Кілька днів тому, приїхавши з обов'язку служби в Сеп-Жермен до короля, я почув, як придворні дуже схвально говорили про трупу Ірода, й у мене виникло бажання побувати на виставі цих акторів, найкращих з усіх тих, котрі за довгий час приїздили з провінції в Париж. Особливо хвалили якусь Ізабеллу за її гру — добропристойну, природну, щиру, сповнену нелукавої грації. Запевняли, що це не тільки роль, яку вона прекрасно виконує на сцені, що акторка така ж і в житті, і навіть найзлостивіші язики замовкали перед її доброчесністю. Схвильований таємним передчуттям, я пішов на виставу цієї трупи й побачив, як ви грали,— вам аплодували всі, хто був у залі. Я побачив мрлоду, добре киховану сором'язливу дівчину із скромними манерами й чистим, дзвінким сріблястим голосом, і все це якось дивно схвилювало мою душу. Але навіть батьківське око не може впізнати у вродливій двадцятилітній дівчині дитину, якої не бачив від самої колиски, тим більше при свічках, серед театральної бутафорії, одначе мені здалося, що коли б примхлива доля штовхнула на театральні підмостки дівчину знатного походження, то вона була б саме така — стримана, скромна, серед інших акторів вирізнялася б тією шляхетністю, котра у всіх викликала б подив: "Як вона попала сюди?" В ролі Педанта у тій же п'єсі був актор з п'яною пикою, якого я начебто бачив. Роки зовсім не змінили його кумедної потворності, і я згадав, що він грав Панталоне6 і смішних стариків ще в тій трупі, де була Корнелія. Не знаю чому, я уявив, що між вами і цим Педантом, колишнім товаришем вашої матері, є якийсь зв'язок. Розум говорив, що цей актор міг служити в трупі зовсім незалежно від вас, а мені все здавалося, що у нього в руках — кінець тієї таємничої ниточки, з допомогою якої я знайду дорогу в лабіринті заплутаних подій. Я надумав розпитати його про все, і зробив би тде, та коли послав по нього в готель на вулиці Дофіна, там сказали, що трупа Ірода поїхала дати виставу в якомусь замку поблизу Парижа. Я спокійно ждав би, поки актори повернуться, але один чесний слуга, побоюю*шсь небажаних ускладнень, застеріг мене, що герцог де Валомбрез, до нестями закоханий в актрису на ім'я Ізабелла, яка мужньо опирається йому, надумав під час цієї навмисно підстроєної поїздки викрасти її, вдавшись до допомоги групи найманих убивць, а такі дивовижно насильницькі дії могли кепсько закінчитися, бо дівчину супроводили її друзі, котрі не ходять без зброї. Догадка щодо вашого народження і це застереження страшенно занепокоїли мене. Я тремтів від думки, що злочинна любов може обернутися на любов протиприродну, бо ж ви, якщо мої передчуття не обманювали мене, мали бути рідною сестрою Валомбреза. Довідавшись, що викрадачі збираються привезти вас у цей замок, я негайно вирушив сюди. Вас уже звільнили, честь ваша не потерпіла, аметистовий же перстень підтвердив те, що казав мені голос крові.
— Повірте, ваша світлість, повірте, батьку мій, я ніколи не звинувачувала вас,— відповіла Ізабелла.— З дитинства звикнувши до мандрівного акторського життя, я легко примирилася з своєю долею, про якусь іншу навіть не підозрювала і ніколи не думала. Трошки знаючи світ, я розуміла, що з мого боку було б дуже негарно старатись увійти в знатну сім'ю, яка, безперечно, має поважні причини держати мене в безвісті та забутті. Туманні спогади про моє походження інколи сповнювали мене гордістю, і, дивлячись, як пихато ставляться знатні дами до актрис, я казала собі: "Я теж дворянського роду!" Одначе цей димок самовтіхи незабаром розвіювався, й у мене лишалася тільки непохитна повага до самої себе. Ні за що в світі я не осквернила б чистоту крові, яка тече в моїх жилах. Театральні вольності, домагання, якими переслідують навіть невродливих актрис, викликали у мене тільки огиду. Я жила в театрі майже так, як у монастирі,— коли хочеш, то скрізь можна бути скромною. Педант був мені наче батько, а Ірод потрощив би кості кожному, хто наважився б торкнути мене хоч пальцем або тільки сказати нескромне слово. Хоч вони й актори, але дуже славні люди, і я просила б вас заступитися за них, якщо колись у цьому буде потреба. Саме їм я великою мірою зобов'язана тим, що можу тепер, не червоніючи, підставити в&м чоло для поцілунку і відкрито назвати себе вашою дочкою. Жаль тільки, що я мимоволі стала причиною нещастя, яке спіткало герцога, вашого сина, мені хотілося б увійти в вашу сім'ю в кращий час.
— Вам нема за що дорікати собі, люба моя доню, не могли ж ви розгадати таємниці, що виплила зненацька за такого збігу обставин, який, коли б про це розказати в книжці, можна було б визнати просто романтичним; я радий, що бачу вас гідпою мене, мовби ви й не пережили злигоднів та випадковостей кочового життя й роботи серед людей, які дотримуються не вельми суворих звичаїв, і ця моя радість зменшує скорботу від тяжкого поранення сина. Виживе він чи помре — я ні в чому не дорікатиму вам. У всякому разі ваша доброчесність врятувала його від злочину. Тож нема чого більше говорити про це. А хто такий отой юнак, який був серед ваших рятівників, здається, керував нападом і поранив Валомбреза? Актор, звісно, хоч він і привернув мою увагу своєю шляхетною зовнішністю й неабиякою сміливістю.
— Так, це актор,— відповіла Ізабелла, сором'язливо за-шарівшись.— Але, з вашого дозволу, тату, я розкрию таємницю, яку вже знає герцог, і скажу вам, що під маскою так звапого капітана Фракаса (цю роль він виконує в театрі) криється благородна людина знатного роду,
— Справді,— відповів принц,— я, здається, щось чув про це. Було б дивно, якби актор наважився виступити проти герцога де Валомбреза, боротися з ним. Для такої відваги у людини має бути благородна кров. Тільки дворянин може перемогти дворянина, так само, як діамант можна різати тільки діамантом.
Дворянську гордість принца трохи втішала думка про те, що його син потерпів не від особи низького походження. Все, таким чином, було за правилами. Бій уже сприймався як своєрідна дуель між людьми рівного становища й на цілком законній основі; порядність і честь не зазнали шкоди від цього поєдинку.
— А як звати цього мужнього вояку,— вів далі принц,— цього доблесного лицаря, захисника доброчесності?
— Барон де Сігоньяк,— відповіла Ізабелла, і голос їй трошки затремтів.— Я, не боячись, відкриваю перед вашою великодушністю це ім'я.
— Сігоньяк,— мовив принц.— А я думав, що цей рід уже згас Він не з Гасконі?
— Так, батьку, його невеликий замок міститься поблизу Дакса.
— Правильно. У Сігоньяків промовистий герб: три золоті лелеки на блакитному тлі — два і один. Це дуже старовинний дворянський рід. Паламед де Сігоньяк уславився під час першого хрестового походу. Рембо де Сігоньяк — певно, батько нинішнього — був великим другом і соратником Геп-ріха IV в дні його молодості, але придворним не став, бо справи його нібито геть розладнались, а заробити в почті беарнця 7 можна було тільки стусани.
— Справи так розладналися, що наша трупа, змушена одної дощової осінньої ночі шукати пристановище, знайшла молодого барона в напіврозваленій совиній вежі, де марно чахла його молодість, і ми вирвали його з того замку злиднів — боялися, що він у своїй гордості й тузі помре голодною смертю; я ще ніколи не бачила, щоб хтось так мужньо терпів свою біду.
— Бідність — не злочин,— мовив принц,— і кожен шляхетний рід, якщо він не втратив честі, може знову піднятися. Чому барон де Сігоньяк у своєму горі не звернувся до когось із давніх батькових товаришів по зброї чи до самого короля, природженого захисника всіх дворян?
— Біда робить несміливим будь-якого сміливця,— відповіла Ізабелла,— а самолюбство стримує відвагу. їдучи з нами, барон сподівався, що в Парижі йому трапиться щасливий випадок, але ці сподівання не збулися; щоб не бути на нашому утриманні, він виявив бажання замінити одного з наших товаришів, який помер в дорозі; актор грав у масці — такі були в нього ролі, й барон думав, що це допоможе йому не скомпрометувати своєї гідності.
— Під акторською маскою я, навіть пе будучи знахарем, легко вгадую любовну інтрижку,— мовив принц з лукаво-добродушною усмішкою.— Але це не моє діло; я достатньо знаю вашу доброчесність, і мене не тривожать потаємні зітхання за вами. Та й не так давно я став вашим батьком, щоб дозволити собі дорікати вам.
Слухаючи принца, Ізабелла дивилася на нього великими голубими очима, в яких сяяла невинна чистота і глибока вірність. Легенький рум'янець, який забарвив її свіжі щоки при імені Сігоньяка, вже зійшов, на гарненькому личку не було ні сорому, ні якоїсь ніяковості. Погляд не тільки батька, а й самого господа бога, пе знайшов би в її серці анічогісінько, вартого осуду.
їхню розмову перервав учень доктора Лорана, який приніс добрі вісті про здоров'я Валомбреза. Стан пораненого був цілком задовільний; після мікстури настав щасливий перелом, і тепер лікар ручався за життя молодого герцога. Його одужання було вже тільки питанням часу.
За кілька днів Валомбрез, напівлежачи на двох чи трьох подушках у ліжку, одягнений у нарядну сорочку з коміром із венеційського мережива, акуратно зачесаний на рівний проділ, приймав свого вірного друга, шевальє де Відаленка, з яким досі йому ще пе дозволяли бачитися. Припц сидів між ліжком та стіною і з глибокою батьківською радістю дивився на синове обличчя, бліде та змарніле, але без ніяких тривожних ознак. Губи його знову порожевіли, в очах блищало життя. Ізабелла стояла в головах, у нього. Молодий герцог тримав її руку своїми тонкими пальцями, блідими, аж синіми, як у хворих, що довгий час не були на свіжому повітрі й сонці. Йому поки що майже не дозволяли говорити, і віп так виражав свою симпатію до тієї, що мимоволі стала причиною його поранення, давав зрозуміти, що від щирого серця прощає їй. Брат заступив у його душі коханця, і недуга, вгамовуючи його запал, великою мірою сприяла цьому трудному переходу. Ізабелла справді стала для нього графинею де Лінейль і вже не була акторкою з трупи Ірода. Він по-дружньому кивнув головою Відаленку й на мить відпустив сестрину руку, щоб привітатися з ним. То було все, що на цей раз дозволив лікар.
— Десь через два чи три тижні Валомбрез, поздоровішавши від легкої їжі, міг уже проводити по кілька годин у шезлонзі, дихаючи свіжим повітрям біля відчиненого вікна, крізь яке лилися пахощі весни.