І коли вона почула, що на хутір прибула нова, вже від нової районної влади, вчителька, замість старої, яка встигла евакуюватись, Клава вирішила попросити в цеї вчительки книжок.
Вчителька жила при школі, в кімнатці, де мешкала раніше стара вчителька,— користувалась навіть її меблями та речами, як базікали сусідки. Клава постукала і, не чекаючи відповіді, одчинила двері своєю повною сильною рукою і, вже вступивши в запнену завісою кімнату, що виходила на північ, стала скоса розглядати — хто ж тут є. Вчителька, схилившися впівоберта до Клави, обмітала пташиним крилом підвіконня, повернула голову, і раптом одна з її вигнутих густих брів піднялась, і жінка сахнулась, припала до лутки, потім випросталась і знов уважно подивилась на Клаву.
— Ви...
Вона не договорила, винувата усмішка виникла на обличчі в неї, і вона пішла назустріч Клаві.
Це була струнка білява жінка, одягнена в просту сукню, з прямим, навіть суворим поглядом сірих очей, губами, чітко окресленими, але від того ще миліша була проста ясна усмішка, що часом виникала на її обличчі.
— Шафа, де була шкільна бібліотечка, розбита,— в школі стояли німці. Сторінки книжок можна бачити в зовсім не підходящому місці, але дещо лишилось, ми з вами подивимось,— говорила вона, так правильно й чисто вимовляючи фразу, як може вимовляти тільки хороша російська вчителька.— Ви тутешня?
— Можна сказати, тутешня,— нерішуче відповіла Клава.
— Чому ви застереглись? Клава зніяковіла.
Вчителька прямо дивилась на неї.
— Сідайте. Клава стояла.
— Я бачила вас у Краснодоні,— сказала вчителька. Клава скоса мовчки дивилась на неї.
— Я думала, ви виїхали,— додала вчителька, ясно всміхнувшись.
— Я нікуди не виїздила.
— Значить, проводжали когось.
— Звідки ви знаєте? — Клава кліпала на неї збоку перелякано й цікаво.
— Знаю... Але ви не тривожтесь... Ви, мабуть, думаєте: приїхала від німецької влади і...
— Нічого я не думаю...
— Думаєте.— Вчителька засміялась, навіть обличчя в неї зашарілось.— Кого ж ви проводжали?
— Батька.
— Ні, не батька.
— Ні, батька.
— Ну, добре, а батько ваш хто?
— Службовець тресту,— сказала Клава, вся багровіючи.
— Сідайте, не соромтесь мене.
Учителька лагідно ледве торкнулась Клавиної руки. Клава сіла.
— Ваш друг виїхав?
— Який друг? — У Клает навіть серце забилось.
— Не крийтесь, я все знаю...— З очей учительки зовсім зник суворий вираз, вот іскрились від сміху, доброго й задерикуватого.
"Не скажу, хоч заріж?" — подумала Клава, враз лютішати.
— Не знаю, про що ви кажете... Негарно так! — пирхнула вона й устала.
Учителька, вже не в силі стримувати себе, голосно сміялась, втішно складаючи й рознімаючи засмаглі руки й схиляючи біляву голову то на один бік, то на другий.
— Мила ви моя... пробачте... ваше серце назовні,— сказала вона, хутко встала, сильним рухом притягла Клаву за плечі й припала до неї.— Я все жартую, ви не бійтесь мене. Я просто російська вчителька, жити ж бо треба, а не обов'язково навчати поганого, навіть при німцях.
У двері загрюкали.
Вчителька, відпустивши Клаву, шпарко підійшла до дверей і трохи прочинила їх.
— Марфо...— сказала вона неголосно й радісно.
Висока, сильної кості жінка в сліпуче білій хустці і з засмаглими, аж чорними, запорошеними босими ногами, з подорожнім клунком під пахвою, вступила до кімнати.
— Здрастуйте,— сказала вона, запитливо глянувши на Клаву.— Живемо наче близько, а он аж коли зібралась провід ага ^ — голосно, з усмішкою, що відкрила міцні зуби, сказала вона вчительці.
— Як вас звуть?.. Клава? Я проведу вас до класу, і ви собі виберіть книжку, тільки не тікайте, я скоро звільнюсь.
— Що? Ну, що? — збентежено спитала Катерина Павлівна, повернувшись.
Марфа сиділа, затуливши очі великою натрудженою засмаглою рукою, гірка зморшка позначилася в куточках її ще молодих губ.
— Не знаю, чи радість, чи горе,— сказала вона, одвівшп руку.—Прийшов до мене хлопець з хутора Погорілого, каже — живий мій Гордій Кориіетко, в полоні, Катерино, порадь мені Г — сказала вона, підвівши голову, й заговорила по-російському: — На Погорелом, в сельхозе, пленные работают, под охраной, человек шестьдесят, рубят лес для армии, и мой Гордий там. Живуть у бараку, одлучитись не можна... 3 голоду опух. Як мені буть? Чи йти мені туди?
— Як він дав тобі знати?
— Там і вольні працюють. Сталось так, що йому пощастило шепнути одному з хутора. А німці не знають, що він тутешній.
Катерина Павлівна мовчки дивилась на неї. Це був один з тих випадків життя, коли не можна давати пораду. Марфа могла тижні прожити на цьому хуторі Погорілому, змучитись — і так і не побачити чоловіка. В найкращім разі вони могли побачити одне одного здалеку, але це додало б до фізичних страждань її чоловіка нестерпні моральні муки. І навіть їжі підкинути йому ніяк: можна собі уявити, що це за барак для військовополонених!
— Роби по совісті!
— А ти пішла б? — спитала Марфа.
— Я пішла б,— зітхнувши, сказала Катерина Павліна.— І ти підеш, а тільки марно...
— От і я кажу — марно... Не піду,— поклала Марфа й затулила очі рукою.
— Корній Тихонович знає?
— Каже, якби дозволили йому з загоном, могли б визволити...
Обличчя Катерини Павлівни набрало зосередженого й сумного виразу. Вона знала, що партизанську групу, якою командував Корній Тихонович, не можна використати для цієї побічної мети.
Через Ворошиловградську область проходили тепер найважливіші комунікації німецької армії. Все, геть усе, що перебувало під орудою Йвана Федоровича, все, що наново він створював, спрямовувалось тепер на те, щоб там, за сотні й сотні кілометрів від Донбасу, виграти велику битву за Сталінград.
Усі партизанські загони області, розділені на безліч дрібних груп, діяли тепер по шосейних, ґрунтових дорогах і трьох залізницях, що йдуть на схід і на південь. І все-таки сил було ще мало. І Йван Федорович, місцеперебування якого було відоме тепер тільки самій Катерині Павлівні, Марфі Корнієнко та зв'язковій Кротовій, переключав діяльність усіх підпільних райкомів області на диверсії по дорогах.
Катерина Павлівна добре знала це, бо всі численні ниті зв'язків пасмом сходилися в її маленьких точних руках і вже тільки у вигляді однієї ниті йшли від неї до Івана Федоровича. От чому вона нічого не відповіла на передану Марфою їй на здогад пропозицію Корнія Тихоновича, хоч і розуміла, що Марфа тільки й прийшла до неї з цією потаємною надією.
Зв'язок Катерини Павлівни з чоловіком був не безпосередній, а через Марфу, точніше — через Марфину квартиру.
Катерина Павлівна, однак, не спитала про Йвана Федоровича: коли Марфа нічого не каже про нього, значить, вістей нема.
Клава стояла біля шафи з книгами,— це були книги, читані в дитинстві,— сумна від зустрічі з друзями дитинства. Сумно було дивитись на чорні порожні парти. Вечірнє сонце косо падало у вікна, і в його тихому й густому світлі була якась печальна й зріла усмішка прощання. Клаву навіть не мучила вже цікавість, звідки її знає вчителька,— так сумно було Клаві жити на світі.
— Щось вибрали? — Вчителька прямо дивилась на Клаву, різко окреслені губи її були щільно стулені, але в сірих очах, десь дуже далеко, мрів журливий вираз.— От бачите, доля-розлучниця поводиться інколи жорстоко,— казала вона.— А замолоду ми живемо суєтно, не знаючи: те, що нам дано, дано на все життя... Коли б я могла знову стати такою, як ви, я це вже знала б. Але я не можу навіть вам передати це... Якщо ваш друг прийде, обов'язково познайомте мене з ним.
Катерина Павлівна не могла вгадати, що саме в ту хвилину Ваня Земнухов уже входив у Нижньоолександрівський, і входив з прямим дорученням до неї, Катерини Павлівни.
Ваня передав їй шифровку — звіт про діяльність Красно-донського підпільного райкому. А Катерина Павлівна виклала йому вимогу Йвана Федоровича розгорнути підпільну організацію Краснодона в бойовий партизанський загін і посилити диверсії на дорогах.
— Передайте, що справи на фронті зовсім не погані. Можливо, незабаром усім нам доведеться виступити із зброєю в руках,— сказала Катерина Павлівна, допитливо вдивляючись в незграбного юнака, котрий перед нею сидів, ніби хотіла дізнатися, що ж там криється за його окулярами.
Ваня сидів мовчазний, зсутулившись, і раз по раз чепурив рукою непокірне волосся. Та коли б знала ця жінка, яким вогнем палала душа його!
Все-таки вони розговорилися.
— Страшно обертаються долі людей! — казала Катерина Павлівна, тільки-но від Вані вислухавши похмуру повість про загибель Матвія Костьовича та Валька.— У Остапчука, як ви його називаєте, лишилась' родина в німців і теж, може, закатована, або десь блукав бідна жінка з дітьми по чужих людях і все-таки сподівається, прийде ж він коли-небудь врятувати її та дітей, а його вже й у живих немає... Або ось була в мене жінка...— Катерина Павлівна розповіла про Марфу та її чоловіка.— Поряд, а навіть побачитись неможливо. А потім поженуть його куди-небудь глибше, і загине він... Яка ж кара справедлива за це їм, оцим:!..— сказала вона, стуливши в кулак сильну маленьку руку.
— Погорілий — це біля нас, там один наш хлопець живе,— сказав Ваня, згадавши про Вітю Петрова. Невиразна думка зашумувала в ньому, але він навіть сам іще не усвідомив її.— Полонених багато? Охорона велика? — питав він.
— Спробуйте згадати, хто з наших людей, здатних організувати інших, лишився в живих у Краснодоні? — раптом спитала вона в якомусь своєму внутрішньому зв'язку.
Ваня назвав.
— Аз військових, що осіли після оточення чи з інших причин?
— Таких багато.— Ваня згадав військових із числа поранених, прихованих по квартирах: він знав од Серьожки, що Наталя Олексіївна і далі таємно подає їм медичну допомогу.
— Скажіть-по тим, хто вас послав, щоб устаповили з ними зв'язки й залучили їх... Вони скоро, дуже скоро будуть потрібні й вам. Будуть потрібні, щоб командувати вами, молодими. Народ ви хороший, але вони старші за вас,— сказала Катерина Павлівна.
Ваня виклав свій план зробити у Клави явочний пункт для зв'язку "Молодої гвардії" з молоддю села й попросив Клаві в цім допомогти.
— Нехай краще вона не знає, хто я,— усміхнулась Катерина Павлівна,— ми будемо з нею просто дружити.
— А звідки вп все-таки знаєте нас? — не витерпів Ваня.
— Цього я вам ніколи не скажу, а то вам буде дуже ніяково,— сказала вона, і обличчя її враз набрало лукавого виразу.
— Що там у вас за секрети? — ревниво питала Клава у Вані, коли вже в цілковитій темноті вони сиділи в кімнаті в домі Йвана Никаноровича, і мама Клавина, що давно, а особливо після подій на переправі, ставилась до Вані, як до своєї людини в домі, спокійно спала на пишно збитій і жаркій до запаморочення козачій перині.
— Ти вмієш додержувати таємниці? — на вухо спитав Ваня.
— Питаєш...
— Поклянись 1
— Клянусь!
— Вона сказала, що один наш краснодонець переховується поблизу, і просила переказати рідним, а потім розбалакались про дрібниці...