Повітря з обох кімнат було ретельно викурено, неначе воно становило смертельну загрозу для життя, а під ліжками лежало стільки брудної білизни та якихось коробок, аж я здивувався — звідки це шинкар розжився такою гурмою добра. Але все-таки ми вважали, що влаштувалися якнайкраще, адже відлюднішого місця годі було й уявити.
Коли ми після вечері примостились на часину біля вогню, наймит — він сидів у кутку в розбухлих черевиках, про які встиг поінформувати нас, поки ми їли яєчню з салом, що кілька днів тому стягнув їх на березі з матроса-потопельника,— спитав у мене, чи не траплялась нам чотиривесельна шлюпка, що пішла вгору з припливом. Коли я відповів: "Ні", він сказав, що вона, отже, завернула у другий бік, хоча звідси "рушила проти течії".
— Либонь, вони чогось передумали й подалися вниз,— докінчив він.
— То ви кажете — чотиривесельна? — перепитав я.
— Атож,— підтвердив той.— Четверо на веслах і двоє їздців.
— Вони тут виходили на берег?
— Набрали собі у двогалонову сулію пива. Я б їм залюбки проносного в це пиво підсипав чи й отрути,— сказав наймит.
— А то чому?
— Я вже знаю, чому,— сказав наймит. Голос у нього був хрипкуватий, немов у горло йому набралося твані.
— Він гадає,— озвався хазяїн, хирлявий тугодумний чолов'яга з білястими очима, що, очевидячки, мав звичку звірятися на свого наймита,— ніби вони не ті, за кого себе вдають.
— Я вже знаю, що гадаю,— зауважив наймит.
— Гадаєш, це митники? — спитав хазяїн.
— А так,— підтвердив наймит.
— Ну й помиляєшся.
— Цебто я?!
Прорікши цю значливу відповідь, сповнену почуття власної непомильності, наймит скинув один з розбухлих черевиків, витрусив з нього кілька камінчиків і взув знову. Зробив він це з виглядом людини, яка в усьому має рацію і може дозволити собі що завгодно.
— Ну добре, але куди ж вони свої ґудзики подівали?— запитав хазяїн, ще трохи опираючись.
— Ґудзики? — відказав наймит.— Викинули за борт. Проковтнули. Посіяли на салату. Ось куди ґудзики подівали!
— Та ти не заносся так,— стримав його хазяїн понурим плачливим тоном.
— Митник уже знайде, куди подіти свої ґудзики,— сказав наймит, зневажливо підкреслюючи ненависне слово,— коли йому треба, аби вони не бликали людям в очі. Шлюпка з чотирма гребцями й двома їздцями, і щоб ото без потреби шугати вгору-вниз з припливом і відпливом, що й не второпаєш, куди її несе,— ні, тут без митників не обійшлося.
Прорікши це, він, сповнений зневаги, вийшов, а хазяїн, не маючи тепер на кого звірятись, вирішив далі не розбалакувати на таку специфічну тему.
Ця розмова стривожила всіх нас, а надто мене. Вітер хмуро підвивав за будинком, прибій хлюпав у берег, і я мав таке відчуття, наче ми сидимо замкнені в клітці. У мене все не сходила з думки ця підозріла чотиривесельна шлюпка, що не знати з якою метою снувала річкою. Коли я умовив Провіса лягти спати, ми втрьох (Стартопа до цього часу вже втаємничили у нашу справу) вийшли надвір і знову стали радитись. Треба було обговорити, чи нам лишатися в шинку, доки прийде пора вибиратись до пароплава, а це буде близько години дня, чи, може, відчалити зранку. Ми визнали доцільнішим побути тут десь так до полудня, а тоді виплисти на фарватер і тихенько посуватися за течією. Погодившись на цьому, ми вернулися в дім і поклалися спати.
Я ліг, майже не роздягаючись, і спокійно проспав кілька годин. Прокинувшись, я почув, що розгулявся вітер і вивіска закладу ("Корабель") стала поскрипувати й стукатись об свою опору, від чого я аж здригнувся. Тихенько, щоб не розбудити Провіса, я встав і визирнув у вікно. Воно виходило на причал, куди ми витягли човна, і, коли мої очі призвичаїлись до тьмяного світла захмареного місяця, я побачив, як у човен заглядають двоє незнайомців. Потім вони пройшли під вікном і, не спускаючись до пристані, де, як мені здалося, нікого не було, подалися через болота у напрямку гирла Темзи.
Першим моїм поштовхом було розбудити Герберта й показати цих двох незнайомців. Але ще не ввійшовши до його кімнати, яка була поруч з моєю, тільки вікном у другий бік, я пригадав, що він і Стартоп втомилися більше за мене, і передумав порушувати його сон. Повернувшись до свого вікна, я ще побачив, як даленіли над болотом ті дві постаті. Невдовзі вони розтанули в присмерковому світлі, а я, добряче промерзши, ліг, щоб обдумати все це, і знову заснув.
Повставали ми рано. Коли ми всі вчотирьох, дожидаючи сніданку, прогулювались перед будинком, я вирішив розповісти товаришам, що бачив уночі. І знову ж таки наш підопічний стривожився найменше з усіх нас. "Дуже ймовірно, що ці люди митники,— спокійно сказав він,— і ми їх зовсім не цікавимо". Я пробував переконати себе, що це й справді так, бо ж такий варіант був цілком можливий. Але про всякий випадок я запропонував, щоб ми вдвох з Провісом пройшли пішки до віддаленого виступу берега, видного звідси, а човен забере нас там близько полудня. Цей застережний захід усі визнали слушним, і зразу ж після сніданку ми з Провісом і вирушили пішки, нікому в шинку нічого не сказавши.
Дорогою Провіс покурював свою люльку й часом зупинявся поплескати мене по плечах. Хтось би подумав, що це мені, а не йому загрожує небезпека і що він мене підбадьорює. Говорили ми дуже мало. Коли ми наблизились до того виступу берега, я сказав, щоб він почекав в улоговинці, а сам пішов уперед розвідати, бо саме ж у цьому напрямку подалися вночі незнайомці. Він послухався, і далі я пішов один. Але ні на самому березі, ані поблизу не було ніякого човна, як не було й слідів, що він тут причалював. Хоча, правда, з ночі вода піднялась, і якщо й були тут які відбитки ніг, вони опинилися під водою.
Виглянувши з улоговинки й побачивши, що я махаю йому капелюхом, він приєднався до мене, і ми стали удвох чекати на човна, то лежачи у своїх плащах на березі, то походжаючи туди-сюди, щоб зігрітися. Нарешті наш човен вигулькнув з-за повороту; ми спокійно сіли й випливли на фарватер. Була вже за десять перша, і ми почали виглядати, коли покажеться дим пароплава.
Але тільки о пів на другу ми нагледіли дим одного судна, а там і другого. Оскільки вони йшли на повній швидкості, ми приготували обидві сумки й попрощалися з Гербертом і Стартопом. Ми щиро потисли одні одним руки, і, мушу сказати, що і в Герберта, і в мене проступили сльози на очах, аж це раптом з бухточки неподалік попереду стрілою вимкнулася чотиривесельна шлюпка й понеслася теж на середину річки.
Досі ми бачили тільки дим, а самого пароплава приховував вигин річки; але ось і він з'явився на видноті, прямуючи просто на нас. Я сказав Гербертові і Стартопу триматись поперек течії, щоб на судні здогадалися про наш намір, а Провісові порадив сидіти тихо, загорнувшись у дощовик. Він бадьоро озвався: "На мене можеш покластися, мій хлопче", і застиг, мов статуя. Тим часом вправно ведена шлюпка перетяла нам дорогу, дозволила зрівнятися з нею й пішла поряд. Залишивши поміж човнами досить місця для вимаху весел, вона так і посувалася на одному рівні з нами, або віддаючись на волю течії, коли ми переставали гребти, або й собі вимахуючи раз-другий веслами. Один з двох їздців там стернував і пильно, як і веслярі, дивився в наш бік; другий, закутаний не згірше Провіса, глянувши на нас, наче зібгався й пошепки підказав щось стерновому. Вголос ніхто не озвався ні на їхньому, ні на нашому човні.
За кілька хвилин Стартоп, що сидів проти мене, розрізнив, який пароплав іде першим, і тихцем мовив мені: "Гамбурзький". Він наближався дуже швидко, лопаті його коліс щораз голосніше виляскували по воді. Тінь від нього вже насувалась на наш човен, коли з шлюпки до нас гукнули. Я озвався.
— На вашому човні самовільний поверненець із каторжників,— сказав їхній стерновий.— Це той, що загорнувся плащем. Його ім'я Абель Мегвіч, або інакше Провіс. Я беру його під арешт і пропоную йому здатись, а вам — допомогти органам влади.
В ту ж мить, наче й не давши ніякої команди своїм гребцям, він підвів шлюпку впритул до нашого човна. Не встигли ми перевести дух, як вони одним сильним помахом весел вирвались наперед, втягли весла і вчепилися в наш борт. Це спричинило великий переполох на пароплаві — я чув, як звідти гукали нам, чув, як скомандували зупинити машину, чув, як вона зупинилась, хоча судно невблаганно наповзало на нас. У ту саму мить я побачив, як стерновий зі шлюпки поклав руку на плече своєму бранцеві, і як обидва човни крутнуло течією, і як матроси на пароплаві чимдуж збігаються на передню палубу. І ту-таки мить я побачив, як бранець схопився, простяг руку через плече поліцейського і зірвав плаща з голови того, хто сидів, зібгавшись на шлюпці. Ту ж таки мить я впізнав знайоме обличчя — обличчя другого каторжника з тієї далекої давнини. І ту ж таки мить це побіліле від жаху обличчя, якого мені повік не забути, сахнулось назад, на борту пароплава знялися гучні крики, щось лунко хлюпнулось поруч у воду, і човен — я відчув — вислизає з-під мене.
Це тривало коротку хвилину, поки я неначе відбивався від тисячі млинових кіл і тисячі спалахів світла; ця хвилина минула, і мене втягли на борт шлюпки. Герберт буз уже там, Стартоп теж, але човен наш зник, і обидва каторжники також зникли.
У криках, що розлягались на пароплаві, у посвисті пари, у безупинному русі й судна, і шлюпки я спершу не міг відрізнити неба від води й берега від берега, але веслярі швидко вирівняли шлюпку і, впевнено вивівши її вперед кількома сильними ударами, схилились над веслами, після чого стали мовчки й зосереджено вдивлятись у воду за кормою. Незабаром у воді з'явилось щось темне, течія несла його до нас. Ніхто не озвався, але стерновий підніс руку, і веслярі встромили весла впоперек течії, щоб човен повільніше зносило вниз. Коли темна цятка наблизилась, я побачив, що то Мегвіч і що пливе він над силу. Його втягли на борт і зразу ж закували йому руки й ноги.
Шлюпку вирівняли і знову стали мовчки й пильно приглядатися до річки. Але вже надходив роттердамсь-кий пароплав; там, звичайно, нічого не знали про пригоду,— судно йшло на повній швидкості. Даремно до нього гукали, щоб його зупинити,— невдовзі й цей пароплав став уже віддалятися, і ми залишилися самі на розбурханих хвилях річки.