Прокоп не хотів слухати.
Усе, чого він досяг, — це дозволу приєднатися до кінноти Добка Пухали, яка непокоїла околицю вилазками. Прокоп не заперечував. Йому Рейневан уже не був потрібен. А Рейневан зганяв злість, палячи разом з поляками села й фільварки під Зембицями.
П'ятого травня, наступного дня після святого Флоріана, до гуситського табору приїхало дивне посольство. Кілька багато вбраних городян, кілька духовних осіб високого рангу, кілька лицарів, зокрема, судячи з гербів, Цедліц, Рейхенбах і Больц, до того ж якийсь польський Топорчик. Усе це товариство протягом кількох нічних годин вело секретні переговори з Прокопом, Ярославом з Буковини і Краловцем у єдиному вцілілому будинку фільварку цистерціанців. Коли на світанку Прокоп давав наказ виступати, усе з'ясувалося. Було укладено наступні угоди. Після Яна Зембицького, Бернарда Немодлінського та Людвіга Олавського свої маєтки вирішили рятувати договорами Гелена Ратиборська, Пшемко Опавський, Казко Освенцимський і Болько Цешинський.
Ці переговори зі шльонськими князями посилили серед війська плітку, що це кінець рейду, що настав час повертатися. Ходили чутки, що похід на Нису, який наказав Прокоп, буде продовжено до Опави, а звідти військо рушить прямісінько на Мораву, на Одри.
— Може бути, — підтвердив чутку Добко Пухала, коли його запитали, — що на Зелені Свята вже будемо вдома.
— У такому разі, — додав він, підморгнувши Рейневанові, — варто було би ще щось запалити, га?
* * *
Ах, мій смутку, мій ти жалю!
Я не можу того знати,
Де нічліг ми перший мати,
Душі тіло покидати...
Небо затягло чорними хмарами, віяв холодний вітер, часом мрячив дощ, гострий, мов голочки. Погода явно впливала на пісні, що їх підспівували поляки.
Світ ми брехливий повідав,
Що я довго жити мав,
Вчора ми того не сказав,
Що я довго жив бути мав... [46]
Метою Пухали було село Берцдорф, грангія генриковського монастиря: сам монастир захищала зембицька угода. Бажаючи за одним махом пустити з димом князівський фільварок в Остренжній і якимось чудом уцілілий костелик у Вігандсдорфі, але не залишитися далеко позаду за військом, яке шпарко йшло на Нису, Добко поділив загін на три бойові групи. Рейневан і Самсон залишилися при командирові. Шарлей не брав участі в акції, він страждав на бігунку, таку сильну, що її не могли стримати навіть магічні ліки.
Вони їхали навпростець, видолинками, по дну яких текли струмки, притоки Олави, що гнали темну від торфу воду через кам'яні перекати й завали зі старих стовбурів. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Пралю.
її не помітив ніхто, крім нього й Самсона. А вона, хоча загін перетинав струмінь всього за якихось двадцять кроків від неї, взагалі не підняла голови. Вона була дуже худа, худину фігури додатково підкреслювала тісна сукня. Обличчя Рейневан не бачив: воно було повністю заховане під довгим прямим темним волоссям, яке спадало аж до води, над якою вона прала, повільна течія пестила його. У восково-білих, занурених аж по лікті руках вона тримала сорочку або гезло, терла й товкла ритмічними, жахливо повільними рухами. З гезла, мов дим, вибухали пульсуючи хмарки крові. Кров вилася у воді, забарвлювала її в темно-червоний колір, рожевою піною омивала коліна коней.
Повіяв вітер, раптовий, злий вихор, засмикав зеленим уже гіллям, зірвав зі схилу яру куряву торішнього засохлого бур'яну. Рейневан і Самсон замружили очі. Коли їх розкрили, видиво зникло.
Але водою далі текла кров.
Якийсь час вони мовчали.
— Їдемо? — Самсон нарешті відкашлявся. — Чи вертаємося?
Рейневан не відповів, ударив коня шпорами, поспішаючи за Пухалою і поляками, які вже зникали серед зеленіючих вільх.
* * *
Біля наступного яру вони потрапили в засідку.
* * *
З протилежного схилу, з чагарнику, гримнули постріли, дзенькнули тятиви, на поляків упав дощ куль і стріл. Закричали люди, заверещали коні, кілька стало дуба, падаючи вниз, на дно яру. Між ними був кінь Самсона.
— Ховатися! — гаркнув Пухала. — З коней і ховатися!
Чагарник знову заспівав дзенькотом тятив, знову засичали стріли.
Рейневан відчув удар у плече, такий сильний, що звалився на землю, невдало, на засланий мокрим листям схил. Листя було слизьке, як мило, він з'їхав по ньому на дно, лише там, намагаючись піднятися, побачив оперення стріли, що стирчала під ключицею. "Господи, тільки щоб не артерія", — подумав він, перш ніж його пройняла слабкість.
Він бачив, як Самсон виборсується з-під убитого коня, як піднімається, встає. І як падає, з закривавленою головою, ще перш ніж з чагарнику відзвучав оглушливий гуркіт рушниці.
Рейневан закричав, крик був заглушений черговим залпом з пищалей. Западину цілком затягнуло димом. Свистіли стріли. Завивали поранені.
Хоч руки й ноги були мов солом'яні, а кожен рух викликав спазми болю, Рейневан доповз до Самсона. Навколо голови гіганта вже встигла розлитися велика калюжа крові, але Рейневан бачив, що куля тільки ковзнула по скроні. "Череп, — подумав він. — череп може бути все-таки ушкоджений. До біса, та він напевне ушкоджений. Його очі..."
Очі Самсона, сповиті імлою, раптом затанцювали в очних ямах. Ошелешений Рейневан побачив, як голова велетня затряслася, губи скривилися, з них потекла слина. З горла, здавалося, зараз почне рватися крик.
— Темно... — забелькотів він невиразно, не своїм голосом. — Темно... Похмуро... Ісусе... Де я? Тут ніч... Хочу додому... Додому! Де я...
Рейневан, наляканий, притиснув до його кровоточивої скроні долоню, прошептав — а радше проскрипів — завчену формулк чару Алкмени. Він відчував, як його охоплює холод, що поширюється від плеча, від стріли, що стирчить під ключицею. Самсон шарпнувся, махнув рукою, ніби щось відганяв. Раптом подивився притомніше. Розумніше.
— Рейневане, — важко дихаючи, вимовив він. — Щось... Щось зі мною діється... Поки можу... Скажу тобі... Мушу тобі сказати...
— Лежи спокійно... — Рейневан від болю кусав губи. — Лежи...
Очі Самсона за одну секунду заснувалися імлою і тривогою.
Велетень заквилив, заридав, згорнувся у позі плоду.
"Заміна стається, — голова Рейневана йшла обертом, у ній пролітали спогади й асоціації. — Хтось від нас іде, хтось до нас приходить. Монастирський дурник повертається з пітьми, у яку помандрував, повертається в свою земну оболонку. Negotium, що звикло крокувати в пітьмі, відходить у пітьму. Повертається о себе. Мандрівець, Viator, повертається до себе. Те, що не вдалося чарівникам, на моїх очах чинить Смерть."
Біль напружив його знову, спазм стиснув легені й гортань, повністю позбавив панування над ногами. Тремтячою рукою обмацав спину. Як він і сподівався, з його лопатки стирчав наконечник. І сильно звідти лилося.
— Гей ви, курвячі сини! — гукнув хтось і з чагарнику за яром. —Єретики! Псявіри безбожні!
— Самі ви курвячі сини! — гукнув у відповідь з другого боку яру Добко Пухала. — Папісти грані!
— Хочете битися? То ходіть, курва ваша мати, на наш бік!
— Ходіть ви, курва ваша мати, на наш!
— Ми накопаємо вас у дупу!
— Це ми накопаємо вас у дупу!
Здавалося, що мало вишуканий і до болю тривіальний обмін думками триватиме до безкінечності. Але не тривав.
— Пухало? — запитав з недовірою голос із чагарнику. — Добеслав Пухало? Венявчику?
— А хто, курва, питається?
— Отто Ностіц!
— О, курва! Грюнвальд?
— Грюнвальде! День Розіслання Апостолів, тисяча чотириста десятий! Якийсь час панувала тиша. Однак вітер доносив запах тліючих ґнотів.
— Гей Пухало! Певно, не будемо скакати один одному до горла? Ми ж комбатанти, в одній битві воювали. Не годиться, пся мать.
— Ніяк не годиться. Ми ж комбатанти. Ну то що, ми своєю, а ви своєю дорогою? Що скажеш, Ностіце?
— Може й так бути.
— У мене в ямі поранені! Як візьму, то вони в мене дуба вріжуть по дорозі. Потурбуєшся?
— Слово лицаря. Ми ж комбатанти.
Рейневан, сам не знаючи, звідки бере сили, безперервно повторюючи заклинання нарешті зупинив кровотечу з голови Самсона. І з'ясував, що сам просто-таки плаває в крові. В очах йому потемніло. Він уже не відчував болю.
Бо зімлів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ,
у якому лихоманка то послаблюється, то
посилюється, а болі все дошкульніші. А до того
всього ще й треба втікати.
Він очуняв у півтемряві, бачив, як пітьма поступається світлу, а світло вкраплюється в пітьму і змішується з нею, утворюючи густу напівпрозору завись. "Umbram fugat claritas, — пронеслося в його голові. — Noctem lux eliminat . Аврора, Eos rhododactylos , встає і рожевить небо на сході".
Він лежав на твердих нарах, спроба поворушитися викликала палючий біль у плечі та лопатці. Ще перш ніж торкнувся грубо перев'язаного місця, він з подробицями пригадав стрілу, яка там стирчала: спереду — по оперення з гусячого пір'я, ззаду вилазячи дюймом ясеневої деревини і ще одним залізного наконечника. Тепер там теж стирчала стріла. Невидима й нематеріальна стріла болю.
Рейневан знав, де він. Він бував у багатьох шпиталях, для нього не був новиною задух багатьох злихоманених тіл, сморід камфори, сечі, крові та розкладу. І безперервна та нав'язлива мелодія тихих хрипів, стогонів, зойків та зітхань, яка накладалася на це все.
Розбуджений біль пульсував у лопатці, не відступав, не послаблювався, віддавав по всій спині, у шию і вниз, до сідниць. Рейневан торкнувся чола, відчув під долонею цілком мокре волосся. "У мене гарячка, — подумав він. — Рана ятриться.
Погано".
* * *
— Pomahaj Pambu , брате. Живі-сьмо. Ще одну ніч пережили. Може, холера, викараскаємося...
— Ти чех? — Рейневан повернув голову в бік нар справа, звідки його поздоровив сусід, блідий як смерть і з впалими щоками. — То що це за місце? Де я? Серед своїх?
— Айно, серед своїх, — забурмотів блідий. — Бо всі ми тут добрі чехи. Але по правді, брате, то ми від наших дале-е-еко.
— Не розу... — Рейневан спробував піднятися, зі стогоном упав. — Не розумію. Що це за шпиталь? Де ми?
— В Олаві.
— В Олаві?
— В Олаві, — підтвердив чех. — Таке місто у Шльонську. Брат Прокоп з тутешнім герцогом уклав перемир'я та угоду... Що його земель не спустошить... А герцог йому за це пообіцяв, що матиме старання за таборських немоцних .
— А де Прокоп? Де Табор? І який сьогодні день?
— Табор? Дале-е-еко... У дорозі додому. А день? Вівторок. А післязавтра, у четвер, буде свято.