Якби ви почули, що містер Седлі казав на борту корабля, то вирішили б, що він не вперше зустрічається і з корсиканцем і що цей цивільний чоловік добре дався взнаки французькому полководцеві під горою Сен-Жан. Він знав тисячі історій про славетні битви, знав, на яких позиціях стояв і яких втрат зазнав кожен полк. Він не відмагався, що й сам причетний до перемог, що був разом з армією і привозив депеші герцогу Веллінгтонові. Він змальовував усе, що герцог робив і казав кожної миті протягом того дня під Ватерлоо, з таким знанням почуттів і вчинків його вельможності, що було очевидне: він не розлучався цілий той день із переможцем, хоч його як цивільного й не згадано в опублікованих документах про битву. Мабуть, згодом він і сам повірив у це, принаймні якийсь час його розповіді викликали, величезну сенсацію в Калькутті, і він навіть дістав прізвисько "Седлі Ватерлооськнй", яке й носив до останніх днів свого перебування в Бенгалії.
Векселі, які Джоз видав, купуючи злощасних коней, він і його агенти безвідмовно оплатили. Він нікому жодним словом не згадував про угоду, і ніхто не знає напевне, що сталося з тими кіньми і як він спекався їх та Ісидора, свого служника-бельгійця; цього останнього бачили восени 1815 року, коли він продавав сивого коня, дуже схожого па того, що ним їхав Джоз.
Лондонські агенти Джоза отримали доручення виплачувати сто двадцять фунтів на рік його батькам у Фулемі. Це була основна підтримка для старого подружжя, бо справи, до яких містер Седлі брався після банкрутства, аж ніяк не могли поновити його зруйнованого добробуту. Він пробував торгувати вином, вугіллям, розповсюджував лотерейні квитки і т. д. і т. д. Тільки-но взявшись до чогось нового, він негайно розсилав проспекти друзям, замовляв нову мідну табличку на двері й гордовито заявляв, що поверне своє майно. Але старому, кволому, надломленому чоловікові не таланило. Один за одним його покидали друзі,— їм набридло купувати в нього дороге вугілля й погане вино,— і тільки його дружина ще уявляла, що він залагоджує якісь справи, коли вранці дибає в Сіті. Ввечері він поволі вертався назад і кінець дня, звичайно, просиджував у шинку, невеличкому місцевому клубі, де розводився про державні фінанси. Дивно було слухати, як він говорив про мільйони, ажіо, дисконт і про те, що роблять Ротшильд та брати Берінги. Він оперував такими великими сумами, що відвідувачі клубу (аптекар, грабар, підрядник-будівельник, псаломщик, що забігав туди крадькома, і наш знайомий містер Клеп) переймалися повагою до нього.
Колись я бачив кращі часи,— казав він кожному відвідувачеві.— Мій син тепер займає високу судову посаду в Ремганджі, в Бенгальській окрузі, сер, і отримує чотири тисячі рупій на місяць. Моя дочка могла б стати полковницею, якби захотіла. Я можу хоч завтра видати вексель на свого сина, старшого суддю, на дві тисячі фунтів, і Елікзандер тут таки викладе готівку на конторку, сер. Але Седлі завжди, були горді люди. І ви, і я, любий читачу, одного дня можемо опинитися в такому становищі: хіба мало наших друзів дійшло до цього? Вас може зрадити щастя, покинути снага, ваше місце на кону займуть кращі, молодші актори, життя потовче вас і викине розбитим на берег. Тоді знайомі при зустрічі поквапляться перейти на другий бік вулиці або ще гірше— поблажливо простягнуть два пальці й поспівчувають вам, і ви знатимете, що приятель за вашою спиною почне казати: "Бідолаха, яких дурниць він наробив і яких можливостей не використав!"-А все ж карета і три тисячі річного прибутку — не вершина щастя на землі і не межа божої ласки. Коли дурисвіти так само часто розкошують, як зазнають невдач, коли блазні досягають успіху, а негідникам усміхається доля і vice versa , отже, кожен з них має вдосталь у житті і лиха й добра, як і найобдарованіші та найчесніші серед нас, то, їй-богу, брате мій, дарунки й розваги Ярмарку Суєти не так уже багато й варті і, мабуть... але ми "відійшли від нашої теми.
Якби місіс Седлі була діяльною жінкою, то не сиділа б склавши руки після банкрутства свого чоловіка, а найняла б великий будинок і тримала б пансіон.
Пригнічений долею, Седлі якраз годився б для ролі чоловіка господині пансіону, такого собі домашнього попихача, номінального володаря й господаря, що нарізав би печеню за столом, виконував обов'язки управителя і слухняного чоловіка дружини, яка сиділа б на своєму сумнівному троні. Я знав недурних і освічених людей, які замолоду подавали добрі надії, мали енергію, влаштовували бенкети для сквайрів і тримали мисливських собак, а тепер покірно нарізають баранину для старих сварливих відьом і вдають, що займають почесне місце за їхнім похмурим столом. Але місіс Седлі, як ми сказали, не мала достатньої волі, щоб клопотатися задля "небагатьох обраних пансіонерок, що хотіли б оселитися в приємній музичній родині", як кажуть оголошення в "Таймсі". Вона залишилась лежати на березі, куди її викинула доля, тож немає сумніву, що якихось успіхів цій старій парі годі було чекати.
Я не думаю, щоб вони були нещасні. Може, в своєму занепаді вони стали навіть трохи гордовитіші, ніж були в часи розквіту. Місіс Седлі завжди залишалась значною особою для своєї господині місіс Клеп, до якої вона часто сходила вниз і з якою довго просиджувала в прибраній кухні. Капелюшки й стрічки покоївки-ірландки Бетті Фленніген, її зухвальство, лінощі, марнотратство, яке виявлялося в тому, що вона безбожно переводила свічки, чай, цукор і т. д., цікавили й розважали стару леді майже так само, як поведінка її власної челяді, коли вона мала і. Самбо, і візника, і конюха, і посильного, і ключницю з цілим гуртом помічниць,— про всіх них добра леді згадувала сотні разів на день. А крім Бетті Фленніген, місіс Седлі могла ще стежити за всіма служницями на своїй вулиці. Вона знала, хто вчасно платить, а хто затримує платню за дім, який наймає. Вона відступала вбік, коли повз неї проходила місіс Ліпигрим, зі своєю сумнівною родиною, і відверталася, коли лікарева дружина, місіс Пестлер, проїздила в однокінній бричці, в якій її чоловік відвідував хворих. Вона радилася з городником з приводу брукви, якій уся ціна була кілька пенсів і яку любив містер Седлі, наглядала за молочарем і за посильним з пекарні, заходила до різника, що, мабуть, з меншим клопотом продавав сотню волових окостів іншим покупцям, аніж фунт баранини прискіпливій місіс Седлі, і вела рахунок картоплі, яку варили на обід у неділю; того дня, якнайкраще вбравшись, вона двічі ходила до церкви, а ввечері читала "Проповіді Блейра".
В неділю,— бо в будень "справи" не дозволяли йому гаяти час на таку розвагу,— старий Седлі любив водити малого Джорджі в сусідні парки і в Кенсінгтонський сад, дивитися на солдатів і годувати качок. Джорджі подобалися червоні мундири, і дід розповідав йому, яким хоробрим вояком був його батько, і знайомив хлопця з сержантами та іншими військовими, що носили на грудях ватерлооські медалі.
Старий поважно відрекомендовував їм Джорджі як сина капітана Осборна з *** полку, що загинув смертю хоробрих славетного вісімнадцятого червня. Він пригощав декого з сержантів келихом портеру і під час першої ж такої недільної прогулянки почав розбещувати Джорджі, на шкоду здоров'ю обгодовуючи його яблуками та тістечками, поки Емілія не заявила, що не пустить хлопця з дідом, якщо той твердо не пообіцяє не давати йому тістечок, цукерків та інших ласощів, куплених у ятках.
Що ж До місіс Седлі, то між нею і дочкою через хлопчика запанував певний холодок і прихована ревність. Якось увечері, коли Джорджі був іще зовсім малий, Емілія, яка сиділа в їхній маленькій вітальні за роботою і не помітила, що стара леді вийшла, почула синів крик і, природно, кинулась до. його кімнати, де він уже спав. Там вона застала місіс Седлі, що нишком вливала в рот дитині еліксир Йолоппа. Емілія, найдобріша і найлагідніша зі смертних, від такого втручання в її материнські права аж затремтіла з гніву. її щоки, звичайно бліді, почервоніли так, як здатні були червоніти, коли їй було дванадцять років. Вона вихопила з материних рук дитину й пляшечку, неабияк розсердивши тим стару леді, що вражено глянула на неї, тримаючи в руці злощасну ложечку.
Емілія шпурнула пляшечку в грубу, аж брязнуло скло. Очі її палахкотіли.
Я не хочу, мамо, щоб дитину труїли! — крикнула вона, схопила сина обома руками й почала його заколисувати.
Труїли, Еміліє? — мовила стара леді.— Це ти мені кажеш таке?-Не треба давати йому інших ліків, крім тих, що посилає містер Пестлер. Він казав, що еліксир Йолоппа — отрута.
Чудово! Отже, ти вважаєш, що я вбивця,— сказала місіс Седлі.— Отак ти розмовляєш зі своєю матір'ю? Мене спіткало нещастя, доля скривдила мене, я їздила каретою, а тепер ходжу пішки. Але я досі не знала, що я вбивця, дякую тобі за таку новину!-Мамо,— вигукнула бідолашна Емілія, ладна заплакати,— не гнівайтесь на мене! Я... я не думала... не хотіла скачати, що ви бажали дитині зла, проте...
Ну так, голубко... ти тільки сказала, що я вбивця, але в такому разі найкраще замкнути мене до в'язниці. Хоч я не отруїла тебе, коли ти була мала, а дала тобі найкращу освіту і найкращих учителів, яких лише можна найняти. Авжеж, я вигляділа п'ятеро дітей, трьох поховала, а одна дочка, яку я найбільше любила, біля якої я ночей недосипала, коли в неї прорізувалися зуби, яку я доглядала під час крупу, кору й коклюшу, для якої я наймала закордонних учителів, не шкодуючи коштів, і яку потім ще й послала завершити освіту в пансіон Мінерви,— сама я всього цього не мала, як була дівчиною, хоч завжди шанувала своїх батька й матір, щоб бог продовжив мої дні на землі і щоб я давала якусь користь, а не сиділа, насупившись, цілими днями в своїй кімнаті й не корчила з себе велику пані,— і оця от дочка каже мені, що я вбивця! Ох, місіс Осборн, я молитимуся, щоб ти не вигодувала своїми грудьми гадюки!-Мамо, мамо! — заплакала розгублена Емілія, і дитина в неї на руках долучила й свій крик до того плачу.
Отак, убивця! Стань навколішки й проси бога, щоб очистив твоє невдячне серце, Еміліє, і простив тобі, як я-прощаю.— І місіс Седлі сердито вийшла з кімнати, ще разпросичавши крізь зуби: "Отрута!" — і тим закінчивши-своє материнське благословення.
До самої своєї смерті місіс Седлі не забула цієї сутички з дочкою.