Тільки-но починало смеркати, як старий слон цілком змінювався: величний і грізний, бовванів він посеред моторошної незворушності нічного мороку.
Саме в цей куток площі, ледь освітлений відблиском далекого вуличного ліхтаря, і привів Гаврош хлопчиків.
Відчуваючи, що малі можуть злякатися велетня, він сказав:
— Дітлашня, не бійтеся!
Потім проліз між дошками паркану, який обгороджував слона, і допоміг малим протиснутися в щілину. Дітлахи мовчки підкорялися Гаврошеві, довірившись цьому обшарпаному посланцеві провидіння, що дав їм хліба й обіцяв притулок на ніч.
Під парканом лежала драбина, якою вдень користувалися робітники із сусіднього дров’яного складу. Гаврош підняв її з несподіваною для його віку силою і приставив до передньої ноги слона. Біля верхнього кінця драбини у череві велетня чорнів отвір.
Гаврош показав своїм гостям на драбину й отвір і звелів:
— Лізьте вгору і заходьте.
Діти злякано перезирнулися.
— Не бійтеся, малі! — вигукнув Гаврош. — Дивіться-но!
Він обхопив руками шкарубку ногу слона і, не користуючись драбиною, швидко поліз угору, а тоді прослизнув у чорний отвір, наче вуж у нору. Через мить на краю оповитої мороком дірки розпливчастою білою плямою з’явилось його обличчя.
— Ану, малеча, лізьте! — гукнув Гаврош. — Побачите, як тут добре! Перший — ти, — сказав він старшому. — Я подам тобі руку.
Діти підштовхували один одного. Їм було страшно, але знову пішов дощ, і старший наважився. Менший, побачивши, як брат поліз угору, залишивши його самого між лапами величезного звіра, хотів був заплакати, але не посмів.
Старший підіймався, похитуючись, по щаблях драбини. Гаврош підбадьорював його вигуками, як учитель фехтування — свого учня, або погонич — мула:
— Не бійся! Отак!
— Лізь, лізь!
— Піднімай, піднімай ногу!
— Хапайся за щабель!
— Сміливіш!
І як тільки Гаврош дотягся до малого, він схопив його за руку й рвучко потяг до себе.
— Готово! — вигукнув він.
Хлопець зник в отворі.
— Сідайте, добродію, й зачекайте, — сказав Гаврош. — Я миттю.
Він ковзнув по нозі слона, схопив меншого з хлоп’яків, поставив його десь на середину драбини, а тоді поліз по щаблях, гукаючи старшому:
— Я підштовхуватиму його, а ти тягни!
Не встиг малий опам’ятатись, як його вже підняли, заштовхали, затягли, запхали в отвір, а Гаврош, заскочивши слідом за ним, штовхнув ногою драбину, яка впала у траву, заплескав у долоні й вигукнув:
— От і приїхали! Хай живе генерал Лафайєт!
Після цього вибуху веселощів він урочисто додав:
— Ну, малеча, ви у мене вдома.
Гаврош і справді був у себе вдома.
О, несподівана корисність нікому непотрібного! О доброта велетнів! Цей грандіозний монумент, що втілював собі задум імператора, став кублом для безпритульного хлопця. Виряджені буржуа, які гуляли в неділю по площі Бастилії, не раз казали, презирливо поглядаючи на слона: "Навіщо воно потрібне?" А потрібне воно було для того, щоб захистити від холоду, від морозу, від дощу, від зимового вітру мале створіння, яке не мало ні батька, ні матері, ні хліба, ні одягу, ні притулку, і якому інакше довелося б ночувати в багнюці, ризикуючи схопити лихоманку, або в снігу, де на людину чигає смерть. Здавалося, що старий і жалюгідний, всіма забутий мастодонт, покритий наростами, пліснявою та виразками, схожий на величезного жебрака, який марно випрошував милостиню, стоячи на перехресті, пожалів іншого жебрака — убогого пігмея, котрий не мав у що взутися, не мав даху над головою, ходив у лахмітті, дмухав на закляклі пальці, годувався покидьками. Ось для чого виявився потрібним слон на площі Бастилії!
Дірка, в яку пролазив Гаврош, була звичайною щілиною, схованою між передніми ногами слона, майже невидимою ззовні і такою вузькою, що пролізти в неї могли тільки діти й коти.
— Почнемо ось із чого, — заявив Гаврош. — Скажемо швейцарові, що нас нема вдома.
Він пірнув у темряву з упевненістю людини, яка добре знає своє помешкання, узяв дошку й затулив нею дірку. Потім знову зник у пітьмі, й діти почули, як потріскує сірник, занурений у пляшечку з фосфорною сумішшю. Сучасних сірників тоді ще не існувало.
Несподіваний спалах змусив малих закліпати очима — Гаврош запалив просякнутий смолою ґніт, який називають "підвальним щуром". Цей димучий "підвальний щур" тьмяно освітив черево слона.
Гаврошеві гості розглянулися навколо і, певне, спізнали те саме відчуття, яке опанувало Йону, коли він опинився в череві біблійного кита. Вони побачили величезний кістяк, що мовби охоплював їх. Довгий брунатний сволок, від якого відходили вигнуті поперечини, здавався хребтом із ребрами, гіпсові сталактити звисали повсюди, мов нутрощі, а широкі полотнища павутини між боками слона утворювали його діафрагму. В кутках миготіли якісь чорні плями, що здавалися живими створіннями.
Уламки, які нападали згори, заповнили низ слонового черева, і по них можна було ходити, наче по підлозі.
Менший із малюків притиснувся до брата й прошепотів:
— Тут темно.
Ці слова розсердили Гавроша. Дітлахи здавалися такими приголомшеними, що він визнав за потрібне дати їм добрячої нагінки.
— Ви чого мені тут вередуєте? — крикнув він. — Не подобається? Може, вам треба королівський палац? Ну хіба не тварюки ви після цього? Теж мені дітки із золотої клітки!
Коли ти наляканий, то непогано, щоб на тебе накричали. Грубість заспокоює. Двоє малих підступили ближче до Гавроша.
Розчулений такою довірою, Гаврош пом’якшив тон і сказав, звертаючись тепер до меншого:
— Дурню, це надворі темно, а не тут. Надворі дощ, а тут дощу нема. Надворі холодно, а тут і вітром не війне. Надворі навіть місяць не світить, а тут у нас каганець, хай вам біс!
Хлоп’яки почали оглядати помешкання з меншим страхом. Але Гаврош не дав їм довго роздивлятися.
— Хутчіше! — наказав він і підштовхнув малих у той куток, де лежала його постіль.
Постіль у Гавроша була справжня. Тобто він мав матрац, ковдру і навіть запнутий альков.
За матрац правила солом’яна мата, за ковдру — досить великий шмат майже нового сукна з грубої сірої вовни. А ось який був альков.
Три увіткнуті в гіпсовий потрух, що заповнював слонове черево, жердини, зв’язані вгорі на кінцях мотузкою, утворювали ніби піраміду. З усіх трьох боків піраміди звисала густа сітка з мідного дроту, накинута вгорі на жердини і майстерно поскручувана залізним дротом. Унизу сітка по всьому колу була придавлена великими каменями, так що не лишалося й щілини, крізь яку можна було б проникнути досередини. Ця сітка являла собою не що інше, як великий клапоть дротяної мережі — такими загороджують у звіринцях пташині вольєри. Отож Гаврошеве ложе було наче в клітці. Уся споруда в цілому нагадувала індіанський вігвам.
Господар "дому" трохи відкотив камені, які придавлювали сітку спереду, і розсунув два її клапті, що прилягали один до одного.
— Ану, хлопці, навкарачки! — звелів Гаврош.
Він пропустив у клітку гостей, потім заліз туди сам, знову підкотив камені і щільно закрив отвір.
Усі троє вляглися на маті.
Хоч які вони були малі, проте жоден не міг випростатися в "алькові" на повен зріст. Гаврош усе ще тримав у руці "підвального щура".
— А зараз спіть! — наказав він. — Я погашу канделябр.
— Що це таке, добродію? — запитав старший, показуючи на сітку.
— А щоб пацюки не пролізли, — пояснив Гаврош. — Спіть!
Проте він визнав за потрібне дещо розтлумачити цим нерозуменятам і провадив:
— Усі ці речі з Ботанічного саду. Вони для диких звірів. Там цього добра повно. Тільки переберись через мур, пролізь у вікно або під дверима й бери скільки хочеш.
Говорячи, він накрив краєм "ковдри" меншого.
— Як тут добре! Як тепло! — прошепотів той.
Гаврош задоволено скинув оком на своє укривало й пояснив:
— Воно теж із Ботанічного саду. Я його позичив у мавп.
Потім показав старшому на товсту й чудово сплетену мату, на якій той лежав:
— А цю штуку я взяв у жирафи.
Після короткої мовчанки Гаврош провадив:
— Усе це належало звірам. Вони на мене не розсердились. Я пояснив їм, що беру їхнє манаття для слона.
Він знову помовчав, а тоді сказав:
— Перелізеш через мур — і плювати тобі на владу. Ось так!
Двоє малих із боязкою шанобою поглядали на цього відважного й винахідливого хлопця. Безпритульний, як і вони, слабкий, як і вони, він, одначе, був наділений якоюсь просто-таки казковою могутністю.
— Добродію, — боязко запитав старший, — а поліцаїв ви не боїтесь?
Гаврош обмежився зауваженням:
— Треба казати не "поліцаї", а "фараони", хлопче.
Менший, який лежав скраю, дивився широко розплющеними очима, але не озивався. Гаврош підіткнув під нього "ковдру", як це зробила б мати, і підсунув під рогожу якесь ганчір’я, влаштовуючи йому в такий спосіб подушку.
— Ну як? Добре тут? — спитав він, звертаючись уже до старшого.
— Дуже! — відповів той, дивлячись на Гавроша з виразом врятованого янгола.
Бідолашні малюки, змоклі під дощем, потроху почали зігріватися.
— До речі, — провадив Гаврош, — а чого ви плакали?
І додав, показавши пальцем на меншого:
— Ну такий опецьок, то ще нехай. Але дорослому, як ти, плакати не годиться. А то дивишся на тебе — теля та й годі.
— Як не плакати, — сказав хлопець, — коли в нас немає домівки, й ми не знали, куди йти. А надворі ніч, і ми самі-одні.
— Послухай-но, — сказав Гаврош. — Ніколи не варт рюмсати через дрібниці. Я про вас потурбуюся. Нам буде весело — ось побачиш. Улітку ми купатимемось біля Аустерліцького мосту й бігатимемо голяка по плотах, щоб подратувати праль. Вони так репетують і сердяться — бачив би ти, які вони кумедні. Ми підемо на Єлисейські Поля дивитись на людину-скелета. Він живий, але такий худий, що кістки випинаються назовні. А ще я поведу вас на виставу, на Фредеріка Леметра. Я маю знайомих акторів, а одного разу навіть грав на сцені. Ми, хлопчаки, бігали під полотнищем, а воно коливалось і зображувало море. Я вас теж улаштую до свого театру. А потім ми підемо дивитись на дикунів. Вони несправжні, ті дикуни. На них рожеве трико, і видно, як воно морщиться, а на ліктях заштопане білими нитками. Побуваємо ми й в Опері. А зайдемо туди з клакерами — це ті, кому платять, щоб якомусь акторові вони плескали, а іншого освистували. Ми ще з вами подивимось, як відрубують голову на гільйотині. Я покажу вам ката. Він живе на вулиці Маре.