Я — злидар, що на нього одягли вбрання вельмож волею королеви, що їй так подобалося. От моя історія. Багато між вами таких, що знали мого батька, а я не знав його. Вас торкається він тією стороною, що він був февдал, а я близький до нього тим, що я вигнанець. Бог все робить на краще. Мене кинули в безодню. На якій кінець? Щоб мене пригвинтити до ії дна. Я — водолаз і несу перлину — істину. Я говорю тому, що я знаю. Вислухайте мене, мілорди. Я зазнав, я бачив. Страждання — ні, це не те слово, панове щасливці. Убозство — в ньому я виріс; взимку я замерзав; голод — я його спробував; зневага — я їй підлягав; чума — я її мав; ганьба — я її пив. Я виблюю її перед вами, і ця блювота забризкає ваші ноги й запалиться. Я вагався перш, ніж дозволити ввести мене в це місце, де я тепер, бо в мене до того ж є й інші обов'язки. Серце моє не тут. Що відбувалося в мені, до вас не стосується. Коли людина, що ви її звете приставом чорного жезла, прийшла за мною від імені жінки, що ви називаєте її королевою, в мене на момент була думка відмовитися. Однак мені здавалося, що невидима божа рука штовхав мене, і я скорився. Я почував, що мені треба з'явитися серед вас. Для чого? Ради мого лахміття, що вчора було на мені. Бог змішав мене з голодними, щоб я мав змогу говорити серед ситих. О, згляньтесь! О, ви не знаєте того фатального світу, що в ньому, як ви гадаєте, ви живете. Ви стоїте високо над ним, ви поза ним. Я скажу вам те, що є. З досвіду — він у мене є. Я прийшов з-під вашого тиску. Я можу сказати, що ви важите. О, ви владарі, чи ви знаєте, що ви таке? Чи ви знаєте, що ви робите? Ні. Леле, все це жахливе! Однієї ночі, бурхливої ночі, зовсім маленьким, покинутим сиротою, один серед безмежного творіння, я ввійшов у цю темряву, що ви звете громадянством. Перша річ, що я побачив її, це був закон у вигляді шибениці; друга — це багатство, ваше багатство, у вигляді жінки, померлої від холоду й голоду; третя, це майбутнє — у вигляді дитини, що вмирала; четверта — це добро, істина, справедливість в особі бродяги, що за товариша в нього був тільки вовк.
В цей момент Ґуїнплен, під впливом вражливого переживання, відчув, що ридання підходить до горла.
Це спричинилося, — страшна річ, — до того, що він залився сміхом.
Зараза впливає безпосередньо. Над зібранням носилася хмара. Вона могла розрядитися чимсь страшним, — вона розрядилася веселощами. Сміх, це веселе божевілля, захопив усю палату. Вельможні люди, зібравшись, нічого не бажають більше, як п ожартувати. Вони мстяться так за свою серйозність.
Сміх королів подібний до сміху богів: в ньому завсігди є щось жорстоке. Лорди розвеселилися. Глузування загострювало сміх. Пери почали плескати в руки навколо Ґуїнплена й кепкувати над ним. На Гуїнплена посипалися вразливі вигуки, як веселий град, що ранить.
— Браво, Ґуїнплене! — Браво, Людина, що сміється! — Браво, морда Зеленого Ящика! — Браво, свиняче рило з Торінцового поля! Ти прийшов дати нам виставу. Це добре! Балакай! — От хто тішить мене! — Однак добре сміється ця тварина! — Добридень, блазню! — —Привітання лордові-кльовну! Ну, говори далі! Оце так пер англійський! Кажи далі! Ні, Ні! — Так, так!
Лорд-канцлер почував себе дуже кепсько.
Глухий лорд Джеме Бетлер, герцоґ Ормондський, зробивши рукою до свого уха рупор, спитав у Чарлза Б'юклерка, герцоґа Сент-Албанса.
— А як він голосував?
Сент-Албанс відповів:
— Незадоволений.
— Ще б пак, — сказав Ормонд, — я так і думав. З таким лицем!
Натовп рознуздався, — а всякі зібрання — натовп, — опануйте його знову. Красномовство — це вудило. Коли вудило поламається, то слухачі понесуть, аж поки не скинуть оратора з сідла. Авдиторія ненавидить оратора. Цього не досить знають. Натягати повода вважають за засіб, — тимчасом це не так. А все ж кожен оратор пробує його. Це інстинкт. Гуїнплен спробував. Він на момент споглядав цих людей, що сміялися.
— Так, — закричав він, — ви глузуєте над злиднями. Замовкніть, пери Англії! Судді, вислухайте оборонця. О, я заклинаю вас, згляньтеся! Згляньтеся на кого? Згляньтеся на себе. Кому загрожує небезпека? Вам. Хіба ж ви не бачите, що ви на терезах і що на одну шалю покладено вашу могутність, а на другу — вашу відповідальність? Бог важить усе. О, не смійтеся. Подумайте. Колихання божих терезів — це тремтіння совісти. Ви ж не злі. Ви ж такі люди, як і інші, ні кращі, ні гірші. Ви вважаєте себе за богів, а захворійте назавтра, і ви побачите, як буде трястися в лихоманці ваша божественність. Всі ми варті один одного. Я звертаюся до людей чесних, — вони тут є; я звертаюся до людей високого розуму, — вони тут є; я звертаюся до благородних душ — вони тут є. Ви — батьки, сини й брати, — значить ви часто буваєте ніжні. Той з вас, хто дивився цього ранку, як прокидалася його мала дитина, вже добрий. Серця в усіх такі ж самі. Людськість не що інше, як серце. Між тими, що пригнічують, і тими, що їх пригнічують, різниця тільки в місці, де вони знаходяться. Ваші ноги ходять по головах, — це не ваша провина. Це провина соціяльного Вавилону. Будівлю збудовано невдало, — вона вся осідає. Один поверх давить на другий. Вислухайте мене, — я скажу вам. Ви могутні, — так будьте братолюбні. Ви великі, — так будьте ж лагідні. Коли б ви знали те, що я бачив. Гай-гай! яка мука внизу! Рід людський у в'язниці. Скільки там засуджено таких, що на них немає ніякої провини! їм бракує світла, бракує повітря, бракує доброчесности; у них немає сподіванки, і, що найстрашніше, вони ждуть. Усвідомте собі таке нещастя. Там істоти, що живуть у смерті. Там малі дівчата, що починають проституцію у вісім років і що в двадцять років уже старі. Щодо карної суворости, то вона страшна. Я говорю як попало, — я не вибираю. Я говорю те, що спадає на розум. Не далі, як учора, я був там, я бачив людину в ланцюгах і голу, з камінням на животі, що конала в тортурах. Ви це знаєте? Ні. Коли б ви знали, що буває, ніхто б з вас не насмілився бути щасливий. Хто з вас ходив у Ньюкестлі на Теині? Там у копальнях люди жують кам'яний
вугіль, щоб наповнити шлунок і обдурити голод. Подумайте, у графстві Ланкастер через злидні Ріблчестер з города став селом. Я не визнаю, щоб принц Ґеорг Данський потрібував ще ста тисяч фунтів додатку. Мені більш подобалося б прийняти до лікарні одного бідного хворого, не примушуючи його платити вперед за свої похорони. В Каернарвоні, в Трет-Маврі, як і в ТретБічені, виснаження бідних страшне. У Страфорді немає змоги висушити болота за браком коштів. В Ланкаширі закрито всі сукняні фабрики. Скрізь безробіття. А чи відомо вам, що рибалки у Гарлесі, що ловлять оселедців, їдять траву, коли бракує риби? Чи відомо вам, що в Бертон-Лезерсі є ще прокажені, яких стріляють із рушниць, коли вони виходять із своїх барліг? В Елсбері, місті, що належить одному з вас — лордів, голод ніколи не припиняється. В Пенкріджі в Ковентрі, що в ньому ви оце зараз обдарили катедральний собор і збагатили єпископа, в халупах немає ліжок і риють ями в землі, щоб покласти малих дітей, — це подібне до того, що замість щоб починати з колиски, вони починають з могили. Все це я бачив. Мілорди, ви знаєте, хто сплачує ті податки, що ви їх накладаєте? Ті, що конають. Гай-гай! Ви самі себе обдурюєте. Ви йдете оманною дорогою. Ви збільшуєте бідність бідного, щоб збагатити багатогоА треба було б робити навпаки. Що ж, узяти в трудящого, щоб дати гулящому, взяти в голодранця, щоб дати пересиченому, взяти в нужденного, щоб дати принцеві! О, так, у моїх жилах стара кров республіканця. Мене жахає все це. Я проклинаю цих королів. А які безсоромні жінки! Мені оповідали сумну історію. О, я ненавижу Карла II! Жінка, що її любив мій батько, віддалася цьому королеві в той час, коли мій батько вмирав у вигнанні, — повія! Карло II, Яків II, — після поганця — лиходій! Що ми маємо в королі? Людину, слабке й немічне творіння з усякими потребами й хворостями. Для чого нам король? Це паразитне королівство, що ви його пестите. Земляний хробак, що ви робите з нього бога. Солітера ви зробили драконом. Будьте милосердні до бідних. На користь короля ви обтяжуєте бідних податками. Бережіться законів, що ви їх декретуєте. Бережіться заколотів, що ви їх викликаєте. Спустить очі. Подивіться під ваші ноги. О, великі, там малі. Згляньтеся на них. Так. Згляньтеся на себе самих! Бо маси в смертельній боротьбі, а низ, конаючи, примушує вмирати й верх. Смерть все знищує, вона нікого не минає. Коли настає ніч, то ніхто не може зберегти дня в своєму кутку. Ви егоїсти? То рятуйте інших. Загибель корабля не може бути байдужа ні для одного з пасажирів. Не буває катастрофи для одних, щоб не потонули й інші. О, знайте — безодня для всіх.
Сміх подвоївся, невпинний сміх. А втім, щоб розважити збори, досить було того, щоб слова Ґуїнплена були незвичайні.
Бути смішним зовні й трагічним в середині — не може бути зневажливішого страждання, не може бути глибшого гніву. Ґуїнплен зазнав цього на собі. Його слова мали на меті вплинути в одному напрямку, його лице впливало в іншому — стан жахливий. Його голос враз став пронизливим.
— Вони веселі, ці люди! Гаразд. Іронія стає лицем супроти агонії. Глузування ображає передсмертне хрипіння. Вони веемо, гутні! Це можливо. Нехай так. Побачимо. Авжеж, я належу до них. Бідні, я так само й ваш. Король мене продав, злидар дав притулок. Хто покалічив мене'1 Принц. Хто вилікував мене й нагодував? Той, хто сам вмирав з голоду. Я — лорд Кленчерлі, однак я залишаюся Ґуїнпленом. Я походжу від великих і належу малим. Я між тими, що веселяться, і з тими, що страждають. О, яке невірне таке громадянство! Прийде день, коли буде істинне громадянство. Тоді не буде вже вельмож, а будуть вільні люди. Не буде вже господарів, а будуть батьки. От таке майбутнє. Не буде більш підлабузництва, не буде підлоти, неуцтва, не буде людей — вантажних тварин, не буде двірських, льокаїв, не буде королів, а буде світло! Чекаючи на це, я тут. У мене є право, і я користаюся з нього. Чи це право? Ні, якщо я користаюся з нього для себе. Так, коли я користаюся з нього для всіх. Я говоритиму до лордів, бо я лорд. О, мої брати, що внизу, я розповідаю їм про ваші злидні.