Ні! Плигай! Добре підкуй коня і плигай! Вперед, через усі перепони, щоб досягти мети!
– Але якої ж мети? – зацікавився я.
– Тієї, заради якої пустився в дорогу, – відповів він. – Вперед і вперед!
Він замовк, трохи відкинув назад свою гарну голову, підніс вгору бокал і подивився на мене. Пам'ятаю, як помітив зморшки на його обличчі, хоч яке воно було засмагле і рум'яне від морського вітру, яких ще не було, коли я бачив його востаннє. Схоже, він цілком віддавався чомусь, адже він не вмів стримувати себе, коли захоплювався чимсь новим. Я вже збирався дорікати йому, що він не шкодує свого життя, вирушаючи в схвильоване море, коли раптом я повернувся думками до безпосереднього предмету нашої розмови:
– От що я тобі скажу, Стірфорсе! Якщо тільки зможеш приборкати свої схвильовані думки і вислухати мене...
– Я зможу приборкати все, що схочеш, і вислухати все, що скажеш, – відповів він, вставши з-за столу і сівши знову перед каміном.
– Тоді от що я тобі скажу, Стірфорсе. Я маю намір поїхати побачитися з моєю старою нянькою. Не думаю, щоб я міг допомогти їй, але вона так любить мене, що дуже зрадіє моєму приїздові. Це її втішить і підтримає. Я певний, що це буде не занадто великою жертвою для такого друга, яким вона завжди була для мене. Хіба ж ти на моєму місці не пожертвував би одноденною подорожжю?
На обличчі його з'явився задумливий вираз, і він трохи поміркував, поки відповів тихим голосом:
– Гаразд, їдь! Це не зашкодить.
– Ти щойно приїхав звідти, – сказав я, – і, мабуть, даремно буде просити тебе поїхати разом зі мною.
– Цілком даремно, – відказав він. – Сьогодні ввечері я поїду до Гайгета. Я давно не бачився з моєю матір'ю, і мене гризе сумління, бо вона все ж таки дуже любить свого безпутного сина... Ба! Дурниці!.. Ти, як видно, збираєшся їхати завтра? – спитав він, поклавши мені обидві руки на плечі.
– Так, маю такий намір.
– Слухай, не треба їхати до післязавтра. Я хотів запросити тебе до нас у гості на кілька днів. З цим запрошенням я й приїхав до тебе, а ти раптом летиш до Ярмута!
– І хто б про це говорив, Стірфорсе? Адже ж ти завжди літаєш, мов очманілий, у всякі неймовірні мандрівки!
З хвилину він мовчки дивився на мене, а потім потряс мене за плечі і знову весело заговорив:
– Та ну ж бо! Відклади на післязавтра, а завтрашній день перебудь з нами! Хто знає, коли нам ще пощастить зустрітися! Згода? Відклади на післязавтра! Мені треба, щоб ти побув деякий час між мною і Розою і не дозволяв нам стикатися занадто близько.
– Хіба ж ви без мене не будете палко кохатися?
– Авжеж!.. Або ненавидіти! – зареготався Стірфорс. – Та це однаково! Ну, годі, значить, відкладаєш поїздку на післязавтра.
Я згодився, і Стірфорс одразу ж одягнув пальто, запалив сигару і вирушив додому. Я теж вбрав своє пальто (хоч і не запалив сигару, бо у той час не міг я й думати про паління) і провів його до гайгетського шосе. Весь час він був у веселому настрої, і коли ми розлучились, я ще деякий час дивився йому вслід і стежив за його бадьорою і впевненою ходою Я пригадав його слова: "Вперед, через усі перепони, щоб досягти своєї мети". Вперше тоді побажав я, щоб мета його була чимсь гідним.
Коли я повернувся додому і став роздягатися, з моєї кишені випав лист від містера Мікоубера. Тоді я зламав печатку і прочитав листа. З дати я побачив, що лист був написаний за півтори години до обіду. Не знаю, чи зазначав я вже, що коли містер Мікоубер потрапляв у безвихідь, він завжди вживав юридичної фразеології; це начебто означало для нього ліквідацію справи. Ось цей лист:
"Сер! – бо я не смію сказати вам "мій любий Копперфілде!"
Вважаю доцільним повідомити вас, що нижчепідписаний зазнав остаточного Краху. Можливо, що сьогодні ви помітите в ньому жалюгідні зусилля приховати від вас свій катастрофічний стан; але сонце надії зникло за обрієм, і нижчепідписаний зазнав Краху.
Це послання складається в особистій присутності (я не можу сказати: в товаристві) певного індивідуума, який перебуває в стані, близькому до сп'яніння. Індивідуум цей, помічник маклера за фахом, вступає в юридичне володіння моїм конфіскованим майном у зв'язку з несплатою квартирної ренти. Його інвентарний список включає не тільки пожитки, що належать нижчепідписаному, недавньому наймачеві цієї оселі, але також майно містера Томаса Тредльса, співмешканця, члена юридичної корпорації Темпла[23].
Якщо треба додати ще краплю туги до переповненого келеха, що тепер його підносить доля (кажучи словами безсмертного поета) до вуст нижчепідписаного, то крапля ця з'являється у вигляді того сумного факту, що дружня згода, подарована нижчепідписаному вищезазначеним містером Томасом Тредльсом на суму двадцять три фунти стерлінгів, чотири шилінги, дев'ять з половиною пенсів вичерпала свій строк і не була сплачена. А також у тому сумному факті, що число живих істот, за яких відповідає нижчепідписаний, має за законами природи збільшитися на суму ще однієї безпорадної жертви, нещасну появу якої на світ можна передбачити у круглих цифрах – після закінчення періоду шести місяців від теперішньої дати. Після вищезазначеного зайвим буде додавати, що віднині й назавжди прахом і попелом
Вкрита буде
Голова
Нещасного
Вілкінса Мікоубера".
Бідолашний Тредльс. Я вже достатньо знав містера Мікоубера, щоб передбачити, що він ще зможе одужати після цього удару; але цілу ніч не міг я спати, міркуючи про долю Тредльса і про одну з десяти дочок девонширського пастора, яка була наймилішою в світі дівчиною і могла (зловісна похвала!) чекати на нього, скільки треба буде, хоч до шістдесяти років.
XIІ. Знов у Стірфорса вдома
Вранці я сказав містерові Спенлоу, що мені на короткий час потрібна відпустка; дістати її було неважко, бо я не одержував платні і, значить, не залежав від невблаганного Джоркінса. Я скористався з нагоди висловити надію, що здоров'я міс Спенлоу цілком добре. Голос у мене тремтів, і все пливло перед моїми очима. Але містер Спенлоу відповів спокійно, ніби говорячи про звичайну смертну істоту:
– Дякую, вона цілком здорова.
Ми, штатні клерки, як паростки благородних прокторів, мали такі привілеї, що майже весь час були самі собі хазяями. Але я не хотів вирушати до Гайгета раніше першої чи другої години вдень, а до того ж ми мали вранці розглянути в суді невеличку справу про відлучення від церкви під назвою "Суддівський обов'язок", яку ініціював Містер Тіпкінс проти Баллока заради спасіння його душі. Отже, годинку-другу я приємно провів час з містером Спенлоу, слухаючи цю справу. Виникла вона внаслідок бійки між двома церковними старостами, один з яких, за обвинувачувальним актом, притиснув іншого до насоса, ручка якого простяглася до шкільного будинку, а будинок знаходився під шпилем церковного даху; отже, ця бійка переросла в образу релігії, звідси й підсудність церковному судові. Я дуже розважався, слухаючи цю справу, і коли вже сидів на імперіалі диліжанса, їдучи до Гайгета, все ще міркував про Докторську палату і про слова містера Спенлоу: "Торкніться палати, і країна загине".
Місіс Стірфорс і Роза Дартль прийняли мене дуже привітно. На моє приємне здивування, Літтімера там не було, і прислуговувала нам скромна маленька покоївка в чепчику з блакитними стрічками; мені приємніше було дивитися в її очі, ніж зустрічати погляд того респектабельного слуги. Але й півгодини не побув я в будинку, як звернув увагу, що міс Дартль неухильно пильнує за мною. Здавалося, вона весь час порівнює моє обличчя з обличчям Стірфорса і чекає, коли вже між нами щось станеться. Коли б я не глянув на неї, завжди її палаючі очі або проникливо дивилися на мене, або раптом зупинялися на Стірфорсові, або позирали на нас обох. Наче рись, пронизувала вона мене своїм гострим поглядом і навіть не намагалася приховати це. Хоч і не відчував я за собою жодної провини, але тремтів перед цим дивним поглядом і ніяк не міг розгадати, чого їй треба.
Цілий день вона траплялася нам на дорозі, наче повсюдний дух. Коли я розмовляв із Стірфорсом в його кімнаті, то чув шелест плаття міс Дартль на сусідньому балконі. Коли ми з ним тренувалися на моріжку перед будинком, я бачив її бліде обличчя та пильні очі, що проходили від вікна до вікна, доки не зупинялися в одному, вп'явшись у нас. Коли ми всі вчотирьох пішли на вечірню прогулянку, вона вчепилася своєю тонкою рукою в мій лікоть і, наче пружина, смикала мене назад, поки Стірфорс зі своєю матір'ю не відійшли досить далеко. Тоді вона звернулася до мене:
– Давно вже ви не були в нас, – сказала вона. – Хіба ваша професія справді така цікава, що забирає всю вашу увагу? Я запитую, бо я ж нічого не знаю. Скажіть, чи воно й справді так?
Я відповів, що професія моя мені подобається, але не так уже багато забирає часу.
– О! Яка я рада довідатися про це. Мені завжди подобається, коли виправляють мої помилки, – сказала Роза Дартль. – Тобто ваша професія здається вам трохи сухуватою?
– Мабуть, так, – відповів я, – здається, вона справді трохи сухувата.
– О! Саме через це ви прагнете відпочинку і змін – розваг і всього такого! – вела вона далі. – Ах, як це правильно! Але чи це не занадто... га?.. для нього, я не вас маю на увазі.
Швидкий погляд її в той бік, де Стірфорс ішов під руку зі своєю матір'ю, показав мені, кого вона мала на увазі; але, крім цього, я нічого не міг зрозуміти. І, безсумнівно, це написано було на моєму обличчі.
– Чи це... я нічого не кажу напевно, я тільки хочу знати... чи це не занадто захоплює його? Чи це не відвертає його від одвідувань цієї сліпо люблячої... га?
Вона знову швидко глянула на них і потім на мене, ніби поринаючи поглядом в самі глибини моїх думок.
– Міс Дартль, – відповів я, – прошу вас, не думайте...
– Я й не думаю, – сказала вона. – Заради бога, не припускайте, ніби я щось думаю! Я нічого не підозрюю, я тільки запитую. Я не висловлюю жодної думки, я тільки хочу знати вашу. Отже, це не так? То й добре! Я дуже рада довідатися про це!
– Справді, – сказав я, зовсім розгубившись, – я не відповідаю за те, що Стірфорс не був дома довше, ніж зазвичай, якщо це так було; але я цього не знав і досі, поки не зрозумів це з ваших слів. Я його не бачив весь цей час, аж до вчорашнього вечора.
– Ні?
– Звичайно, міс Дартль, ні!
Вона глянула мені просто в очі, і я побачив, як обличчя її загострилось і зблідло, а сліди давньої рани раптом подовжилися, перетяли обидві губи і протяглися на підборіддя.