Земля висихала, цівочка струмка тоншала. А на півночі паслися й паслися чорно-сизі небесні табуни і важко опускалися в лісові глибини, обіцяючи прироським полянам дорідний урожай.
Ратиборові думки ставали такими ж смутними, як тіні невідомого, плинного на далекому Півдні. Він вдивлявся, непорушний, як ящірка, що завмерла на теплому камені. Він ніби спав з розплющеними очима, вбираючи всередину душі образи й звуки з байдужістю піщаної мілини, яку заливає вода. А почуття надзвичайно загострювались; посвіжілий від оманливого сну, Ратибор розумів, чому так потрібна звістка про хозарський набіг Всеславові та всій слободі.
Дев'ятий, десятий, одинадцятий день минули. Ішов дванадцятий, сонце спускалося до останньої чверті імлистого неба. Ратибор підвівся в своєму орлиному гнізді. Ще на половині гори він почав трубити в ріг. І коли добіг до стоянки, всі зібрались, крім одного, хто стеріг коней. Ратибор сказав Мстиші:
— Коней своїх візьми. І скачи в слободу, скажи воєводі: Ратибор бачив кінних. Багато їх, ідуть до нас. Так і скажеш: не ти сам, мовляв, бачив, а Ратибор це бачив.
А тепер скачи і не барися. І бути тобі на Рось-ріці на третій від завтрашнього день.
Мстиша був років на три старший за Ратибора, батько двох дітей. Дружина кровних побратимів перед Чорним Перуном прийняла його до себе раніше, ніж Ратибора. Був Мстиша дужий, як інші, але тілом менший, вагою легший. Для швидкого вістуна в тому велика перевага.
Товариші поклали Мстиші м'яса в сакви. На три дні вистачить,, а якщо й душок з'явиться, для воїна це байдуже. Коней напуватиме, сам нап'ється. Турботлива рука в останню мить ткнула і цибульки, щоб пригірчити м'ясну прі-сноту.
Коні свіжі і в тілі. Літня ніч коротка, та до денної спеки Мстиша встигне пройти верстов сорок. В полуденну жару погодує і до вечора здолає стільки ж. З темнотою дасть перепочити коням до північної зорі і до наступного вечора знову проскаче верстов понад вісімдесят. А на четвертий день гонець побачить Рось. Ратибор дав час — Мстиша прийде до слободи, не загнавши коней.
Уважно, не кваплячись Ратибор і Мстиша пригадували дорогу, водопої, лічили верстви. Дорогу воїн знає, їхали сюди розглядаючись, запам'ятовували прикмети.
Гонець узяв з місця ступою, стримуючи норовистих коней, не даючи їм одразу повної свободи. Дивлячись услід йому, слобожани мовчали, кожен намагався один перед одним показати стриманість зрілого воїна. Ратибора не розпитували. Чули: що сказано Мстиші, те знатиме Всеслав. Отже, чогось іншого знати нікому не треба.
Так, усе сказано. Та що означає сказане, яка справа вийде із слів? Слово, як насіння, як яйце. Що народиться? Щось явиться з оплодотвореного словом майбутнього. Що саме — не знає ніхто.
В сутінках їли м'ясо: по черзі, починаючи зі старшого, сьорбали з казана холодне, як льодом, твердим салом покрите вариво з пшона.
В нічний роз'їзд Ратибор призначив двох, звелів їм далеко не забиратися і повернутися до півночі. А сам поліз на гору і спав до світанку, знаючи, що немає в степу нікого. Спав спокійніше, ніж завжди. Зважився, сподіяв, штовхнув камінь і розпочав велику справу. Воно хтозна-чим завершиться, та почалося ж нарешті.
Вранці Ратибор не спустився зі свого гнізда. Воду й їжу приніс Мужко. Після полуденного сну в затінку впадини
Ратибор потягся і вже звично ліг обличчям до півдня на теплий камінь.
Там, у невизначеній далині, між таких звичних для його зору плям і цяток, що окреслювали кордони простору, з'явилося щось нове.
Він довго-довго лежав, спостерігаючи. Потім, не покида-ючи свого місця, заклично протрубив у ріг. Трубив, як і вчора: один протяжний звук чергувався з трьома короткими. Пауза — і два окрики через кістку.
Згадалося моторошне виття, що він закляв одної ночі, коли дозор ішов від Росі. Див перед лихом кличе... Ось і лихо топче стоноге, котить на Рось-ріку саженними колесами. Заклинань воно не боїться.
Прибігли товариші, роздивилися. Хтось прошептав з повагою і заздрістю до переваги старшого:
— А око ж у нього! На скільки ж він учора їх узріти зміг!..
На початку ночі на півдні розсипалися пучки вогників. Ратибор лічив, розмірковував. Вогнища, поблискавши, згасли. Тільки два не подавалися довго.
Світанок показав рух порваних плям. Від загальної кількості витягувалися щупальцями повільні здалеку, а насправді швидкі струмини вершників.
Мине півдня. Нові люди виберуться на гору, стежитимуть. Слобожани зібралися. До полудня вони встигнуть до стіни лісу, що здіймався із соковитої балки Інгульця. Одразу ж Ратибор послав другого гінця. Йому було звелено говорити інакше, ніж Мстиші:
— Не один Ратибор бачив нині, а всі на власні очі бачили, як ішли кінні і з возами. Буде їх сотень до двадцяти чи й більше.
Мужко поскакав. Ратибору здалося, що й скаче він швидше за Мстишу. Сам бачив!..
Заховавшись за узліссям балки, слобожани давали перепочинок коням. Тепер особливо треба берегти кінські спини і ноги, берегти з розумною любов'ю — щоб пітник не загнувся, щоб під нього не потрапив камінець, сучок, щоб попруга була затягнута помірно. А як злізеш з коня, подивися, чи не поранена підошва в ногах. Буде так, що від коня, а не від сили вершника прийде успіх. Було весело — не марно чекали, справу зроблено.
Гора виднілася в небі, як вирізьблена. Низинна мла не заважала зору розпізнати орлів, що мостилися на гострій вершині.
РУСЬ ПЕРВОЗДАННА
ТОМ ДРУГИЙ
Розділ дев'ятий ЛИШАЮЧИ КРИВАВИЙ СЛІД
Чорні! хмари з моря ідуть, хочуть затьмарити четверо сонць, і блискавки сині крешуть у них. Громові бути великому!
"Слово о полку Ігоревім"
1
Не на сторожовій вежі, що всередині роської слободи, а на високому березі, де на горбі стоїть забутий бог забутих людей, запалало прозорим полум'ям багаття із сухого полі-няччя. Не дали волі веселому вогневі, закидали гілками сирої вільхи, заклали травою. Зі свистом, з шипінням боролися вода й вогонь, текуче й тверде, сухе й рідке.
Князь-старшина Колот-відун поклав руку на плече Всеслава. На волосатому зап'ястку блищав бронзовий браслет на три пальці завширшки, на темних пальцях сяйнули персні. Колот голосно мовив слова, суттю своєю зрозумілі тільки Всеславу:
— Куди дерево рубають, туди й падає воно, князю-бра-те,— сказав Колот, помилково ніби давши Всеславу високий титул.
Так, рубали дерево, зрубали. Перед світанком у слободу прискакав Мстиша, передав, слова не змінивши, сказане йому для воєводи. Наближаються хозари. Впало дерево в бік, обраний дроворубом Всеславом та його підказчиком, князь-старшиною Колотом.
Шепчучи лише самими губами заклинання, Колот кидав на багаття травинки, пов'язані замовними вузликами, стежив, яку прикмету провістять судоми стліваючих билинок. Стежили й інші, вірячи в ворожбу. Вірив і сам Колот.
Ранок тихий, вітер спить, і сіро-чорний дим розпускається велетенським хвостом над верховіттям роського лісу. Ще й ще несуть сухі дрова, ще й ще пригашують полум'я сировими. Великому багаттю горіти до ночі; його замінять смолоскипи на сторожовій вежі.
До небесної тверді спинається хистка вежа. Наче люди замислили спорудити небувале. Внизу повітря і далі залишається непорушним, але там, у вишині, видно, є вітер.
Вежа осідає, знову здіймається. Вгорі клапті диму тануть і, ставши ніжно-прозорими, зникають у пустелі піднебесного степу. Та знизу, від стліваючого громаддя, в небо, неначе нашестя, ідуть нові й нові димні орди. Саме сонце застилається, і на землю лягають тіні. Нині ніхто в роській землі не зможе втішити себе сумнівом, ніхто не скаже, що це або смолокур запалив накрите дерном вогнисько з коріння, насиченого смолою, або коваль задумав перепалити в ямі березу на вугілля, щоб виплавити залізо з руди.
У росичів усі готові до лихих вістей, як зорана земля готова прийняти насіння. Недарма старався і карикінтій-ський пресвітер Деметрій. Не міг він похвалитися наверненням слов'ян в істинно кафолицьку віру, назад повіз мідні і срібні хрестики та іконки на шовкових гайтанах, на срібних ланцюжках і на лляних шнурках. Не привів він до Христа людей, зате добре посіяв у серцях не страх нехай, але чекання неминучого лиха.
Для Деметрія життя було незмінним, від роду одноманітним; усе живе означене печально-згубним /пориванням до гріха. Дорога земного життя коротка, мізерна перед вічністю страждань для багатьох чи перед вічністю раю для обраних.
Ніби й дотепно вивів на чисту воду Чамота злого проповідника. Ніби й довів мудрий князь-старшина, що не бог ромейський, а самі ромеї підбурюють Степ. Та все ж були в пам'яті пророцтва Деметрія:
— Що ж, надягайте ваші шоломи, вбирайтеся в броні і точіть списи. Ви побачите, що скоїться з вами. Звідусюди жах. Не втече прудконогий, не врятується сильний, вони спіткнуться і впадуть. Нема для вас порятунку, ваші зойки сповнять ліси й ниви, і степ покриється вашими тілами, і ваша плоть залишиться непохованою. Ви не послухались слова божого. Ви будете .знищені, і доми ваші, і діти, і жони, і худоба. І трупи ваші будуть кинуті під денну спеку і на холод ночі.
Люби ближнього, як самого себе, не піднімай меча, будь покірний, простий душею — м'які повчання Нового завіту легко забувалися проповідниками Христа. Сам Христос сказав, що не мир він приніс на землю, а меч, і визнав святинею заповіти Ізраїля. І Деметрій із щирою вірою повторював грізні пророцтва стародавніх жорстоких пророків:
— Істинний бог говорить вам: я підніму на вас степових людей, жорстоких, неприборканих, які бродять по землі тільки з метою грабунку. Кістки батьків ваших викинуть з могил, розкидають під сонцем, місяцем і зірками, яким ви поклоняєтеся. А вас самих не підберуть і не поховають. І будете ви, як гній у грядці городній. І якщо хтось із вашого племені залишиться живим, то радший буде вмерти, аніж жити.
Накаркав чорний ромей в душі слов'янських людей.
Чекали. З невипадковою поквапністю піднявся дим над слободою ілвичів. Ще два дими незабаром стали помітними: на північному сході, де каничі, і на півночі, у ро-савичів.
Знали: тривога пішла в глибину землі людей роської мови, переходячи від слободи до слободи, від ілвичів — до ростовичів, від тих — до славичів і триполичів з хвастича-ми, далі — до бердичів, до здвижичів, житичів. Так до самих прип'ятьських нетрів дізнаються про війну, яка сунеться в ліс із степу.
Землі роської мови порізані ріками, річками, багатьма річечками, рівчаками, ручаями, струмками, джерельними струмочками.