Чи зронить по мені бодай єдину сльозу прекрасна Офка фон Барут? Чи згадає з тугою? Ах, який же я осел, що не освідчився їй у коханні! Що не впав їй до ніг…
А тепер уже пізно. Смерть настає. Більше я Офки не побачу…"
Кінь мотнув головою, Парсіфаль гойднувся у сідлі, біль прошив — і тим привів його до тями. "Смердить димом, — подумав він. — І пожарищем. Щось тут горіло…"
— За лісом уже Рудки, — озвався голос поруч. Вершник, якому належав голос, розпливався у затуманених гарячкою очах Парсіфаля у темну постать, невиразну і демонічну.
— Там ти вже мав би натрапити на своїх. Тримайся просіки і не випади з сідла. З Богом, хлопче.
"Це той цирульник, — згадав Парсіфаль, з усіх сил не даючи повікам опуститися. — Медик із дивовижно знайомими рисами. Він врятував мене і перев'язав… А ще кажуть, ніби послідовники Гуса гірші за сарацинів, які не знають жалю і вбивають без ніякого милосердя…"
— Пане… Дякую вам…
— Богу дякуй. І змов часом молитву. За загублену душу грішника.
* * *
Співали птахи, кумкали жаби, небом сунули хмарки, серед лугів вилася Пшемша. Рейневан полегшено зітхнув.
Занадто рано.
* * *
Перед смолярнею стояло вісім коней, у тому числі один гарний вороний і один надзвичайно красивий сивко. Зі стріхи піднімалася цівочка диму. Рейневан негайно розвернув коня. Ці вісім коней аж ніяк не належали смоляреві чи тим більше смердам: біля сідел висіли сокири, чекани і булави, їхніми власниками були військові люди. Рейневан збирався від'їхати тихцем, перш ніж вони його помітять. Але було вже пізно.
Зі стодолки вийшов тип у бригантині, в руках він ніс оберемок сіна. Побачивши Рейневана, кинув сіно, гукнув. Зі стодолки вилетів другий, схожий на нього, як близнюк, обидва з криком накинулися на нього. Рейневан схопив арбалет, що висів біля сідла, схопився за корбу механізму, крутнув. Зубчасте колесо страшно заскреготіло, щось хруснуло, корба відірвалася, а важіль зламався. Зламався його вірний арбалет, виготовлений у Нюрнбергу, провезений контрабандою з Польщі в Чехію, куплений Шарлеєм за чотири угорські дукати. "Це кінець", — промайнуло йому в голові, коли він пришпорював коня. "Кінець", — подумав він, коли його стягували з сідла. "Кінець", — не сумнівався він, коли лежав притиснутий до землі, споглядаючи блиск кривого шевського ножа.
— Гей, гей! Облиште! Пустіть його! Це свій! Я його знаю!
"Цього не може бути, — подумав Рейневан, лежачи нерухомо і дивлячись у небо. — У житті так не буває. Такі речі трапляються тільки в лицарських романах. Та й то не у всіх".
— Рейневан? Ти цілий?
— Ян Куропатва? З Ланьцухова? Гербу Шренява?
— Я сам. Ой, Рейневане, недобре ти виглядаєш. Я насилу тебе впізнав.
* * *
У компанії були й інші знайомі. Якуб Надобний, Ян Тлучимост, литвин Скірмунт. І ватажок усього товариства, руський отаман, незабутній князь Федір з Острога. Який зловісно свердлив Рейневана пронизливим поглядом чорних очей.
— Що ти, — нарешті озвався князь, — так очима від пики до пики бігаєш? Виглядаєш боярина Данилка — того, що ти його на Одрах ножем шмагонув? Убили його словаки над Вагом. Herrgott, твоє щастя, тому що він був злопам'ятний. А я не злопам'ятний. Хоч ти тоді в Одрах був напакостив, страшенно напакостив, я тобі по-християнськи прощаю. Пускаю вільно, не затримую. Але спершу випиймо за злагоду. Давай-но меду, Микошка. Ну, то за здоров'я!
— За здоров'я!
— А тобі, Рейневане, — витер вуса Куропатва, — так, взагалі-то, куди? Питаю, бо, може, з нами поїдеш?
— Я — на північ, — Рейневан волів не бути щирим.
Поляк не дав відмахнутися від себе.
— А куди конкретно?
— Велюнь.
— О! Так і нам же в ті краї. Їдь з нами, у комітиві веселіше. І безпечніше. Що, Федько? Візьмемо його?
— Мені все одно. Хоче — пускай їде. За здоров'я!
— За здоров'я!
Вони рухалися на північ, зеленою долиною Пшемші.
На чолі їхав князь Федір Федорович Острозький з Острога, луцький старостич. За ним на красивому сивому коні — Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява. За ним — Якуб Надобний з Рогова гербу Дзялоша. Ян Тлучимост, який походив звідкись із Великопольщі, гербу Дзялоша. Єжи Скірмунт, литвин, рід якого зовсім недавно було вшановано прийняттям до польського гербу Одровонж.{63} Ахацій Пелка гербу Яніна, настільки сумнівного, що його, кепкуючи, перекручували на "Солонину". Брати Мельхіор і Микошка Кондзьоли — непевного гербу, такого самого роду і явно такої самої поведінки.
Стан душі Рейневана був таким, що йому все було абсолютно байдуже, мало що його обходило. Однак деяке здивування, побачивши Острозького, він усе ж відчув. До нього доходили чутки і плітки, згідно з якими князь — котрийсь там уже раз поспіль — був зрадив гуситів і запропонував свої послуги королю Сигізмундові Люксембурзькому; це нібито мало місце рік тому, тобто невдовзі після тієї бурхливої зустрічі в Одрах, коли дійшло до ножів. Подейкували, що Люксембуржець вирішив, що Федько — провокатор, і наказав ув'язнити — разом з усім товариством, котре його супроводжувало. Ба, подейкували навіть про страту на ринку в Пожоні, об'явилися й очевидці, які описували екзекуцію з мальовничими подробицями. І ось, на превеликий подив Рейневана, страчені цілком безтурботно їхали собі зеленою долиною Пшемші. В іншій ситуації Рейневан, можливо, щось би й запідозрив, може, й замислився би двічі, перш ніж приєднатися до підозрілої групи. Але ситуація була не якась інша. Вона була такою, якою була.
На заході, з боку Глівіце і Битома, в небо підіймалися чорні стовпи димів. Проте в селах, повз які вони проїжджали, не було помітно паніки, на лісових дорогах не було видно біженців.
Населення, вочевидь, довіряло своїм князям, Конрадові Білому й Казимирові з Освенціма, вірило, що ті захистять їхнє життя і майно, як-не-як, саме з огляду на подібні обставини князі вибивали з людей данину. І незалежно від того, якими в цьому сенсі були їхні справжні наміри, князі все ж справляли добре враження. Чим далі на північ, тим більше відчувалася військова присутність. Раз у раз звідкись долинало гордовите сурмління рогів, кілька разів вони бачили на обрії озброєні кортежі, які мчали чвалом і з розгорнутими прапорами. Кавалькада Федька Острозького трималася малолюдних шляхів і лісових доріг, завдяки чому за два дні подорожі вони не нарвалися на жоден військовий загін чи роз'їзд. Однак така небезпека весь час існувала. Рейневан, попри збайдужіння, відчував деяку тривогу. Якби їх схопили солдати, то могли би повісити на першій-ліпшій гілляці, а залишити земний паділ конкретно у саме такий спосіб йому нітрохи не усміхалося.
Товариство князя, здавалося, нехтувало небезпекою. Острозький та його друзяки притримували коней у темпі лінивої ступи, позіхаючи або ж борючись із нудьгою дурними теревенями.
— Глядіть-но, товариство, — Якуб Надобний обернувся в сідлі. — Таж ми тут їдемо чисто тобі як з легенди. Брати-слов'яни! Лях, Рус і Чех!
— Лях, Рус і німчук, — скривився Федько Острозький. — Де ти тут чеха бачиш?
— Рейневан, — промовив Тлучимост, — з чехами знається. І по-чеськи балакає.
— Федько, — сказав іззаду Скірмунт, — лається по-мадярському, а він же не мадяр. І Рейневан не німець, а сілезець.
— Сілезець, — Федько сплюнув. — Значить, ні то, ні сьо. З перевагою німця.
— А ти сам, — запитав Рейневана Куропатва, — ким себе вважаєш?
— А вам, — знизав плечима Рейневан, — яка різниця?
— Ніякої, — погодився Куропатва.
— Ну, — втішився Надобний. — Я ж казав: чисто як із легенди. Лях, Рус і ніякої різниці.
* * *
— Агов, Надобний, як-то воно було з твоїм братом Гіньчею? Правда, що він королеву Соньку грав?
— Неправда, — визвірився Надобний. — Брехня і наклеп! Безневинно Ягелло наказав ув'язнити його в Хенцінах. І якраз тому я й пішов за Корибутовичем у Чехію, наперекір королеві. За те, що він із Гіньчею вчинив не по-справедливості, гноячи його на дні ями, наче того пса.
— Не брешеш? Бо казали, що Гіньча на Вавелі грав.
— Грав, — визнав Надобний. — Але не королеву, а її фрейліну. Щуковську.
— Котру? — зацікавився Куропатва, який, видно, знався на придворних розкладах. — Каську чи Елішку?
— Якщо так добре подумати, — подумав Надобний, — то, либонь, обох.
* * *
Наступного дня вони добралися під Люблінець, містечко, розташоване при дорозі зі Севежа до Олесьна, яка була важливим шляхом для товарообміну між Шльонськом і Малопольщею. Товариство потирало руки і вголос тішилося думками про люблінецькі корчми і місцеве пиво, однак, на загальне розчарування, Федір Острозький наказав їм стати на привал далеко від будинків і суворо заборонив виявляти свою присутність. Сам, у супроводі лише Яна Куропатви, подався до містечка. Надвечір, коли вже зовсім стемніло. Пообіцяв повернутися на світанку.
Спочатку це все мало тривожило Рейневана. Врешті-решт, князь Острозький був ватажком, авантюристом і найманцем на службі щоразу інших хазяїв, він був замішаний у різноманітні афери й темні справи, які належало залагоджувати потайки і в секреті. Однак через якийсь час цікавість узяла гору, тим більше, що й нагода трапилася. Річ у тім, що товариство чхало собі на князеві заборони. Залишивши Скірмунта і Рейневана стерегти табір, вони вирушили у напрямку ближніх сіл у пошуках алкоголю, їжі та, можливо, сексу. Коли Скірмунт заснув, Рейневан сів на коня і тишком-нишком подався до Люблінця.
По зануреному в пітьму містечку розповзався дим, гавкали собаки, ревіли воли. Єдиним освітленим — причому сильно освітленим — будинком був накритий очеретяною стріхою комплекс корчми, незважаючи на пізню годину, шумний, гамірний і повний людей. Рейневан досить швидко побачив сивого коника Куропатви, який був надзвичайно помітним, а біля нього — вороного коня Острозького. Скрадаючись у темряві, він уже збирався наблизитися, як раптом під корчму з тупотом і брязкотом під'їхав досить численний кортеж, який супроводжував колебу. На подвір'я повибігала челядь зі смолоскипами; у коло світла, яке давали світильники, вступив, висівши з колеби, багато вбраний поставний і дужий чоловік лицарської зовнішності. На сходи корчми, щоби його привітати, вийшов товстощокий чоловік в обшитій, соболями шубі, дещо молодший, так само лицарського зросту і статури. Рейневан зітхнув. Він знав їх обох.
Гостем був Конрад, єпископ Вроцлава.