Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: "Та я з глузду з'їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування".
Проте, як би Жюльєн не переконував себе, він відчував, що розчулився, виявив малодушність, і тому його так засмутили ці відвідини.
В ньому вже не було нічого суворого й величного, ніяких римських доблестей. Смерть піднеслася в його уяві на більшу височінь і вже не здавалась такою легкою.
"Це буде моїм термометром,— сказав він собі.— Сьогодні ввечері я на десять градусів нижче тієї мужності, з якою треба йти на гільйотину. А вранці я мав ще належну мужність. Зрештою, що з того! Аби тільки вона повернулася до мене в потрібну хвилину".
Думка про термометр зацікавила Жюльєна і навіть кінець кінцем розвіяла його похмурий настрій.
Наступного дня, коли він прокинувся, йому стало соромно згадувати про вчорашнє. "Мій спокій, моє щастя під загрозою". Він навіть вирішив був звернутись до генерального прокурора з проханням, щоб до нього нікого не пускали. "А Фуке? — подумав він.— Якщо він здумає приїхати в Безансон, як це засмутить його!"
Жюльєн не думав про Фуке вже, мабуть, місяців зо два. "Який дурний я був у Страсбурзі, думка моя не сягала вище комірця мого мундира". Тепер він часто згадував Фуке, і ці спогади знов розчулили його. Схвильовано ходив він з кутка в куток. "Ось я вже опустився на двадцять градусів нижче рівня смерті... Якщо так буде далі, краще покінчити з собою. Як радітимуть всі оті абати Маслони і пани Вально, коли я помру, як боягуз".
Приїхав Фуке; цей простодушний, добрий чоловік не тямив себе від горя. Всі його помисли зводились до того, щоб продати все своє майно, підкупити тюремника і врятувати Жюльєна.
Він довго розповідав йому про втечу де Лавалетта.158
— Ти мені завдаєш прикрості,— сказав Жюльєн,— пан де Лавалетт був невинний, а я винен. Ти мимоволі змушуєш мене думати про те, яка між нами різниця... Але невже це правда? Як! Ти готовий продати все своє майно? — здивувався Жюльєн, знов стаючи спостережливим і недовірливим.
Зрадівши, що його друг нарешті якось відгукнувся на його пропозицію, Фуке почав довго й докладно підраховувати з точністю до ста франків, скільки він може одержати за кожну свою ділянку.
"Яка прекрасна самопожертва для сільського власника! — подумав Жюльєн.— Скільки ощадливості, дрібної скнарості, від якої я колись так червонів, коли помічав її в нього,— і всім цим він жертвує заради мене! У тих блискучих юнаків, яких я бачив у палаці де Ла-Моль і які читають Рене, немає його смішних вад; але за винятком дуже молодих і таких, що несподівано розбагатіли завдяки спадщині й не знають ціни грошам,— хто з тих блискучих парижан був би здатний на таку жертву?"
Всі помилки французької мови, всі вульгарні манери Фуке — все зникло для нього, і Жюльєн кинувся обнімати друга. Ніколи він ще не віддавав такої переваги провінції перед Парижем. Фуке, побачивши захват, яким сяяли очі його друга, подумав, що той погодився на втечу.
Цей вияв високого благородства повернув Жюльєнові душевну силу, яку в нього відібрала поява пана Шелана. Він був ще дуже молодий, але, на мою думку, в нього були прекрасні нахили. Замість того щоб переходити від чутливості до хитрості, як це трапляється з більшістю людей, він з віком став би сердечнішим, добрішим і вилікувався б від своєї шаленої недовіри... А втім, навіщо ці марні передбачення?
Допити дедалі частішали, незважаючи на всі зусилля Жюльєна, що намагався своїми відповідями скоротити справу:
— Я вбив або принаймні умисно хотів заподіяти смерть,— повторював він щодня.
Але суддя був насамперед чиновником-формалістом, і показання Жюльєна ніяк не могли скоротити допитів; самолюбство судді було зачеплене. Жюльєн не знав, що його хотіли перевести в жахливий каземат і що тільки завдяки клопотанням Фуке він залишився в своїй кімнатці, на висоті ста вісімдесяти східців.
Пан абат де Фрілер належав до числа тих впливових осіб, яким Фуке постачав паливо. Добрий лісоторгівець домігся того, що його прийняв всевладний старший вікарій. Радість Фуке була невимовна, коли пан де Фрілер заявив йому, що, пам'ятаючи прекрасні якості Жюльєна і послуги, які він колись зробив семінарії, він має намір замовити за нього слівце перед суддями. У Фуке вже з'явилась надія врятувати друга, і, перш ніж піти, він кинувся на коліна перед паном старшим вікарієм і попросив його прийняти й роздати на служіння мес десять луїдорів, щоб вимолити виправдання звинуваченому.
Фуке дуже помилявся. Пан де Фрілер був не такий, як Вально; він відмовився взяти гроші і навіть намагався дати зрозуміти простакові селянинові, щоб він залишив їх собі. Побачивши однак, що, висловлюючись ясніше, можна допуститись необережності, він порадив Фуке роздати ці гроші як милостиню бідним в'язням, які справді терпіли нестатки в усьому.
"Цей Жюльєн — якась дивна істота,— думав пан де Фрілер, вчинок його незрозумілий, а для мене таких речей не повинно бути. Чи не можна зробити з нього мученика? В усякому разі, дізнаюсь, у чому тут суть, і, до речі, може, знайду нагоду, щоб пристрахати пані де Реналь, яка нас зовсім не поважає і в глибині душі ненавидить мене... можливо, мені вдасться принагідно знайти шлях до блискучого примирення з паном де Ла-Молем, який має явну прихильність до цього семінаристика".
Угода, що поклала край цьому позову, була підписана кілька тижнів тому, і абат Пірар, виїжджаючи з Безансона, натякнув на таємниче походження Жюльєна саме в той день, коли сердега стріляв у пані де Реналь у вер’єрській церкві.
Жюльєн передбачав тільки одну неприємність перед смертю: відвідини батька. Він порадився з Фуке, чи не написати генеральному прокуророві прохання, щоб до нього більше не пускали ніяких відвідувачів. Цей жах перед зустріччю з батьком, та ще в таку хвилину, глибоко збурив чесне міщанське серце лісоторгівця.
Тепер йому навіть здавалось, що він розуміє, чому так багато людей ненавидять його друга. Але з поваги до його горя він приховав свої думки.
— В усякому разі,— холодно сказав він Жюльєну,— такий наказ не стосуватиметься твого батька.
XXXVIII. МОГУТНЯ ЛЮДИНА
Але її поведінка така загадкова, а зовнішність така витончена! Хто ж вона?
Шіллер
Двері камери відчинились на другий день дуже рано. Жюльєн раптом прокинувся.
"Ах, боже милосердний! Це батько! — подумав він.— Яка неприємність!"
Тої ж хвилини якась жінка, вдягнена селянкою, кинулась йому на шию. Він насилу впізнав її — це була мадемуазель де Ла-Моль.
— Недобрий, я тільки з твого листа дізналася, де ти, а про те, що ти звеш злочином і що насправді є тільки благородною помстою, яка свідчить про велич твого серця, я дізналася тільки у Вер’єрі.
Незважаючи на упередженість проти мадемуазель де Ла-Моль,— упередженість, у якій він сам собі не хотів зізнатись,— вона здалась Жюльєну дуже гарною. Та й чи можна було не побачити в її вчинках і словах благородного, безкорисливого почуття, до якого ніколи не піднеслася б дрібна, пересічна душа! Йому знов здалося, що він кохає королеву. На хвилину Жюльєн задумався, потім звернувся до Матильди, висловлюючи свої думки із вишуканою красномовністю і благородством:
— Майбутнє уявлялося мені цілком ясно. Я гадав, що, овдовівши, ви візьмете шлюб із паном де Круазнуа. Шляхетна й дещо романтична душа чарівної вдови, зворушена й навернена на путь житейської розважливості незвичайною, трагічною і великою для неї подією, оцінить справжні достоїнства молодого маркіза. Ви примиритесь з своєю долею — мати звичайне щастя, користуючись загальновизнаними благами,— знатністю, багатством, високим становищем. Але, дорога моя Матильдо, ваш приїзд у Безансон, якщо про нього здогадаються, буде смертельним ударом для пана де Ла-Моля, а цього я ніколи собі не прощу. Я вже й так завдав йому багато горя! Ваш академік, мабуть, скаже, що маркіз пригрів змію на своїх грудях.
— Сказати правду, я не сподівалася на такі холодні міркування і турботи про моє майбутнє,— сказала Матильда напівсердито. — А втім, моя покоївка майже така сама обережна, як ви: вона взяла паспорт на своє ім'я, і я приїхала сюди в поштовій кареті під ім'ям пані Мішле.
— І пані Мішле зуміла так легко пройти до мене?
— Ах, я тебе пізнаю, ти все така ж незвичайна людина, яку я відзначила з-поміж усіх! По-перше, я дала сто франків секретареві судді, коли він став запевняти, ніби мене не пропустять в цю вежу. Однак, узявши гроші, він примусив мене чекати, почав вигадувати різні перешкоди, я навіть подумала, що він просто хоче мене обманути...— Вона спинилась.
— Ну і що ж? — сказав Жюльєн.
— Не гнівайся, любий Жюльєн,— мовила Матильда, цілуючи його,— я змушена була назвати своє ім'я цьому секретареві, який вважав мене за молоденьку робітницю з Парижа, закохану в красеня Жюльєна... Справді, він так і сказав. Я присяглася йому, що я твоя дружина, і одержу дозвіл бачитись з тобою щодня.
"Цілковите безумство,— подумав Жюльєн,— і я не міг запобігти цьому! Та, зрештою, пан де Ла-Моль такий знатний вельможа, що громадська думка зуміє виправдати молодого полковника, який одружиться з цією чарівною вдовою. Смерть моя скоро покриє все". І він з насолодою віддався палкому коханню Матильди. Це було й безумство і душевна велич — все, що тільки можна уявити собі найнезвичайнішого. Вона цілком серйозно запропонувала йому разом накласти на себе руки.
Після перших поривів, втішена щастям бачити Жюльєна, Матильда раптом пройнялася гострою цікавістю. Приглядаючись до свого коханого, вона переконувалась, що він значно вищий, ніж вона уявляла собі. Їй здавалося, що це воскрес Боніфацій де Ла-Моль, тільки ще героїчніший.
Матильда побувала в найвідоміших місцевих адвокатів і образила їх, одверто й без церемоній запропонувавши їм золото. Але, зрештою, вони все ж гроші взяли.
Вона швидко зрозуміла, що в Безансоні всі заплутані й важливі справи залежать від абата де Фрілера.
Виявилось, що під ім'ям нікому не відомої пані Мішле проникнути до всемогутнього єзуїта неймовірно важко. Але незабаром у місті поширилась чутка про надзвичайну вроду юної модистки, що, палко закохана в молодого абата Жюльєна Сореля, приїхала з Парижа в Безансон утішати його.
Матильда пішки сама ходила вулицями Безансона, сподіваючись, що її ніхто не впізнає.