Людина, що сміється

Віктор Гюго

Сторінка 87 з 97

Я випростаюся з лахміттям народа в руках, я витрясу на господарів убозтво рабів, і вони, пихаті мазуни, не спроможуться вже скинути з себе споминів про нещасних, вони — принці — не звільняться вже від гніву злидарів, і тим гірше, коли це від червяка, і тим краще, коли це впаде їіа левів.

Тут Ґуїнплен повернувся до підклерків, що стояли на колінах і писали на четвертій подушці.

— А то що за люди, що стоять на колінах? Що ви там робите? Встаньте, — ви ж люди.

Що Ґуїнплен несподівано звернувся до такої дрібности, якої лорд не повинен і помічати, переповнило міру веселощів. Раніш кричали "браво", тепер кричали "ура". Спочатку плескали руками, тепер почали тупотіти ногами. Можна було подумати, що це коло Зеленого Ящика. Тільки коло Зеленого Ящика сміх вітав Ґуїнплена, а тут він знищував його. І сміх напружує зусилля, щоб убити. Сміх людей іноді робить усе, що тільки можна, щоб убивати.

Сміх ставав насильством. Жарти так і сипалися. Дурість зібрань у тім, що вони мають розум. їх доречне й недоладне глузування відкидає факти замість, щоб вивчати, й гудить питання замість, щоб розв'язувати їх. Кожна подія — знак запитання. Сміятися над нею — значить сміятися над загадкою. Позад неї сфінкс, що ніколи не сміється.

Чути було протилежні викрики:

— Досить! досить! — Ще! ще!

' Вільям Фармер, лорд Леймстер, кинув Ґуїнпленові образу Рік-Кінея Шекспірові:

— Histrio, mina![63]

Лорд Воґен, людина, що взагалі любила говорити сентенції, з двадцятої баронської лави крикнув:

— Ми вернулися до часів, коли тварини говорили. Серед людських уст має слово звіряча паща. "

— Послухаємо Валаамову ослицю, — —додав лорд Иормут.

У лорда Иормута був вигляд мудрої людини, як у людини, що має круглий ніс і викривлений рот.

— Бунтаря Ліннея покарано в могилі Син — батькова кара, — сказав Джон Гавг, єпископ Лічфілський і овентрій.сьщЙ якого прибутків Ґуїнплен торкнувся.

— Він бреше, — твердив лорд Чолмлей, правознавець-спеціяліст. — Те, що він зве тортурами, це є допит. В Англії тортурів немає.

Томас Вентворт, барон Ребі, звернувся до канцлера:

— Мілорде канцлер, припиніть засідання.

— Ні! Ні! Ні! Нехай говорить далі. Він мене розважає! Ура! Гіп! гіп! гіп!

Так кричали молоді лорди; у них веселість була скажена.

Четверо з них особливо були повні запеклости й ненависти Лоренс Гайд, граф Рочестерський, Томас Тефтон, граф Тенетський, віконт Гаттон і герцоґ Монтеґю.

— В будку, Ґуїнплене! — кричав Рочестер.

— Геть! Геть! Геть! — кричав Тенет.

Віконт Гаттон витяг з кишені пенні й кинув його Ґуїнпленові.

Джон Кембел, граф Грінвічський, Савадж, граф Ріверський, Томпсон, барон Гевершемський, Варінґтон, Ескрік, Ролстон, Рокінгем, Картрет, Ланґдал, Банестер, Майнард, Генсдон, Каернарвон, Кевендіш, Роберт Дарсі, граф Голдернеський, Отер Віндзор, граф Плімутський плескали в руки.

Стояв галас зборища демонів, або богів, в якому губилися Ґуїнпленові слова. Можна було виділити тільки одно слово: "Бережіться".

Герцоґ Монтеґю, Ралф, що оце вийшов з Оксфорду, в якого тільки пробивалися вусики, зійшов з герцоґської лави, де він сидів дев'ятнадцятим, і підійшов до Ґуїнплена, схрестивши перед ним руки. В лезі є точка, що ріже більше, і в голові є тон, що ображає дужче. Монтеґю взяв саме такий тон і, сміючися в лице Ґуїнпленові, крикнув:

— Що ти там базікаєш?

— Я провіщаю, — відповів Ґуїнплен.

Новий вибух сміху. А під цим сміхом уже гремів безперервний грім. Один з неповнолітніх перів, Ліонел Кренсілд Саквіл, граф Дорсетський і Мідлсекський, став на своїй лаві, не сміючись, серйозно, як пристойно майбутньому законодавцеві, й, не кажучи ні слова, дивився на Гуїнплена своїм свіжим дванадцятилітнім лицем, здвигуючи плечима. Це спричинилося до того, що Сент-Асафський єпископ нахилився до вуха Сен-Давідського єпископа, що сидів поруч з ним, і сказав йому, показуючи на Ґуїнплена: "Ось безумний!" а показуючи на дитину: "Ось мудрий!"

З хаоса глузувань виривалися окремі неясні вигуки:

— Медузене обличчя!

— Що визначає ця пригода?

— Образа палаті!

— Що за потвора оця людина?

— Ґаньба! Ганьба!

— Нехай припинять засідання!

— Ні, нехай закінчують! ,

— Говори, блазню!

Лорд Льюїс Д'юрас, взявшися в боки, кричав:

— Ох, як приємно посміятися! Моя селезінка щаслива. Я пропоную голосувати подяку в таких виразах: "Палата лордів висловлює подяку Зеленому Ящикові".

Він почував, що ґрунт провалюється під ним і що його авдиторія — безодня.

Завсігди знаходиться людина, що скаже таке слово, в якому підсумує все.

Лорд Скердсдел одним викриком висловив думку цілого зібрання.

— Чого прийшло сюди це чудище?

Ґуїнплен випростався, сам не свій і розгніваний, і пильно обміряв очима всіх.

— Чого я прийшов сюди? Я прийшов, щоб завдати вам страху. Я — чудище, — кажете ви. Ні, я — народ. Я — потвора? Ні, я — весь світ. Потвора — ви. Ви — химера, а я реальність. Я — Людина. Я — страшна Людина, що сміється. Над чим сміється? Над вами, над собою, над усіма. Що визначає мій сміх? Вашу провину і моє страждання. Цю провину я кидаю вам в обличчя. Це страждання я плюю вам в очі. Я сміюся, це значить — я плачу.

Він спинився. Затихло. Сміялися й далі, та тихо. Він міг подумати, що він знову захопив певну увагу. Він передихнув і почав говорити далі.

— Цей сміх, що на моєму чолі, — це король положив його. Цей сміх висловлює всесвітню безнадію. Цей сміх хоче сказати про ненависть, вимушене мовчання, скаженість, розпуку. Цей сміх — витвір тортурів. Цей сміх — сміх насильства. Коли б у сатани був такий сміх, то цей сміх був би обвинуваченням проти бога. Однак вічне не подібне до того, що підлягає загибелі; як абсолютне, воно справедливе, і бог ненавидить те, що роблять королі. Ах, ви вважаєте мене за виродка! Я — символ. О, всемогутні дурні, — а ви такі й є, — відкрийте очі. Я втілюю все. Я репрезентую людськість такою, якою зробили її господарі. Людину покалічено. Те, що зробили зі мною, зробили з людським родом. Йому понівечили право, справедливість, істину, розум, думку, як мені покалічили очі, ніздрі, вуха; як і мені, йому влили в серце цілу безодню гніву й туги, а на лице поклали машкару задоволення. Де покладено було перст божий, до того притиснуто кігті короля. Страшна заміна. Єпископи, пери й принци, народ — це великий страдальник, що на поверхні сміється. Мілорди, я кажу вам: народ — це я. Сьогодні ви пригноблюєте його, сьогодні ви висміюєте мене. Проте майбутнє — це неясна відлига. Те, що було каменем, повернеться на потік. Що має тверду видимість, завтра може рушити. Тріск — і кінець. Настане час, коли один удар розіб'є ваше пригнічення, коли люте рикання буде відповіддю на ваш свист. Такий час уже наставав, — ти пережив його, мій батьку! Цей час наставав, і він звався Республікою, — його прогнали, та він знов настане. Ждучи його, пам'ятайте, що цілого ланцюга королів, озброєних шпагами, перервав Кромвель, озброєний сокирою. ТремтітьНаближається непідкупне вирішення, обрізані кігті виростають, вирвані язики злітають і робляться вогневими язиками, що розсіюються по вітру в темряві й голосять у безмежному. Ті, що голодують, показують свої бездіяльні зуби; збудований на пеклі рай хитається; страждають, страждають, страждають; те, що вгорі, нахиляється, а те, що внизу,, напівідкривається; темрява намагається стати світлом; засуджений судиться з обранцем; це підходить народ, кажу я вам, — це підіймається людина, це починається кінець; це червона зоря катастрофи, — ось що в тому сміху, що ви з його смієтесь! Лондон — вічне свято. Нехай так. Вся Англія від краю до краю — один вигук. Так. Проте послухайте: все, що ви бачите, це — я. У вас свята — це мій сміх. У вас народні свята — це мій сміх. Ви справляєте весілля, висвячення, коронації — то мій сміх. У вас народження принців — то мій сміх. Над вами гремить грім — то мій сміх.

Дайте засіб стриматися, слухаючи такі речі! Сміх почався знову, на цей раз приглушивши голос промовця. З усіх лавин, що їх кидають людські вуста, найїдкіший кратер — це веселість. Жаден натовп не може стати опором проти заразливої спокуси — "вчинити жорстоку забавку. Не всі кари заподіюються на ешафотах, і в людей, де б вони не зібралися, — чи то буде вулична маса, чи зібрання, — завсігди є серед них на все готовий кат — це сарказм. Немає кари, що її можна було б порівняти до тієї, що її зазнає людина, яку висміюють. Ґуїнплен зазнав саме такої кари.

Насміхання над ним — ще було каміння й картеч. Він був за іграшку й манекен, за турецьку голову, за ціль. Стрибали, кричали bis, качалися від сміху. Тупали ногами. Хапали один одного за фіжми.

Величчя місця, пурпур мантій, чистота горностаїв, статечні перуки, — ніщо не допомагало.

Сміялися лорди, сміялисяєпископи, сміялися судді. На лавах старих розгладилися зморшки, діти крутилися Кентерберійський архієпископ штовхав ліктем архієпископа Иоркського. Генрі Комптон, єпископ Лондонський, брат графа Нортгамптона, схопився за боки. Лорд-канцлер спустив очі, щоб заховати можливий сміх. Коло бар'єру пристав чорного жезла, що втілював повну пошану, сміявся.

Хуїнплен блідий стояв із схрещеними руками. Його оточували всі ці лиця, молоді й старі, на яких сяяла велика гомерична веселість; навколо нього вихор оплесків, тупання ніг і крики "ура"; він був у центрі цих шалених жартів, блискучого виявлення веселощів, незвичайного глузування, — для нього це була могила. Це був кінець. Він уже не міг опанувати ні свого лиця, що зрадило його, ні своєї авдиторії, що бажала його.

Ніколи ще не виявлявся з такою немилосердністю вічний фатальний закон, за яким втішне чіпляється за високе, сміх відбиває рикання, пародія йде слідом за безнадією, існує непримиренне протиріччя між тим, чим здаються, і що є насправді. Ніколи ще лиховісніше світло не освітлювало глибокої людської ночі.

Ґуїнплен був присутній при остаточній загибелі своєї долі, що її вбивав сміх. Сталося щось непоправне. Хто впав, той встає, та не встає той, кого стерто в порох. Безглузде й всемогутнє глузування повернуло його в порох. Відтепер ніяких можливостей. Все залежить від оточення. Те, що було тріюмфом у Зеленому Ящику, стало падінням і катастрофою в палаті лордів.

84 85 86 87 88 89 90