Я вважав, що й приховане від очей подібне до того, що засліплює нас своїм блиском. Але одного разу з нагоди якоїсь великої врочистості я мав змогу озирати водночас усі багатства міста — різьблені вироби з золота й срібла і багато такого, що перевищує своєю цінністю золото й срібло; я бачив вишукане різнобарв'я шат, привезене не тільки з-за наших границь, але й з-за границь наших ворогів. Тут зір привертали юрми прекрасних одягом і вродою хлопців, там — жінок, та й усе інше, що виставила для загального огляду достойність найвищої влади, яка й сама озирала свої маєтності. Але чим є все те, питаю, як не розпалюванням уже й без того розпалених людських жадань? До чого той пихатий похід багатств? Чи ми зібрались, аби вчитись бути жадібними? Та щодо тих жадань, то я, присягаюсь, менше їх відтіля виніс, аніж приніс, і знехтував багатствами не тому, що вони зайві, а тому, що нікчемні. Хіба ти не бачив, як той похід, хоч повільний і розтягнений, закінчився через пару годин? То невже ж усе наше життя мало б бути заповнене тим, що не могло заповнити й однієї днини? А ще додалось таке: в мене було враження, що всі ті пишноти зайві не тільки для їхніх власників, а й для глядачів. Отож, як тільки щось подібне вдарить мені в очі,— коли трапиться побачити розкішний дім, почет обряджених рабів, лектику на раменах добірних слуг, тут же питаю сам себе: "Чому дивуєшся? Перед чим ціпенієш, зчудований? Усе це — одна лиш дута показність! Адже такими речами не володіють — їх виставляють напоказ, а поки ними милуються, вони проминають. Краще зверни свій погляд на справжні багатства. Навчись бути вдоволеним чимсь малим і на повний голос, бадьоро повторюй: маємо воду, маємо крупник,— тож позмагаймося щастям із самим Юпітером! Але позмагаймося, прошу тебе, навіть тоді, коли й того в нас не буде! Ганебно вбачати блаженство життя у золоті й сріблі, настільки ж ганебно — у воді й крупнику".— "Гаразд, а як мені бути, коли й справді залишусь без тієї поживи?" — Питаєш, чим зарадити нужді? Голодові кладе край сам же голод. Інакше яка ж різниця, щ? тебе змушує до рабства — щось велике чи щось мале? Яке ж то має значення, наскільки великим є те, в чому може відмовити тобі фортуна?
Навіть та вода й крупник залежать від чужої примхи. Вільним є не той, кому фортуна мало що може заподіяти, а той, кому вона нічого не заподіє. Так воно є: хочеш позмагатися з Юпітером, який нічого не жадає,— сам мусиш позбутися жадань". Ось що Аттал говорив нам, а природа говорить усім. Якщо захочеш часто над тим роздумувати, то доможешся того, що таки будеш щасливим, а не видаватимешся таким, тобто видаватимешся щасливим собі самому, а не іншим.
Бувай здоров!
ЛИСТ СХІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Ти питав мене, як назвати "софізми" латинською мовою. Багато хто пробував якось їх назвати, але жодна назва не пустила кореня. Я гадаю так: оскільки тієї речі ми не приймали, не послуговувались нею, то, очевидно, противились і самій назві. Все ж найвідповіднішою, на мій погляд, є та, яку вжив Ціцерон: він назвав їх "викрутасами", бо й справді: хто ними захоплюється, той сплітає всілякі химерні питаннячка, не маючи з того ніякої користі для життя, не роблячись ні стійкішим, ні поміркованішим, ані піднесенішим. Хто ж за рятівний засіб узяв собі філософію, у того сильним, незламним стає дух, той сповнюється впевненості; і що ближче підійдеш до нього, то більшим він видається. Так буває з великими горами: їхня стрімкість не так вражає, коли дивитись на них звіддаля; коли ж наблизишся, тоді виразно бачиш, до яких висот зметнулись їхні вершини. Так само, мій Луцілію, з філософом, який не словесними хитрощами, а ділами доводить те, що він справжній філософ. Такий височить, гідний подиву, немов на підвищенні,— стрімкий, направду величавий. Він не шукає взуття з високими підошвами, не стоїть навшпиньках за звичаєм тих, які всілякими хитрощами додають собі зросту, прагнучи видаватись вищими, ніж вони є в дійсності,— він задоволений своїм природним зростом. Та й чому б йому бути невдоволеним, якщо він сягнув чолом тієї риси, куди фортуна вже не дотягнеться рукою? Отже, він переріс усе людське й за будь-яких обставин залишиться однаковим,— чи життя пливтиме погідною течією, чи скипатиме хвилями, набігаючи на перепони й труднощі. Такої постійності не можуть дати ті викрутаси, про які я щойно мовив. Душа, бавлячись ними, тупцює на місці, а філософію спускає з вершини на низину. Я не забороняю й тобі подеколи ними зайнятися, та лише тоді, коли захочеш трохи побайдикувати. Але вони небезпечні своєю дуже поганою властивістю: зваблюють нас якоюсь солодкою принадою, захоплюють одурену подобою тонкості душу, барять її, хоч на неї чекає таке громаддя всіляких питань, хоч заледве всього життя вистачить, щоб ти навчився бодай одного: зневажати життя.— "А може, радше керувати ним?" — Це вже друге завдання, адже тільки той добре покерує життям, хто його попередньо зневажив.
Бувай здоров!
ЛИСТ CXII
Сенека вітає свого Луцілія!
Я вже й сам, далебі, хотів би, та вже й вирішив, як ти того жадаєш, щоб твій приятель просвітився, довів до ладу свою душу. Але він, як видно, надто твердий чи радше (а то гірша річ) надто м'який, а до того ж якийсь наче притлумлений тривалими поганими звичками. Хочу навести тобі приклад із добре відомого нам заняття. Не кожна лоза надається для щеплення: котра стара і якась наче погризена, як і та, котра ще молода й тендітна, або не приймуть прищепи, або не живитимуть її, одне слово, не зростуться з нею, не переймуть її якостей, її природи. Таку лозу ми звичайно надрізуємо високо над землею, аби, якщо вона не відповість, спробувати щастя вдруге — прищепити тим разом під землею.
Той, про кого пишеш, кого доручаєш мені, якийсь безсилий: піддавшись порокам, він водночас і зав'янув, і затвердів — не здатний ні прийняти розумної ради, ані, прийнявши, живити її.— "Але ж він прагне!" — Не вір! Не кажу, що він бреше тобі: йому здається, що він прагне. Його просто роздратувала розкіш, та незабаром він з нею помириться.— "Але ж він сам каже, що його пригнічує таке життя".— Не перечитиму: кого ж воно не пригнічує? Люди і люблять свої пороки, і в той же час їх ненавидять(1). Отож висловимо свою думку про нього тоді, коли він переконає нас, що справді зненавидів розкіш, а наразі вони просто посварились.
Бувай здоров!
ЛИСТ CXIII
Сенека вітає свого Луцілія!
Просиш, аби я написав тобі, якої я думки щодо питання, яке так часто порушують наші: чи справедливість, мужність, розсудливість та інші чесноти є живими істотами. Такою доскіпливою тонкістю доможемось, мій любий Луцілію, хіба одного: всім видаватиметься, що ми вправляємо розум у дурницях і коротаємо своє дозвілля у безкорисних мудруваннях. І все ж зроблю, як бажаєш,— викладу, що про це думають наші. Але, зізнаюся щиро, сам я дотримуюсь іншого погляду: вважаю, що є такі речі, якими личить займатися хіба тим, хто взуває грецькі сандалі й носить грецький плащ(1). Отже, скажу, що займало давніх мислителів, або радше, чим вони займалися.
Відомо, що душа є живою істотою, бо ж саме завдяки їй ми — живі істоти, та й всі живі істоти якраз від неї отримали свою назву(2). А доброчесність — не що інше, як душа, яка перебуває в певному стані, отже, й вона — жива істота. Доброчесність, окрім того, виконує якусь дію. А без поривання вона б не спромоглася на жодну дію. Якщо ж у неї є поривання, а воно властиве тільки живим істотам,— значить, вона теж є живою істотою.— "Але якщо доброчесність — жива істота, то й сама вона мусить бути наділена доброчесністю".— А чому б вона не могла мати себе саму? Як мудрець усе робить через доброчесність, так доброчесність — через себе.— "Отже, живими істотами є всілякі мистецтва, все, що ми думаємо, що охоплюємо розумом. Виходить, у тіснинах наших грудей селиться чимало тисяч живих істот, а кожен із нас — це безліч живих істот, тобто кожен із нас містить у собі безліч тих істот".— Питаєш, яке тут можна висунути заперечення. А ось яке: кожна з названих речей, взята зокрема,— це жива істота, але сукупність їх — не буде нею.— "Як це так?" — Скажу, якщо пообіцяєш мені свою увагу й кмітливість. Окремі живі істоти повинні мати окреме своє існування, а в тих усіх — одна душа. Отже, поодинці вони можуть існувати, а в сукупності — ні. От я — і людина, й жива істота, але ж ти не скажеш, що нас двоє. Чому? Бо в такому разі ми повинні б існувати окремо. Скажу так: аби було двоє, один мусить бути відділеним від другого. А що є множинним у чомусь одному, те становить одну і ту ж саму природу, значить, існує як щось одне. І моя душа — жива істота, і я — жива істота, одначе ми — не дві окремі істоти. Чому? Бо душа — частина мене самого. Якусь річ лиш тоді можна рахувати окремо, якщо вона існує сама по собі, а якщо вона є часткою іншої речі, то її не можемо розглядати як щось осібне. Чому? Відповім: бо що є осібним, те повинне належати собі, мати свої властивості, бути цілісним і в самому собі довершеним.
Я признався тобі, що дотримуюся щодо цього іншої думки. Бо якщо приймемо викладений погляд, то живими істотами будуть не одні тільки чесноти, але й їхні протилежності — пороки й пристрасті, такі як гнів, страх, журба, підозріння. Мало того: всі наші думки, всі міркування теж будуть живими істотами. А з цим уже ніяк не можна погодитись. Адже не все, що від людини, є людиною.— "Що таке справедливість? Це певний стан душі. Отже, якщо душа — жива істота, то справедливість — теж".— Аж ніяк. Справедливість — це стан душі, певна її сила. Одна й та ж сама душа може обертатися різними своїми обличчями, але ж, роблячи щось те чи інше, вона не стає кожен раз іншою живою істотою. Не є живою істотою також те, що виходить від неї. Якщо справедливість — жива істота, якщо такими є мужність та всі інші чесноти, то чи колись вони перестають бути живими істотами, щоб потім знову ними стати, чи залишаються такими постійно? Чесноти не можуть перестати бути чеснотами; отже, в одній і тій же душі юрмиться багато, незліченно багато живих істот.— "їх не може бути багато, бо вони і зв'язані з однією душею, і є частинами і членами однієї і тієї ж душі".— Отже, уявляємо собі, що душа подібна до багатоголової гідри, у якої кожна голова сама бореться, сама ж кусає.