Ви самі призначите собі утримання; спеціально для вас буде збудований палац в якій хочете частині Франції, але тільки за двадцять миль від Парижа… Маєток…
— О, сір, як можете ви думати, що все це хоч трохи може винагородити мене за втрату вашого кохання?
На серце де Монтеспань ліг страшний тягар. Якби він гарячився й сердився, вона могла б сподіватися облестити його, як і раніш, але цей лагідний і разом з Тим твердий тон був новий для неї, і маркіза почувала своє цілковите безсилля проти нього. Його спокій дратував її, але де Монтеспань намагалась оволодіти бурхливими пристрастями, прибираючи смиренного вигляду, найменш властивого її зарозумілій, запальній вдачі. Однак скоро вона не витримала.
— Я багато думав, мадам, — казав король, — і вирішив, що саме так повинно бути. Іншого виходу немає. І тому, що нам необхідно розлучитись, то чим швидше зробити це, тим краще. Вірте, це. неприємно й мені. Я наказав вашому братові дожидати вас о дев'ятій годині біля хвіртки з: каретою, бо ви, може, схотіли б виїхати після того, як смеркне.
— Щоб приховати мою ганьбу від сміху двору? Це занадто уважно з вашого боку, ваша величність. Але, може, і цей вчинок лише ваш обов'язок, — адже тепер тільки й чути, що про обов'язки, то хто ж, як не ви…
— Я знаю, мадам, знаю. Я винен. Я дуже образив вас. Повірте, що я зроблю все можливе, щоб залагодити вчинену мною кривду. Будь ласка, не дивіться на мене так сердито. Нехай це останнє побачення залишить у нас приємний спогад.
— Приємний спогад?! — Вона відкинула геть усю лагідність і смиренність, і в голосі її зазвучали презирство й гнів. — Приємний спогад! Вам, звичайно, приємно збутися загубленої вами жінки, кидаючись в обійми другої і не зустрічаючи в придворних салонах блідого обличчя, яке нагадувало б вам про вашу зраду. Але для мене, невільниці якогось самотнього позаміського будинку, зневаженої своїм чоловіком, знехтуваної сім'єю, закиданої глузуванням та жартами всієї Франції, далеко від усього, що становило красу життя, далеко від людини, якій я пожертвувала всім, всім, — для мене, можете бути певні, ваша величність, це навряд чи буде таким приємним спогадом.
В очах короля закрутився такий же вихор гніву, як і бурхливий шквал в очах мадам де Монтеспань, але він напружив усі зусилля, щоб стримати його. Коли таке питання і в такій гострій формі повстає між най гордовитішим мужчиною і найзарозумілішою жінкою Франції, то комусь із них треба ж поступитись. Людовік розумів, що саме йому слід зробити це, але його владна натура повставала проти такої необхідності.
— Ви нічого не виграєте, мадам, вживаючи виразів, непристойних для вашого язика і для моїх вух, — промовив він нарешті. — Ви повинні віддати належне моїй поведінці, бо я благаю, коли маю право вимагати, і замість наказувати вам, як моїй підданій, умовляю вас, як друга.
— О, ви занадто ласкаві, ваша величність. Таке поводження навряд чи можна пояснити нашими відносинами протягом майже двадцяти років. Дійсно, я повинна бути вдячна вам, що ви не відрядили за мною ваших гвардійських стрільців або не змусили мене силоміць вийти з палацу поміж двох рядів мушкетерів. Як мені дякувати вам за цю милість?
Вона зробила низький реверанс з глузливою усмішкою на губах.
— Ваші слова занадто сповнені гіркоти, мадам.
— Так само, як і моє серце, сір.
— Ну, Франсуаза, будьте. розважні, благаю вас. Ми обоє вже немолоді.
— Дуже мило з вашого боку нагадувати мені про мої роки.
— Ах, ви перекручуєте мої слова. В такому разі я мушу замовкнути. Може, ви більше не побачите мене, мадам. Чи не хочете спитати мене про що-небудь, поки я не пішов зовсім?
— Боже мій! — скрикнула вона. — І це людина? Чи є в неї серце? Невже це губи, що так часто шептали мені слова ніжного кохання? Невже це очі, що з любов'ю дивилися в мої? Невже ж ви можете відштовхнути колись близьку вам жінку так само спокійно, як покинули Сен-Жерменський палац, коли збудований був другий, розкішніший? Так ось який кінець усіх ваших присягань, ніжних нашіптувань, благань, обіцянок!.. Ось який кінець усьому!. — Мадам, це сумно для нас обох.
— Сум?! Хіба на вашому, обличчі видно сум? Там лише гнів на мою сміливість і висловлену гірку правду; ах, навіть радість, радість, що ви Скінчили ганебну справу! Але де тут сум? А коли я зійду зі сцени, все, як і попереду, буде легко для вас… Хіба не правда? Ви зможете тоді знову повернутись до вашої гувернантки…
— Мадам!
— Так, так… ви не злякаєте мене! Що мені до того, що ви можете зробити зі мною? О, я знаю все! Не думайте, що я сліпа. Ви навіть ладні одружитися з нею. Ви, нащадок Людовіка святого, і вдова Скаррона, бідна служниця, взята мною до себе в дім з ласки! Ах, як потай глузуватимуть ваші придворні! Що писатимуть поза спиною нікчемні поети! Звичайно, до ваших вух не доходять такі речі, але друзям вашим усе це так боляче!
— Терпець мій урвався, мадам! — люто крикнув король. — Я покидаю, вас і назавжди.
Але, розлютившись, вона забула обережність і страх. Вона заступила йому своєю постаттю двері. Обличчя її палало, очі метали іскри злоби, маленька ніжка в білому, атласному черевичкові несамовито тупотіла по килиму.
— Ви поспішаєте, ваша величність? Певно, вона вже дожидається вас?
— Пропустіть мене, мадам…
— Але яке розчарування учора ввечері, правда ж, мій бідний король? Ах, і який удар для гувернантки! Боже мій, який удар! Ні архієпископа, ні шлюбу! Розладнено весь хитроумний план! Ну хіба це не жорстоко?
Людовік непорозуміло дивився на її прекрасне, повне люті обличчя, і раптом в його голові майнула думка, що з горя вона збожеволіла. Який же інший може бути зміст цих безумних слів про архієпископа-і розчарування? З його боку негідно було говорити так жорстоко з хворою жінкою. Треба заспокоїти її, а головне — піти від неї.
— У вас багато моїх фамільних коштовностей, — сказав він, — прошу вас, лишіть їх собі на знак моєї прихильності.
Він думав зробити їй приємне і заспокоїти її, але в одну мить вона була вже біля шафи, де зберігались її скарби, і почала викидати жменями самоцвіти до його ніг. Маленькі, червоні, жовті та зелені камінчики, брязкаючи й блискаючи, розкочувались по підлозі, стукаючись об дубові плінтуси підлоги.
— Вони здадуться гувернантці, якщо приїде архієпископ! — кричала де Монтеспань.
Людовік ще більш упевнився, що перед ним божевільна. Йому спало на думку, як краще вплинути на більш м'яку рису її. вдачі. Він швидко підійшов до дверей, відчинив їх і пошепки віддав якийсь наказ. У кімнату увійшов юнак з довгим золотистим волоссям, що спадало на чорний оксамитний камзол. Це був молодший син мадам де Монтеспань — граф Тулузький.
— Я гадаю, що ви захочете попрощатися з ним, — сказав Людовік.
Вона стояла, пильно дивлячись на нього, ніби не в силі зрозуміти значення його слів. Потім їй раптом стало ясно, — що у неї відбирають дітей так само, як коханця, що та, Інша, жінка бачитиме їх, говоритиме з ними і здобуде їх любов, коли вона буде далеко. Все, що було поганого в цій жінці, раптом вирвалось наверх, і в цю мить вона дійсно була безумною, якою вважав її король. Якщо син не належатиме їй, матері, то хай же не дістанеться нікому!.. Під рукою у неї серед різних речей лежав ніж, оздоблений самоцвітами. Вона схопила його і кинулась на переляканого хлопця. Людовік скрикнув і метнувся до неї, щоб удержати її, але його попередили. Якась жінка вбігла в розчинені двері і схопила-мадам де Монтеспань за руку. Зчинилась коротка боротьба; дві горді жіночі постаті боролись між собою, і ніж упав між ними. Переляканий Людовік підняв його, схопив сина за руку і' вибіг з кімнати. Франсуаза де Монтеспань, хитаючись, відійшла до канапи і побачила перед собою серйозні очі й суворе обличчя другої Франсуази — жінки, присутність якої ніби кидала тінь на все її життя.
— Я врятувала вас, мадам, від вчинку, який ви перша обплакувала б до віку.
— Врятували? Ви довели мене до цього!
Колишня фаворитка відкинулась на високу спинку канапи, заклавши руки за спину і важко дихаючи. Напівспущені повіки закривали палаючі очі, губи були трохи розтулені, так що видно було білі блискучі зуби. То була справжня Франсуаза де Монтеспань, істота кошачої породи, що причаїлась перед стрибком. Тепер вона була далеко не тією смиренною, ніжною Франсуазою, яка повернула до себе короля покірливими словами. В боротьбі мадам де Ментенон порізала собі руку, і кров текла в неї з кінчиків пальців, але обидві жінки не зважали на це. Сірі очі мадам де Ментенон дивилися на колишню суперницю з виразом людини, що дивиться на недолуге, лукаве створіння, яке з успіхом можна підкорити своїй сильнішій волі.
— Так, ви довели мене до цього… Ви, яку я взяла, коли у вас не було ні шматка хліба, ні ковтка кислого вина. Що ви мали? Нічого… нічого, крім імені, яке було для всіх посміховищем. А що я дала вам? Все. Я дала вам гроші, становище, можливість бувати при дворі. Все щ| ви дістали завдяки мені А тепер ви ж знущаєтеся з мене!.
— Мадам, я не знущаюсь. Мені шкода вас від щирого серця.
— Шкода! Ха, ха! Вдова Скаррона ущасливила жалем жінку з фамілії Мортемар! Ваш жаль може піти слідом за вашою вдячністю і вашою репутацією. Тоді він не з, може більше турбувати нас.
— Ці слова не зачіпають мене.
— Цілком вірю, ви не з чутливих.
— Так, у мене совість спокійна.
— Ах, значить, вона не мучить вас?. — В цьому питанні аж ніяк, мадам.
— Боже мій, які жахливі, мабуть, інші питання, що тривожать вас!
— У мене не було лихих замірів супроти вас.
— Ніяких?
— Але що ж я зробила злочинного? Король приходив до мене в кімнату стежити за навчанням дітей. Він лишався, розмовляв зі мною, питав порад. Чи могла я мовчати? А чи повинна була прикидатись, кажучи не те, що думаю?
— Ви підбурили його проти мене.
— Я дуже рада, коли дійсно допомогла королеві стати на шлях доброчесності.
— Як прекрасно звучить це слово у ваших устах!
— Бажала б чути його з ваших.
— Отже, як самі визнаєте, ви вкрали у мене кохання короля, найдоброчесніша з удов!
— Я була вдячна і добре ставилась до вас. Ви вважали себе моєю благодійницею, часто нагадували мені про це. Вам не було для чого повторювати це, бо я ні на хвилину не забувала про ваше добре ставлення до мене.