзвіниця костелу.
— Clarus Mons, — коротко пояснив Якуб Надобний з Рогова. — Ясна Гура. Монастир паулінів під Ченстоховою.
* * *
Заснована приблизно півстоліття тому Владиславом Опольчиком обитель паулінів була дедалі ближче. Уже вдавалося розгледіти охоплений контрфорсами двокрилий claustrum[202] і костел. Було навіть чути спів монахів.
— Це і є наша мета? — уточнив Рейневан. — Монастир? Ми їдемо в монастир?
— Ти вгадав, — відповів Федір з Острога, тримаючи руку на застромленому за пояс чекані. — А що? Не подобається?
— Сьогодні Великдень, — сказав Надобний. — Відвідаємо святу обитель.
— Бо ми вельми побожні, — додав Куропатва з Ланьцухова. Хоча його голос був серйозний, Ян Тлучимост пирснув, а брати Кондзьоли зареготали.
— Їхати, — обірвав Острозький. — Не теревенити.
Вони все більше наближалися до монастиря.
Benedicta es, celorum regina,
et mundi totius domina,
et aegris medicína.
Tu praeclara maris
Stella vocaris,
quae solem justitiae paris,
a quo illuminaris.
Рейневан притримав коня, зрівнявся із Єжи Скірмунтом, який замикав кавалькаду. Юний литвин послав йому короткий наляканий погляд.
— Тут, коханенький; — пробурмотів він, — намічається щось-то недобре. Тутка чогось-то петлею посмерджувати починає. Що нам тайка чинити, га?
— Уже пізно що-небудь робити, — із гіркотою і злістю сказав Рейневан.
— Так-во, і що ти чинити думаєш?
— Триматися осторонь. І не докладати рук. Якщо тільки вдасться.
Те Deus Pater, ut Dei mater
fieres et ipse frater,
cuius eras filia, sanctificavit,
sanctam servavit,
et mittens sic salutavit,
Ave plena gratia!
Біля воріт вони спішилися, купка прочан розбіглася, як тільки їх угледіли. Якщо в Рейневана ще були якісь сумніви, то їх розвіяв вигляд зброї, яку повиймали його супутники. Мельхіор і Микошка Кондзьоли скинули кожухи, закотили рукави. Ахацій Пелка поплював у долоні, схопився за топорище. Куропатва з Ланьцухова підійшов, гримнув у ворота руків'ям меча — раз, а тоді вдруге.
— А хто там? — голос воротаря був по-старечому тремтячий.
— Відчиняйте!
— Як це так: відчиняйте? Кому — відчиняйте?
— Відчиняйте! І то вже! Ми — за наказом короля!
— Як це так?
— Так ти откривай ворота, сукін син, — гаркнув Федор з Острога. — Бистро! А то топорамі вивалім!
— Як це?
— Відсовуй, курва, засув, раз-два! — гримнув Куропатва. — Поки ми добрі!
— Та змилуйтеся! Це ж святе місце!
— Відкривай, чорт би тебе забрав!
Дзенькнув запор, заскреготів засув. Брати Кондзьоли негайно штовхнули ворота, сильно по них ударили, розчинивши навстіж обидва крила і поваливши ними воротаря та його помічника, юного ченчика в білій паулінській рясі. За ними на подвір'я ввірвалися Тлучимост, Пелка і Ян Надобний. Уже лежачи, воротар схопив Надобного за плащ. Федір Острозький рубонув його у скроню чеканом.
— На-апа-а-ад! — заверещав юний ченчик. — На-а-апа-а-ад! Розбійники! Бра-атіє-е-е-е!
Куропатва пришпилив його до землі ударом меча.
Відчинилися і відразу ж зачинилися двері в капітулярій[203], клацнув замок. Пелка підбіг, двома ударами сокири розбив завіси, увірвався всередину, невдовзі звідти почулося гупання і крики. Острозький і решта побігли в напрямку костелу. У порталі та у притворі дорогу їм заступили кілька білих паулінів. Один простягнув до князя розп'яття, мало не торкаючись обличчя.
— В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Стійте! Це святе місце! Не беріть гріха на душ…
Федько вдарив його чеканом. Мельхіор Кондзьол рубонув сокирою другого, Микошка заколов мечем третього. Кров забризкала стіну і купіль. Четвертого ченця Тлучимост припер до стіни, підніс ножа. Рейневан ухопив його за руку.
— Що таке? — сіпнувся поляк. — Пусти рукав!
— Лиши його, не гаймо часу! Інші випередять нас при здобичі!
У нефі та на хорах костелу тривала дика гонитва. Брати Кондзьоли ганялися за паулінами, сікли їх і рубали, кров вихлюпувалася на білі ряси, текла по підлозі, бризкала на лави, на підніжжя вівтаря. Острозький побіг за одним із паулінів до каплиці, майже відразу звідти долинув жахливий зойк. Куропатва тримав ще одного за рясу, шарпав його і тряс.
— Armarium! — ревів він, бризкаючи ченцеві в лице слиною. — Armarium, ченче! Веди до скарбця, бо вб'ю!
Чернець хлипав, крутив головою. Куропатва повалив його на коліна, затягнув вервицю на шиї і почав душити.
Утікаючи, пауліни налетіли просто на Рейневана і Тлучимоста. Рейневан стукнув одного кулаком, другого повалив копняком, третього щосили штовхнув на кам'яний стовп. Тлучимост зареготав, приєднався, роздаючи штурхани тим, котрі намагалися піднятися. Підбігли брати Кондзьоли, один — із сокирою, другий — з мечем.
— Облиште! — крикнув Рейневан, заступаючи їм дорогу, широко розпростерши руки. — Вони вже своє дістали! Я побив фратерам морди! Ну ж бо, мерщій, по скарби, по скарби!
Брати послухалися, хоча й доволі неохоче. Разом із Тлучимостом заскочили на вівтар, схопили дароносицю і хрест, позбирали свічники, стягнули шитий золотом убрус. Заляпаний кров'ю Острозький вискочив із каплиці, тягнучи загорнуту в плащ ікону. За ним вибіг Надобний, в обох руках він ніс срібні дари, а під пахвою — свічник.
— Ану, гайда до скарбця! — гукнув князь. — За мною!
Через ризницю вони пробралися вглиб приміщень, які прилягали до капітулярія. Двері до armarium, які показав тремтячий чернець, піддалися під ударами сокир. Кондзьоли ввірвалися всередину, і за якусь мить почали викидати звідти здобич. Полетіли на підлогу вишиті золотом ризи, срібні герми для святих дарів, літургійні чаші і таці, кіборії, кадила, акваманіли[204], навіть кропила. Куропатва і Рейневан похапцем розпихали це все по мішках.
На подвір'ї вже стояв віз. Ахацій Пелка і явно наляканий розвитком подій Скірмунт впрягали в нього виведених зі стайні коней, приторочували до драбин запасних. Кондзьоли і Куропатва звалили на віз міхи зі здобиччю. З костелу вибігли Тлучимост і Надобний; останній ніс під пахвою гарно прикрашений требник.
Під притвором сидів і трясся від плачу старий паулін. Микошка Кондзьол помітив його, дістав кинджал.
— Лиши, — сказав Рейневан. І голос його був таким, що поляк послухався.
Федір Острозький, уже в сідлі, розмахнувся і закинув на дах сараю смолоскип. Другий на дах стайні закинув Тлучимост. Скірмунт і Пелка заскочили на віз, один схопив віжки, другий ляснув батогом над кінськими крупами.
— Гайда! Гайда!
Вони втікали Велюнським трактом, дорогою на Клобуцьк. Утікали на повному скаку. Однак запряжені у віз коні скакати не дуже могли і не дуже хотіли. Не допомагали ні понукання, ні батіг.
— З'їжджай отамка! — Федір з Острога показав їздовим придорожню галявину біля свіжої вирубки. — Отамка!
— Значить, — Ян Тлучимост тривожно озирнувся, — тут добро поділимо? І потім кожен собі?
— Хіба що кожен собі хоче висіти, — з насмішкою мовив Федько. — Нє, хлопці, їдем вкупі аж до Велюня. Тамки ся поділим і дунем на Куяви, а звідтам до Марки або Прусії.
— І правильно, — кивнув Куропатва. — Ми обробили Ясну Гуру, цього нам не подарують. Від Польщі нам тра чимдалі.
— І чимшвидше, — додав Надобний. — Тож покиньмо к бісу той сраний віз. Ми не набрали в монастирі аж стільки, щоби не влізло до в'юків і на вільних коней. Га, Федько?
— Розпрягайте, — погодився Острозький. — І перекидайте. А я тим часом маю іншу річ залагодити.
Він спішився, стягнув з воза ікону, розгорнув. Пелка охнув. Ян Тлучимост роззявив рота. Єжи Скірмунт машинально перехрестився. Ян Куропатва з Ланьцухова покрутив головою.
— Якщо це те, що я думаю, — сказав він, — то залишмо її тут. Покиньмо. Я не хотів би, щоби мене з цим упіймали.
— З цим, без цього — яка різниця? — Федько кинув ікону в траву — Таж то йно мальовидло на дошці. Тільки того й варте, кілько тих цяцьок і прикрас. А їх я не лишу. Herrgott! Поможіть-но хто!
Єжи Скірмунт демонстративно схрестив руки на грудях. Якуб Надобний з Рогова і Ян Куропатва гербу Шренява не ворухнулися. На допомогу Острозькому поспішив тільки Тлучимост і брати Кондзьоли.
Ченстоховська Мадонна без опору дозволила підважити кинджалами і здерти її корону із золотої бляхи. Не проронила ні звуку, ні сльози, коли здирали корону з її Сина. Її темне обличчя не здригнулося, коли зривали бляху з манжетів шат. Сумні очі не змінили виразу, дрібні й тонкі губи не ворухнулися, коли зловмисники виколупували перли і коштовні камені.
Тріснуло дерево, затріщало полотно. Пограбована ікона розламалася під ножами. На дві дошки. Більшу та меншу.
Рейневан стояв, безпорадно і безсило опустивши руки.