І взагалі грішить. А на грішників у нас тут є різні способи. Дубовий кийок. Цеберце зі студеною водою. Залізна клітка. І ланцюжок при стіні. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — в унісон відповіли Корнелій і Купріян.
— Тоді, — брат Транквілій позіхнув, поглянув на свою палку — добре вислужений і відполірований дубець, — розпочинайте лікування. А якщо вимолите прихильність і заступництво святої Димпни, то вас, дасть Бог, полишать шаленство й божевілля, і ви повернетеся, вилікувані, у здорове лоно суспільства. Димпна славиться серед святих своєю милістю, так що шанси у вас чималі. Але не переставайте молитися. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Ну то з Богом…
Божогробець вийшов рипливими сходами, які звивалися навколо муру і закінчувалися десь угорі дверима — масивними, судячи зі звуку, з яким їх відчиняли й зачиняли. Щойно у кам'яному колодязі відзвучала луна, Шарлей піднявся.
— Ну, брати по нещастю, — сказав він весело, — вітаю вас, ким би ви не були. Виходить, що якийсь час нам доведеться провести разом. Хоч і не з власної волі, та одначе. То, може, все-таки варто познайомитися?
Як і годину тому, йому відповів шурхіт і шелест соломи, фиркання, тиха лайка та декілька інших слів і звуків, переважно непристойних. Однак цього разу Шарлей не відмовився від свого наміру. Він рішуче підійшов до одного із солом'яних лігов, що їх кільканадцять було сформовано попід стінами вежі та довкола напівзруйнованих стовпів і арок, які розділяли дно. Темряву лише незначною мірою розвиднювало світло, що просочувалося згори, з маленьких віконечок біля самого вершечка. Але очі вже призвичаїлися, і дещо вже можна було розгледіти.
— Доброго дня! Я — Шарлей!
— А чи не пішов би ти, — пробурчав чоловік з лігва. — Чіпляйся, безумцю, до собі подібних. Я при здоровому глузді. Нормальний!
Рейневан розкрив було рота, швидко закрив і знову розкрив. Він-бо бачив, чим займається той, хто хотів вважатися нормальним, а займався він енергійними маніпуляціями з власними геніталіями. Шарлей кашлянув, знизав плечима, пішов далі, до наступного лігва. Чоловік, який лежав на ньому, не рухався, якщо не рахувати легкого здригання і дивних спазмів обличчя.
— Доброго дня! Я — Шарлей…
— Б-б-б… б-б-у-у-б… бле-бле-е-е… Бле-е-е…
— Так я і думав. Ходімо далі, Рейнмаре. Доброго дня! Я…
— Стій! Куди прешся, божевільний? На креслення? Очей не маєш?
На твердій як камінь долівці, серед відгорнутої соломи, виднілися нашкрябані крейдою геометричні фігури, креслення і стовпчики цифр, над якими сліпав сивий дідуган із лисою як коліно маківкою. Креслення, фігури і цифри також повністю покривали стіну над його лігвом.
— Ах, — відступив Шарлей. — Перепрошую. Розумію. Як я міг забути: noli turbare circulos meos[468].
Старий підняв голову, показав почорнілі зуби.
— Учені?
— Деякою мірою.
— Тоді займіть собі місця біля стовпа. Біля того, який позначено омегою.
* * *
Вони зайняли місця і, нагорнувши соломи, вимостили собі лігва під зазначеним стовпом, позначеним нашкрябаною грецькою літерою. Ледве встигли впоратися із завданням, як з'явився брат Транквілій, цього разу в товаристві кількох інших ченців у рясах із подвійним хрестом. Охоронці єрусалимського Гробу Господнього принесли паруючий казан, але пацієнтам вежі дозволили наблизитися до нього з мисками лише після того, як ті хором змовили "Pater noster", "Ave", "Credo", "Confiteor" і "Miserere"[469]. Рейневан ще не підозрював, що це був початок ритуалу, якому він муситиме підкорятися довго. Дуже довго.
— Вежа блазнів, — озвався він, тупо вглядаючись у дно миски, у прилиплі рештки пшоняної каші. — У Франкенштейні?
— У Франкенштейні, — підтвердив Шарлей, длубаючись у зубах соломинкою. — Вежа — при госпісі Святого Георгія, який утримують божогробці з Ниси. Перед міськими стінами, біля Клодзької брами.
— Знаю. Я проходив поблизу. Учора. Здається, вчора… Як ми сюди потрапили? Чому нас узяли за розумово хворих?
— Найімовірніше, — демерит пирснув сміхом, — хтось проаналізував наші останні вчинки. Ні, дорогий Купріяне, я пожартував, аж настільки нам не пощастило. Це не тільки Вежа блазнів, це також… тимчасово… в'язниця Інквізиції. Оскільки карцер тутешніх домініканців зараз на ремонті. У Франкенштейні є дві міські в'язниці, у ратуші та під Кривою вежею, але обидві завжди переповнені. Тому сюди, у Вежу блазнів, саджають заарештованих за наказом Святої Курії.
— Однак цей Транквілій, — не відступав Рейневан, — ставиться до нас як до таких, що несповна розуму.
— Професійна аберація.
— Що із Самсоном?
— Що, що, — відмахнувся Шарлей. — Подивилися на його мармизу — та й відпустили. Іронія, га? Відпустили, бо взяли за ідіота. А нас запхали межи психів. Щиро кажучи, претензій я не маю, звинувачую тільки себе. Їм ішлося про тебе, Купріяне, ні про кого більше, бо тільки про тебе згадував significavit. Мене посадили, бо я чинив опір, роз'юшив пару носів, гм, не буду хвалитися, одначе пара копняків теж влучила туди, куди мала влучити. Якби я повівся спокійно, як Самсон…
— Між нами кажучи, — додав він після довгого тяжкого мовчання, — тільки на нього, Самсона, я й маю надію. Що він що-небудь придумає й організує. Причому швидко. Інакше… Інакше в нас можуть бути неприємності.
— З Інквізицією? А в чому нас обвинуватять?
— Проблема, — голос Шарлея був дуже засмучений, — не в тому, в чому нас обвинуватять. Проблема в тому, в чому ми зізнаємося.
* * *
Пояснень Рейневан не потребував, бо знав, про що йдеться. Те, що вони підслухали в цистерціанській грангії, означало смертний вирок, але спочатку — тортури. Про те, що вони підслухали, ніхто не міг дізнатися. Не вимагав пояснень багатозначний погляд, яким демерит вказав на інших пансіонерів Вежі. Рейневанові також було відомо, що в Інквізиції був звичай поміщати серед ув'язнених шпиків і провокаторів. Шарлей, щоправда, обіцяв, що таких він швидко викриє, але порадив обережність і конспірацію і щодо решти, які здавалися порядними. Навіть з ними, зазначив він, не треба бути відвертим. Не треба, заявив, щоб вони що-небудь знали і мали про що говорити.
— Позаяк, — додав він, — людина, розтягнута на "скрипці", говорить. Говорить багато, говорить усе, що знає, говорить, про що тільки можна. Бо поки говорить, доти не припікають.
Рейневан зажурився. Настільки явно, що Шарлей навіть вирішив за необхідне додати йому бадьорості, подружньому ляснувши по спині.
— Вище голову, Купріяне, — утішив він. — За нас іще не взялися.
Рейневан зажурився ще дужче, і Шарлей здався. Він не знав, що Рейневана непокоїть зовсім не те, що на муках він розповість про підслухані в грангії переговори. Що в сто разів сильніше його жахає думка про те, що він зрадить Катажину Біберштайн.
* * *
Трохи відпочивши, обидва мешканці квартири "Під Омегою" поробили наступні знайомства. Йшло їм по-різному. Одні пансіонери Вежі блазнів розмовляти не хотіли, інші не могли, перебуваючи в стані, що його доктори празького університету визначали — за школою Салерно — як dementia або debilitas[470]. Ще інші були більш схильні до розмов. Але й вони не надто поспішали повідомляти свої персонали, тому Рейневан подумки дав їм відповідні прізвиська.
Їхнім найближчим сусідом був Тома Альфа — він мешкав під стовпом, позначеним саме цією грецькою літерою, а у Вежу блазнів потрапив у день святого Томи Аквінського, сьомого березня. За що потрапив і чому так довго сидить, він не сказав, але на Рейневана аж ніяк не справив враження божевільного. Він називав себе винахідником, однак Шарлей на підставі маньєризмів мови визнав його за втеклого ченця. Пошуки ж діри в монастирському мурі, заявив він, не можуть претендувати на звання справжнього винахідництва.
Недалеко від Томи Альфи, під літерою "тау" і видряпаним на стіні написом POENITEMINI[471], мешкав Камедула. Цей свого духовного сану приховати не міг, його тонзура ще не заросла волоссям. Більше про нього нічого не було відомо, оскільки він мовчав, як справжній брат з Камальдоли[472]. І як справжній камедула він мовчки і без жодного слова скарги зносив надзвичайно часті у Вежі блазнів пости.
На протилежному боці, під написом LIBERA NOS DEUS NOSTER[473], сусідили два суб'єкти, які за іронією долі були сусідами і на волі. Обидва заперечували, що вони божевільні, обидва вважали себе жертвами хитро сплетених інтриг. Один, міський писар, якого божогробці за днем його прибуття охрестили Бонавентурою, вину за арешт покладав на дружину, яка тимчасом була рада безперешкодно розважатися з коханцем. Бонавентура негайно вділив Рейневанові та Шарлею довжелезної лекції про жінок, які за самою своєю природою і натурою є підлими, підступними, хтивими, розпусними, непорядними і зрадливими. Лекція надовго занурила Рейневана в похмурі спогади і ще похмурішу меланхолію.
Другого із сусідів Рейневан подумки назвав Інститором, бо той весь час і вголос переживав за своє institorium, тобто багату і прибуткову крамницю на Ринку. Волі, стверджував він, його позбавили власні діти, які донесли на нього, щоб заволодіти крамницею і прибутками від неї. Як і Бонавентура, Інститор зізнавався, що цікавиться наукою: обидва вони по-аматорськи займалися астрологією й алхімією. Обидва дивно примовкали, почувши слово "Інквізиція".
Неподалік від сусідів, під написом "Дупа", мав своє лігво ще один громадянин Франкенштейна, який не приховував свого імені, — Миколай Коппірніґ, місцевий вільний муляр[474] та астроном-аматор, — на жаль, тип небалакучий, буркітливий і нетовариський.
Далі, під стіною, трохи віддалік від анклаву науковців, сидів Циркулос Меос, скорочено — Циркулос. Він сидів, нагорнувши соломи, як пелікан у гнізді. Таке враження підсилювали лисий череп і чимале воло на шиї. Те, що він ще не вмер, доводив живим смородом, виблискуванням лисини і безперервним шкряботінням крейдою по стіні чи долівці, яке всіх дратувало. З'ясувалося, що він не був, як Архімед, механіком, а креслення і фігури мали інше призначення. Саме через них Циркулос потрапив до божевільні.
Біля лігва Ісаї, чоловіка молодого й апатичного, прозваного так через те, що він постійно цитував книгу цього пророка, стояла страшна залізна клітка, що виконувала роль карцеру. Клітка була порожня, а Тома Альфа, який сидів тут найдовше, не пам'ятав, щоб у неї кого-небудь саджали.